Ні, зібрання не може згодитися з його преосвященством паном єпископом. Розуміється, Юдіта, Авраам, Ісаак, — все це зворушливе, величне з погляду релігії, намір принцеси дійсно заслуговує на всякий подив і пошану, але, на жаль, біблійні часи давно минули і, взагалі, справу треба розглядати не з релігійного, а з політичного й сучасного погляду. Зібрання взяло б на себе незмірну відповідальність, коли б не зважило всіх можливих наслідків од цього (безумовно, героїчного, надзвичайного, але мало обґрунтованого!) плану.
Принцеса знову вирівнюється, знову підборіддя стає гостре, знову повіки гордовито й холодно лягають на очі. Вона слухає всіх по черзі й уже нікому не відповідає. Потім підводиться і, злегка торкаючись рожевими пучками з обточеними довгими нігтями краю столу, тихо каже:
— Як так, то я сама беру на себе відповідальність перед богом, моїм народом і моїм родом. Прощайте, панове. Дуже мені шкода, що ми не могли сьогодні порозумітись. Але я певна, що колись ми ще порозуміємось.
Вона велично хитає всім головою, окремо тепло і привітно посміхається до єпископа і, скляно пошелестуючи шовком сукні, виходить із кабінету. Голови низько й поштиво схиляються перед нею.
І тільки зачиняються за принцесою двері, князь Шванебах сухо, твердо стукає олівцем по столу і просить обміркувати ситуацію, яка може скластися у зв'язку з наміром принцеси.
Але що ж можна міркувати? Можна зіщулитись перед ударом і ждати його Можна вгадувати всю страшну шкоду, але що зробити, щоб одвернути її?
Герцог бравншвайзький озирається на двері, грайливо тарабанить круглими, твердими нігтями по столу й недбало півголосом бурмотить:
— Єдиний рятунок. забрати з дороги "нареченого".
Єпископ суворо, негативно крутить головою. Але всі вдають, що не помічають того. А граф Елленберг, важко звісивши величезні руки ч поруччя фотеля, зовсім нічого не чує і не бачить.
— Так, панове Це єдиний рятунок. Іншого не бачу. Що там робить той Інарак? Що ваш той Ріндель чи Рінкель, що він робить у Інараці? Він нам досить багато коштує, а щось результатів мало.
Шванебах ізнизує плечима. Хто ж то може знати, що він там робить? Хоча деякі результати його роботи все ж таки були, цього відкидати не можна. Але "забрати" Мертенса при тій страшній охороні його — справа зовсім не така легка. І коли Інарак не може до цього часу справитися з нею, то ясно, що на неї треба багато натуги й сил покласти.
— Зараз готов пів свого маєтку покласти на стіл! І куценький герцог з силою б'є короткою в рудому волоссі рукою по столу.
— Півмаєткуі
І він дивиться на всіх поглядом, який каже— ми теж можемо жертви приносити: хто за мною?
Але за ним більше ніхто не йде. Насамперед сама справа ще не зовсім ясна, скільки саме треба на неї: півмаєтку, чверть, а то й увесь. Князь Шванебах повинен це вияснити з тим Рінделем чи Рінкелем. Але зазначити йому виразно, що гонорар буде виданий після виконання роботи. Коли він дійсно має вплив у Інараці, нехай зробить усе, щоб ця справа якнайшвидше посунулась.
Єпископ строго, непохвально крутить головою. Помилка. Велика помилка. Принцеса вибрала вірніший шлях. Не тільки з погляду морального, але й тактичного. Не треба їй перешкоджати. Не в Мертенсі річ, — що заслужив, то він однаково дістане. Річ у справі. Принцеса підходить до неї реально, практично й активно. Активно! А вони хочуть обмежитись пасивними мріями. Так, розуміється, ці мрії — чисті, великі, святі, а принцесина активність тяжка, болюча.
Але віра без діл мертва есть.
Слова єпископа розкривають тугу шкуринку пригнічення, замішання. А, ні, нехай його преосвященство вибачить! Е, ні, коли справа ставиться так, то принцесина активність є ще більша мрія, утопія, дитяча фантазія, але з тою різницею, що страшно, непоправно шкідлива. Ні, ні, а чи пан єпископ думає про інші сторони справи? А чи пан єпископ передбачає, яку це деморалізацію внесе в ряди аристократії? А чи пан єпископ думає так, а чи він підходить отак?
В кабінеті б'ється у стіни заплутаний клубок порозпалюваних, різнотембрових голосів і довго не може розплутатись. Старий граф мовчки сидить у фотелі, важко звісивши руку з поруччя Єпископ утратив свою поважність і врочистість, він міцно тримає куценького герцога за ґудзика й сердито доводить йому, що "китайська черва" є загроза всій європейській культурі. А йому в праве вухо експансивний фон Петц доводить, що експедиція на місяць з метою добувати радій є безглуздя, обман мас, одвертання їхньої уваги від насущного, земного.
Ганс Штор поважно, велично ходить по холу перед дверима кабінету, і на міністерському лиці його невдоволення. Вилетіла матка з вулія, й без ладу гудуть і тикаються в стіни безпорадні бджоли.
Але матка в цей час теж не зовсім спокійно тикається в стіни свого червоного салону. Душно їй, тісно. Де та Софі вічно ховається?
Але Софі вже з манто стоїть перед нею й уважно вдивляється в закостеніле рівно-біле лице з вузькими, хижими, зеленими очима.
Рівно й закостеніло сходить принцеса у сад і чорною тінню, ледве порипуючи по піску темної алеї, майже навпомацки проходить до альтанки. Небо густо темне, без зір, у важких хмарах, злегка торкнутих нічним сяйвом Берліна.
Принцеса сідає на лаву біля альтанки. Душно, непокійно, млосно. Чорне, легке, з старого мережива манто — мамина пам'ятка — гидливо, нетерпляче скидається з пліч.
Настирливо-солодко пахнуть якісь квіти збоку. Звідкись здалеку крізь глухий, безперестанний гуд міста дратуюче булькають звуки рояля.
Довго й непорушне сидить князівна Еліза. І помалу розтає закостенілість; тихий, ніжний сум, як котки, безшумно підходить і треться об серце, муркоче. Кущі й дерева стають виднішими, солодкий дух незнайомих квіток незрозуміло-тепло хвилює, а булькітні, самотні, тяжні звуки рояля викликають гарячу, вогку важкість на очі.
І вже не думається їй ні про герцога бравншвайзького, ні про єпископа, ні про те, що так ще півгодини тому заповнювало всю душу. І згадується їй чогось, як торік весною приїжджав до них у замок син старого приятеля батька з якимсь секретним дорученням. Вона з ним майже ні разу не говорила, але одного вечора, зустрівшися з ним очима, почула раптом таку дивну, солодку тривогу, що вся ослабла. І весь той вечір очі її, як навмисне, стрічалися з його очима; душна, млосна солодкість облягала тіло, вечір здавався особливим, прекрасно-сумним. Один раз таке з нею було. І сьогодні вона вже не пам'ятає ні лиця, ні очей, ні прізвища того сина приятеля, але така сама сумна, ніжна тривога й солодка млосність стоять їй у всьому тілі. Хочеться цілувати свої руки, хочеться нарвати отих солодко в темноті пахнучих квіток і сховати в них своє лице, що так чудно, дивно й соромно пашить вогнем.
В небі, як розсипане вугілля, шорхнучи сірим попелом, дотлівають дрібні хмарини.
На дзвіниці червоненької церковці годинник задумливо вибиває вісім годин.
Доктор Рудольф поспішає до хвіртки, — хто знає, може, Макс проти свого звичаю якраз сьогодні й не спізниться; може, вже нетерпляче ходить вулицею, боячись подзвонити, щоб не натрапити на батька. І вже сердиться хлопчина, вже мружить свої милі очі.
Але за хвірткою хлопчини ще немає, і ніхто не сердиться, і ніхто очей не мружить. Ну, нічого, Рудольф собі підожде. Це не важно, тепер ніщо не важно, крім того, що там, у лабораторії, кипить у казанчику. Ах, кипить воно, кипить! То що буде з того?
І Рудольф ходить по саду біля хвіртки, шкандибаючи, роблячи шиєю визвольний рух, посміхається, рве листки, нюхає. А очі йому тьмяно, п'яненько блищать, слухають щось у середині себе. Часом він згадує й злякано шкандибає до хвіртки, одчиняє й дивиться на вулицю. Немає. Немає капосного хлопчини, хай йому, бідному, добре буде! Немає.
І знову ходить доктор Рудольф, поводячи шиєю, заганяючи граблями рук волосся на потилицю. І знову злякано згадує й виглядає.
Ага, нарешті! Ну, так, якась йому неприємність: ліва рука в кишені, в руках розвезеність, лінива одчайдушність, в очах насмішкувата вищість, яка вмить може вибухнути в бурний, клекітний гнів.
Макс недбало гикає руку. Він, здається, запізнивсь? Ну, від цього другого землетрусу не сталося? Ні? Значить, іще можна жити. А милий батенько не зустрінеться в саду? Макс у даний момент має дуже малий нахил до родинних "обіймів".
У саду ніхто не зустрівається. Тільки шипить кишкою старенький Йоганн, але й він за кущами не бачить братів.
В лабораторії, на найдальшому краю довжелезного столу, кипить у металічному казанчику якесь течиво. Біля казана порозкладені сіруваті з украпленими в них зеленими й срібними плямками камінчики. Рудольф зараз же прожогом, як мати до колиски дитини, кидається до казанка, зазирає в нього, нюхає, щось підкидає, знову нюхає, знову дивиться. Нарешті, ніжно, обережно, за тепломіром зменшує вогонь і, поводячи шиєю, немов виплутуючи її, вертається до Макса.
Макс, розлягшись у фотелі, заклавши ногу за ногу, ліниво й помалу запалює цигарку. Він бачить уважний, хоч і чудний якийсь, погляд Рудольфа, і йому хочеться ще недбаліше розлягтись, засміятись, засвистіти, — від того часу, як Руді знає про участь його в Інараці, з ним просто не можна по-людськи говорити, він із ним поводиться так, як поводяться з туберкульозним в останній стадії або на побаченні з замкненим у в'язниці назверх — бадьоро, веселенько, уступливо, а всередині — з вічною дурною заклопотаністю, жалем, тривогою.
— Ну, як же там у горах? Стоять іще, не попровалювались нікуди? А чого в тебе такий якийсь чудний вигляд? Га? Чи не випив ти часом?
(Продовження на наступній сторінці)