— Ви ззіли тільки пів фунта цукрових бубликів і випили декілька пляшок квасу. Так?
— Так! Одначе ви зібрали відомости…
— Добре. А, коли б я не вийшла до вас учора, ви і другу ніч простояли б?
— Простояв би…
Соняшна смуга на волоссю Шапочки стає червоніша й густіша, а на нижній частині її щоки видно палаючий мазок. Шапочка пильно дивиться на мене, ніби розглядаючи цікаве, незрозуміле їй явище природи.
— Добре. Ну, а коли б я не звертала на вас уваги цілий тиждень, два, місяць?
Я нарешті сміюсь.
— Ну, тоді я вже не знаю, що робив би. Постарався б упасти швидче, щоб мене відпровадили додому.
— Ага!..
Дивно, до якої міри вона тепер зовсім инша. Зовсім дівчинка, розумна, вередлива, цікава.
— А ви хто такий?
— Я адвокат. Звуть мене: Яків Василевич Михайлюк.
— Михайлюк? Не чула. Добре. Ви — жонаті?
— Ні, "холостъ!"
Ми обоє сміємось.
— Чудно. А мені чогось здавалось, що ви жонаті, і що жінка в вас маленька, кругленька брюнетка з твердими як опука, щоками. І в ластовинню.
— Дуже приємно познайомитися з моєю жінкою. Але ви не дуже високої думки про мій смак. А тим часом я, здається, мав нагоду довести вам, що маю деякий смак…
Шапочка не розуміє натяку й серйозно питає:
— Чим же ви довели?
— Та хоча б уже тим, що ваше лице мені подобалось…
— Ну, це вже… — трошки ніяковіє вона й раптом додає: — А знаєте? Ви, здається, справді, не такий уже нахаба. Хочете познайомитися з моєю сестрою? Нехай потішиться! Вона запевняла, що пригода скінчиться тим, що я таки як-слід зазнайомлюся з вами. Вона за вами. Не турбуйтесь! Ви ж тут страшенного клопоту всім наробили. Ви знаєте це? Ну, хочете? Ходім!
І Шапочка, морщачи губи гумористичним усміхом, веде мене в передпокій, звідти в вітальню, де зупиняється, робить мені знак і гукає до дверей сусідньої хати:
— Марусю! Семене Семеновичу! Ідіть-но сюди!
Я заражаюсь її усміхом і теж усміхаюсь. Шапочка вдавано-суворо насуплює брови й не дивиться на мене.
На стіні й портьєрах останні проміні сонця.
В вітальню входить повна, буйна дама з таким величезним бюстом, що, здається, вона може бути мамкою цілої роти салдатів. Але голова в неї невеличка, й лице приємне з твердими рум'яними щоками й маленькими, живими, дуже чорними оченятками. Волосся гладенько-гладенько зачесане й лежить на потилиці ґулькою. Дама усміхається доброю, привітною усмішкою й жене свій бюст просто на мене.
— От він! — суворо киває на мене Шапочка. — Маєте! Можете знайомитись!
І поглядає на нас спідлоба.
Дама подає коротеньку грубу руку й оживлено говорить:
— Дуже приємно познайомитись. Я ваша прихильниця. Просто захоплена вашою настійностю…
І щиро, одверто сміється. Я потискую її руку й також сміюся весело та легко. За нею підходить лисуватий добродій з черевцем, пукатими, як у вівці, очима, горбатим носом і пухкими, червоними губами. Він обома руками душить мою руку й, будучи нижчим од мене, дивиться до мене вгору. При цьому, чи від надмірної ввічливости, чи пустуючи, він перехиляється й занадто відстобурчує зад.
— Чаю хочете? Ходіть, дам вам чаю з рожевим варенням! Любите рожеве варення? — говорить дама злегка відривчасто. В неї, я помічаю, рот увесь час злегка роззявлений; мабуть, у неї астма.
Ідемо в їдальню. Лисуватий добродій, себто, Семен Семенович Шипун, обнявши Шапочку за стан, щось шопоче їй, близько прихиливши до неї цапине лице. Шапочка, мабуть, соромиться, бо виривається, витягає до Семена Семеновича губи, як то роблять діти до поцілунку, прижмурює очі й хитає з боку на бік головою:
— Ах, який здогадливий! — каже вона голосно.
Я думаю, що вони про мене балакають, і соромливість Шапочки приємна мені. Взагалі, я почуваю себе надзвичайно легко і спокійно з ними.
Вузька, висока кімната; над столом лямпа з величезним, шовковим абажуром; стільці з рівними, високими спинками, стільці, на яких сидиш, як у фотографа; у глибині якісь шафи, столики, канапки. Все дуже сім'єво, поважно, зручно. На столі сила ваз із тістечками, вареннями, сушеною садовиною; все, видно, свого виробу. Я дивлюсь на масні, дуже червоні губи Семена Семеновича й думаю, що він повинен уміти добре попоїсти й випити.
Він підсадовлюється до мене й не то насмішкувато, не то з великим співчуттям питає:
— Скажіть, будь ласка, а вам часом не було трошки нудненько там?
Замісць мене, відповідає Марія Пилипівна:
— Не суди, серденько, по собі! Нудно, коли робиш щось без мети.
— Так, але ж… Вибачте, як вас по батькові?
Я кажу ім'я і прізвище.
— Присяжний повірений? — жваво питає Семен Семенович.
— Атож.
Семен Семенович похапцем підводиться, і, знов одстобурчивши зад, потискує мені руку.
— Дужже, дуж-же приємно! Мав утіху чути й вас, і про вас. А як же! Марусю, пам'ятаєш процес Сіґалова? Правда, ти не була. Надзвичайно приємно! Але в'явіть собі, ніколи б не подумав, що ми познайомимось при таких виїмкових обставинах. Га?
І він, сміючись, бере мене кінчиками пальців за руки вище ліктів.
Але ж як Шапочка неподібна тут до тієї, яку я вчора знав! Ніколи я не міг би собі в'явити, щоб учорашня Шапочка могла так по-дитячому, в сердитому замішанню, витягати губи й ховатися за самовар.
— Ну, Галю, тепер заспівай!.. — одривчасто каже Марія Пилипівна.
А, так Шапочка співає?
— О, дуже прошу, Ганно Пилипівно! Ви ж мені обіцяли.
Шапочка зиркає на мене, усміхається самими очима, й легко та весело йде в вітальню.
Але, коли вона стоїть біля роялю, пустивши руки здовж тіла, її лице різко міняється; в ньому знову строгість, а в вустах якась дозріла скорботність, недоступність. І, коли вона співає, то насуплює брови, немов од болю. Голос дужий, "з металем", але шорсткий угорі і глухий, слабкий у нижніх нотах. І той самий, що вчора співав арію з "Пиковой Дамы". Так он як?!
— Не дивіться мені в рот! — скоромовкою холодно і владно кидає вона мені.
Я від несподіванки ніяковію, а Семен Семенович мовчки, з усмішкою підморгує мені на Шапочку, немов кажучи: "А що? Дістав, голубе?"
Марія Пилипівна, що акомпанує Галі, з усмішкою прикушує губу й уважно, навіть напружено, дивиться в ноти. Е, Шапочка тут командує!
— Не хочу більше! — раптом каже вона і, склавши ноти, кидає їх на рояль.
Ні Марія Пилипівна, ні Семен Семенович не прохають співати ще, — мабуть, цього не дозволяється в Шапочки.
Коли я, нарешті, прощаюсь, чується дзвінок, і входить двоє ґімназистів. Один горбоносий, з пухкими губами, рудявий і маленький. Другий — товстенький, смаглявий, з дуже чорними, круглими, живими очима. Мене знайомлять із ними. Це сини Марії Пилипівни та Семена Семеновича.
Я одягаюсь, а вони всі стоять довкола мене в передпокою. Семен Семенович пускає якийсь дотеп, приємний Шапочці, і вона витягає трубочкою губи й замішано крутить головою. Потім раптом витягає до його все лице і сміється. І зразу вона стає ясна, довірлива, одверта. А в мене таке вражіння, що Шапочка широко розставляє руки, немов для обіймів…
— — — —
— Ви вже прийшли?! Та ви ж позавчора були!
Покоївка спускає очі додолу і швидче виходить із передпокою, щоб не засміятися при панночці.
— Дуже прохаю вибачення, Ганно Пилипівно, але…
— Добре! Ходіть до мене, я мушу з вами серйозно побалакати.
Тон начальниці, що має робити прочуханку свому вихованцеві.
— Сідайте! Не туди! От-тут!
Завіса на вікні напнулась, немов вітрило, а на небі висить, як велетенська китиця винограду, попелясто-синя хмара. Десь глибокою октавою покашлює грім. Дерева слухають чуйно, непорушно; часом раптом заклопотано, хапливо перешіптуючись і здригуючись.
Ми сидимо на тих самих місцях, що й у першу мою візиту. Тільки тепер нема соняшного ореолу на голові в Шапочки. Вона заклопотано хмуриться, насупивши брови й десь обмірковуючи, як краще почати. На ній широка червона блузка з фалдами, і через це Шапочка здається повнішою і простішою. Довкола лиця так само пушиться багато тоненьких пасмочків та окремих волосинок, які повинні лоскотати щоки. Ніс із гордою, впертою горбинкою, хижий.
— Ну, от що. Скажіть: ви, звичайно, наміряєтеся залицятись до мене? Так?
Питання настільки несподіване, що я відповідаю:
— Так, наміряюся.
— Ну, от. Чудово. Так я вважаю за необхідне якнайсерйозніше попередити вас, що з цього нічого не вийде. Ах, та й надокучила мені ця дурна завіска!
Шапочка сердито хапає завіску, що напнулась і натискувала їй на голову, скручує її і прив’язує поворозками біля вікна. На мене дме густим, задушливим вітром. Я мовчу.
— Ви чули? — сідаючи на місце та строго подивившись на мене, питає Шапочка.
— Так, я чув. Можна спитати через що?
(Продовження на наступній сторінці)