«Кінь на вечірній зорі» Микола Вінграновський

Читати онлайн повість Миколи Вінграновського «Кінь на вечірній зорі»

A- A+ A A1 A2 A3

Я глянув на Блоху і Пупа: чи скажуть, чи порадять що вони? Та Блоха і Пуп стояли, як пеньки, злякано мовчали брат і сестра, лиш один весняний з річки вітерець грався в кишенях мого галіфе.

— Беріть мене! — сказав я Блосі і Пупу.— Ти, Пупе, бери мене під пахви, а ти, Блоха, ставай між ноги і — гайда! Гайда бігом, бо інакше пропали!

Мишко-Пуп ще змалечку вже був готовим дядьком. І плечі, і очі, і походка — все в нього було як у справжнього дядька: сильне, впевнене і спокійне. Дивлячись на цього свого корешка, я вже знав, що коли Мишко виросте, то він таким і буде, хіба що, може, полисів чи заведе вуса. Мишко дядьком родився, дядьком і помре.

Він легко підхопив мене під пахви, а Блоха взяв мої ноги собі на плечі. І ось на Пупових руках і на Блошиних плечах, в залізних, блискучих на білу, ще не загорілу зимову ногу ковзанах, у жовтому румунському галіфе я пливу на лід до річки. Землі під собою не бачу, і тому мені здається, що хлопці несуть мене занадто повільно.

— Скільки ви будете нести? Чому так довго?

— Так слизько ж! — хрипить мені в потилицю Пуп.— У мене ж то в чунях очей нема, і я нічого не бачу!..

— Вже, вже, скоро вже,— спереду від ковзанів чмакає чунями Блоха і, чую, чомусь плюється...

А наді мною розлогими повільними колами, високо-високо, одна за одною, строго по порядку, ковзаються, наче на ковзанах, по синьому небі чорні весільні ворони.

— Ну, що там? — кричу я хлопцям.— Довго ви ще будете мною гецати?

— Вже, вже, скоро вже, ось, осьдечки, ось і прийшли,— чухкає чунями Блоха і нарешті опускає мене з ковзанами на лід.— Доплентались... хух...

Та не встиг я стати на лід, як переді мною раптом все заревло, все задвигтіло, закришилось і стало цапа і посунуло мене з ковзанами назад, на берег... Блоха і Пуп, підхопивши мою сестру, брат,— всі кинулись притьма тікати очеретом під гору: Пуп загубив чуню, повернувся, підняв, сестра заревла, він тою чунею з переляку став затуляти їй рота, Блоха вискочив на вишню, брат поліз на іншу, а мене з шурхотом сунуло на берег. Я вже стояв не на льоду, а на сухопутній його крижині! Зійти з крижини і бігти разом з усіма я побоявся, бо застряну ковзанами в землі, загрузну і — що тоді? Краще вже я буду сунутись, а там що буде, те й буде!

Крижина винесла мене аж під вишняк, уперлась у вишню, сунулася б, гаряча, й далі, та вже не могла — стомилась і стала.

— Ну, як? — спитав з вишні Блоха.

— Та ніяк! —весело відповів я.— Лише в ноги змерз! Ти, Вітько, давай злазь і біжи у сарай, принеси мені черевики, та будем у березі рибу руками ловить! Тепер вона вся під берегом! Бігом!

Блоха сплигнув з вишні і почесав під гору.

А річка давила з усіх сил: крижини валили більші і менші, та валили й такі, що можна було на них ще й поковзатися, та до них не дістанеш — вони пливли серединою.

На ріку накинулися ворони й сороки. Зголоднілі за зиму, з бойовим невтолимим карканням і скрекотінням вони роздзьобували річку на очах: де яка здохла собака пливла на крижині, де яка ще жива, викинута водою на крижину, рибинка, вмерзла у лід блискуча бляшка — ворони й сороки хапали все. Одна сорока посередині річки знайшла на крижині дзвоника і з тим дзвоником, обдзвонюючи береги, так і літала, а за нею, луплячи її крильми, ганялися родичі. Якась ворона літала з ложкою. Та ця була за сороку спритніша: як тільки, щоб відібрати, на неї налітали інші ворони, вона тією ложкою била їх по дзьобах. Крик і гам стояв несусвітний!

І чого лиш ріка не несла на своїй кризі! По крижинах можна було вгадати, що там, десь у верхів'ї, в невідомих мені берегах і степах, живуть невідомі села і люди: на крижині, припушена жовтою соломкою, пливла утоптана стежка. Така ж точнісінька, як і та, якою я ходив на Різдво до баби колядувати. Лиш та моя стежка уже спливла, а ця, з невідомого мені краю, її доганяє... А на тій он горбатій голубій крижині, ближче до мене, з чорною, наче із сажі, вороною пливе рожева пляма від буряка — хтось, видно, йшов уночі з бутлем червоного квасу з буряка, посковзнувся і впав: бутля розбив, і пляма тепер пливе — не так шкода того квасу, як бутля, бо де ти тепер його візьмеш, чи хто тобі його позиче? Тепер ця рожева бурякова пляма мандрує на голубій крижині, і чорна ворона довбає її дзьобом... Умерзлий в крижину човен з обірваним цепом пливе: цього разу пливе не сам, а, як пан, на крижині. Пропав човен. Затре його крига. Теж мені — господар! Не міг витягнути на зиму човна подалі від ріки, де вище, щоб його не забрала повінь. Та хто його знає, може, у того човна тепер і господаря нема, може, господар його зараз там, де і мій батько?..

Раптом угорі по ріці якраз посередині, на могутній білій крижині з'явилося щось чорне і страшне. Я придивлявся-придивлявся і ніяк не міг розібрати: чи то копиця чорного торішнього бур'яну, чи чорна обгоріла з погреба погребня, чи що?.. Коли ж воно підпливло ближче — я побачив: ніяка це не копиця і не погребня. На крижині пливла відірвана з фашистського танка башта. Вона просувалась повільно, і її чорна пащекувата гармата дивилася якраз у мій бік, прямо на мене. Сестра і брат, а з ними й Пуп, не второпавши, що це вже лиш мертва, відірвана з танку башта, кинулися тікати.

— Німці, німці ідуть! — кричала сестра і захлиналася ревом.— Мамо!..

На башті чистили пера ситі, вдоволені ворони, і з її пливучої висоти споглядали наше сіре, в хатах і землянках, село. Деякі із ворон, ніби щось згадавши, нехотячи, некваплячись, обпираючись на крила, вскакували у відкритий люк і там у башті щось робили, бо їх звідти довго не було видно... Башта допливла, порівнялася зі мною, і я, стріляний горобець, під чорним дулом її гармати мимоволі пригнувся, зігнувся і відчув, як у роті зсохся язик... Та не довго тій башті лишалось дивитись на мене: крижина під нею раптом розкололася, ворони важко з неї злетіли, і башта пішла на дно. Лише булькнуло. І булька була велика.

Я оглянувся: згори, зашпортуючись у вишняку, з моїми черевиками біг Вітька, а в спину йому долітав голос його матері:

— Вітько, розтуди-перетуди твого Гітлера, куди тебе знову несе?!

— А,— відмахувався на ходу від материних слів Вітька, ловив очима розбуджену річку і, захлинаючись від щастя, кричав:

— А може, ще того, як його, може, ми ще й карася упіймаємо!.. Та тільки-но Блоха сказав про карася, як його щось зупинило:

— Микитко, глянь, глянь, подивися — хто то?

— Де? — спитав я, і вслід за його очима глянув на річку: за миршавеньким очеретом, неподалік від берега на крижині пливло лисенятко. Ребристе, змучене, синє, воно, як могло, лапками і зубами відбивалося з напосідаючих зверху на нього сорок і ворон, і одиноких сил у нього лишалося жменька. Якась ворона ухитрилася вхопити його за вухо, підняла і понесла над крижинами на той протилежний берег, та лисенятко вивернуло мордочку догори і вкусило ворону за лапу. Ворона від болю крикнула, і воно, як ганчірка, теліпаючись у повітрі, упало на річку, на крижину знову...

Ковзани на моїх ногах розв'язались самі.

— Стережи ковзани! — крпкнув я Блосі.

Скидати галіфе вже не було коли, і я, як був, босий і в тому ж своєму трофейному жовтому парадному румунському, єдиному моєму галіфе, перескакуючи з крижини на крижину, погойдуючи, щоб не впасти, руками, поплигав до лисеняти. Крига під ногам була хоч і стара, та тверда і товста, навіть не притоплювалась, і коли я добрався до лисенятка і став на його крижину, воно, піввухе, жалібно дзявкнуло і почало плакати... Я вже знав, що плачуть коні і корови, надивився, слава богу, на них, ще як вступали і як тікали фашисти, але щоб плакали лисиці — такого я ще не знав. Слізки у лисенятка були дрібненькі і наче сухі, як просяне зернятко, дрібненькі, ну, то й що з того? Сльози, які б вони не були, великі чи малі, сльози є сльози... Я підхопив його на руки.

— Лиш не кусайся, дурне, я тебе дзьобати не буду,— сказав я лисеняті і заховав під сорочку, за пазуху. Воно ж, аби тобі хоч що, наче так воно і мусило бути — відразу аж принишкло в пазусі, наче у себе в норі, лише гаряче дихало, наче у його пискові хто розіклав вогонь. Я вже було заніс одну ногу на ближню від мене крижину, як ріка вмить наперла, і ця наша з лисенятком крижина стала бити і кришити на кашу крижини навколо себе. Я кинувся на той бік своєї крижини, щоб уже з її того боку перебиратися на той берег, але й там у воді кипіло крижане кришиво та й з усіх боків — і зліва і справа, зверху ріки і знизу — мене обступило кришиво звідусіль.

— Нічого-нічого,— втішав я себе й лисенятко,— це ненадовго, зараз вода трохи спаде, крижини одна до одної підіб'ються, і ми помаленьку, нога за ногою, обережненько, потихесеньку доберемось до берега...

(Продовження на наступній сторінці)