Нечипоренко раптом поривчасто підводиться й говорить поважним, колишнім своїм тоном, тим самим, яким колись давав мені прикази у справах орґанізації.
— Слухайте, товаришу Антоне (мене, в дійсности, звуть Яковом), — коли це жарт, то я знаходжу, що він досить дурний. Коли ж серйозно, то… то…
Він не знаходить слова, яке відповідало б його почуванням.
— Та що таке, любчику? Які жарти? Цілком серйозно. Ага, я ще забув сказати: гонорар вам я можу запропонувати триста карбованців за вдатне виконання і сто за невдатне. Видатки, звичайно, на мій кошт, їхати, якомога, швидче.
Триста карбованців для чесноти при голодних очах і діточках — це поважний удар їй. Нечипоренко посміхається.
— Одначе, цього я не сподівався, Чого-чого, а цього не сподівався навіть од вас.
— Ну, голубчику, я не маю часу. Ви подумайте і приходьте з відповіддю. Тільки швидче. Бувайте!
Я встаю і злегка підіймаю циліндра.
— Здорово! — з непорозумінням говорить Нечипоренко. Він одсуває свою собачу шапку на потилицю й невідривно дивиться на мене. Я хитаю головою й іду вгору бульваром. На лавах, по тім боці, що в затінку, кудовчаться темними купками людські постаті. Я згадую, що сьогодні неділя.
Іду довго, але кроків за собою не чую. Нечипоренко стоїть на місці, чи, напнувши шапку по самі очі, спішить до своєї "жіночки" швидче розказати про все, що чула й бачила його чесна душа.
Андрійко сидить у їдальні за столом і, схиляючи голову то на праве плече, то на ліве, поклавши язика на верхню губу, розмальовує коліровими олівцями якийсь краєвид.
Соня лежить у кріслі-гойдалці й читає. Побачивши мене, вона спокійно пускає книгу на коліна й питає:
— Чай питимеш?
Андрійко робить останній штрих, схоплюється й підбігає до мене. Я почуваю, як м'якнуть мені ноги від його дотиків. Підхоплюю його під пахви й високо підношу догори. Руки мої чують ніжну теплоту його тіла, й мені знову здається, що я злитий з ним, і що відірватись од його буде для мене фізично боляче.
— Вище, дядю Яша, вище! — кричить згори Андрійко і здіймає руки, намагаючись дістати до стелі.
— Ти його упустиш… — сухо кидає Соня.
— Дядю Яша, ще, ще трошки!
Але я спускаю його на землю й, держучи за руку, сідаю за стіл.
— Ну, як справи, малий?
— Та нічогенько. А в одного хлопчика сьогодні знайшли табак у кишені. Второкласник. Його виженуть. Глупо за таку дурницю виключати хлопчину. Правда, дядю Яша?
Я боюсь, що на моїм лиці занадто виразно помітно моє почування й, посміхаючись, кажу:
— А звичайно, звичайно. Чорт зна, що таке!
— Ей, дядю, ти знову смієшся! Я не хочу. Я з тобою серйозно, а ти… Коли я буду у другому класі, я теж куритиму!
— А тепер не куриш?
— Тепер іще рано, — поважно говорить він.
Так, він викапана мати. Ті ж самі блакитнувато-сірі очі, тільки не такі сухі та жорсткі, те ж саме пукате, як бік чайника, чоло, гостре підборіддя, біляве, невитке волосся. Ніс неправильний. І сьогодні мені здається, що в йому є щось качине, плескувате. Глибоке хвилювання та ніжність обхоплюють мене.
Я кашляю, закурюю й кажу Соні:
— Ти дуже сердишся?
— За віщо? — байдуже кидає вона, тримаючи руку на крані самовара. Потім закручує його й підсуває мені склянку міцного чаю, такого, який я люблю.
— Ну, за віщо… Але, бачиш, нема гірше, як грати у своїй кумпанії. Все дають один одному відігратися. Та так тягнеться доти, поки всі не потомляться…
Андрійко тягне руку, хоче піти. Я обіймаю його й садовлю собі на коліна. Він задоволений і зараз же починає нишпорити по моїх кишенях.
— Андрійку, тобі час спати… — каже Соня.
— Ну, ма-амо! Ти раз-у-раз, як приходить дядя Яша, женеш мене спати. А ще дев'ятої години немає.
Знайомий біль і жаль до себе вколюють мене.
— Так, правда, йди, хлопче, спати, йди…
А от же є якась підла насолода в цьому болю!
Соня, здається, розуміє мене, бо насмішкувато посміхається й підходить до нас.
— Ти повинен бути вже в ліжку в дев'ятій годині. Поки вмиєшся, роздягнешся… Йди, скажи Фені, хай поможе тобі. Прощайся з Яковом Василевичем та йди.
Андрійко помалу злазить із моїх колін і, коли вже стоїть долі, простягає мені руку. Я усміхаюсь, потискаю її й випускаю. Андрійко цілує матір і виходить.
Соня сідає проти мене, становить лікті на стіл і, з'єднавши кінці пальців, говорить:
— Мені, Якове, треба побалакати з тобою.
Коли за дверима їдальні зникає маленька постать, я стаю самим собою. Присуваю попільничку, закладаю ногу на ногу й одкидаюсь на спинку стільця.
— Слухаю з охотою.
— Я прохала б серйозніше вислухати.
— Серйозніший од мене може бути хиба тільки ідейний веґетаріянець.
Соня деякий час мовчить, немов би занята своїми пальцями. Ніс у неї не Андрійків — правильний, суховатий, з рожевими, рухливими ніздрями. В Сосницького теж не Андрійків — м'ясистий, важкий; ніздрі, неначе цвяшком проткнуті. Мені здається, найвірніше дзеркало душі людини не очі, як гадають, а ніс. Бувають носи добрі, злі; м'ягкі, тверді; важкі, легковажні; хитрі, простодушні.
Соня зводить на мене Андрійкові блакитнувато-сірі очі й тихо каже:
— Не ходи до нас.
Всередині штовхає мені щось боляче, але я, не перестаючи посміхатись, злегка дивуюсь і кажу:
— Досить несподівана ґречність. Чому ж то так?
— Ґречности покиньмо. Тому, що твоє… тому, що ти погано впливаєш на всіх нас. Дмитро при тобі розпускається, нервується. Андрійко стає неслухняним, вередливим. Я також нелегко почуваю себе з тобою. Краще нам не бачитись.
Я мовчу. Ніс у Соні від хвилювання блідне, й губи стають іще тоншими, лице робиться сухим, колючим. Тепер видко, що їй двадцять дев'ять літ, а то й більше.
Мені власне треба б устати й піти.
— Чу-удно… — кажу я, струшуючи попіл із циґарки й роздрібнюючи кінцем циґарки сіреньку грудочку. — Чу-удно. А я гадав собі, що впливаю на вас якнайблаготворніше. Друг дому. У справжньому розумінню цього слова, без лапок!..
— Ти, мабуть, не від того, щоб і в лапках бути другом?
Злість її не зовсім зрозуміла.
Соня поривчасто змахує руки з столу й нервово чепурить волосся. На мене не дивиться, але я почуваю, що вона чекає відповіди на ці слова. Якось особливо чекає.
— Через що ж раптом така постанова? Цілий рік буваю, й нічого і… так несподівано?…
Строго похмурює свої милі, широкі брови й, дивлячись убік, вже майже спокійним, звичайним сухим тоном каже:
— Бо ця постанова давно вже назріла. Я хочу сказати тобі отверто… Ти — людина глибоко неморальна, негарна й жорстока. Ти хитрий і вмієш ховати себе, але тебе все ж таки видно. В тебе нема нічого не то що святого, а… а навіть дорогого, цінного в життю. Я не знаю, на віщо ти живеш. Побувши з тобою, почуваєш себе порожнім і зайвим. Стає нудно жити…
Немов із книжки вичитує, — видно, давно наготовила всі ці фрази й нераз повторювала їх про себе. Я вважно слухаю.
— … Ти з усього смієшся й удаєш з себе розчарованого, але робиш це для того, щоб замазати свою бездушність і моральну порожність. І через це ти й жорстокий і… багато іншого, ще гіршого. Я не хочу торкатись твого особистого життя. Це твоє діло, живи, як хочеш. Але, коли ти своєю особою входиш у наше життя, я маю право охоронити себе. До твоєї появи серед нас Дмитро був порядною людиною. Він не був тим, що вісім-дев'ять літ тому, але не був і тим, чим він є тепер. Це ти навчив його сміятися з того, чому він раніше поклонявся, ти здеморалізував його. Так, так, ти! Це я раз-у-раз повторятиму. Ти навчив його грати в карти, писати брехливі статті, любити гроші, пити і… мабуть, зраджувати мене. Я певна, що ти не раз тягав його з собою до продажніх жінок. І спеціяльно для того, щоб тріумфувати, щоб тішитись і сміятися з нас, з нашого "семейнаго очага".
Мене, властиво, не дуже дивує цей потік обвинувачень і лайки. Він повинен був, зрештою, колись прорватися. Дивно тільки, що це, здавалось, без помітної причини сталося.
— Прости, Сонічко, що переб'ю. Бачиш, слухаючи тебе, можна подумати, що Дмитро якийсь хлопчик або людина без волі. Це раз. Друге, що він ніби справді так змінився. А третє, що я надзвичайно сильна натура. Нічого цього, серце, немає. Він не хлопчик, силу волі має таку, що дай Боже всякому, а я ніякого впливу не маю на його. Ти все це… Дозволь мені скінчити!.. Ти все це знаєш так само добре, як і я, але тобі треба до чогось причепитись, щоб вигнати мене. А втім, вибач мені, хиба не все-одно, яким способом ти це зробиш. Ти хочеш ще що-небудь мені сказати, чи мені вже треба йти?
Соня пильно дивиться мені в лице, немов би бажаючи примусити мене зніяковіти. Біля її очей виступила фарба, і здається, що очі горять.
— Для чого ти втисся до нас?
Голос погрозливий, тихий.
— Я не втискувався, Соню. Пам'ятаєш, ми зустрілись випадково, і ти сама запрохала мене заходити.
— Ні, ти втисся! Ти напрохався. Ти знав, що я повинна була ненавидіти тебе всі ці вісім літ. І все ж таки ти, з твоєю звичайною нахабностю й безцеремонностю, входиш у нашу родину і… руйнуєш її.
(Продовження на наступній сторінці)