Степан почув чи то втому, чи зворушення, чи сум і ліг на межі, підклавши клунок під голову. Жайворонок, зрадівши слухачеві, ще дрібніше та ніжніше задзеленчав угорі. Сонце задоволено і гаряче припало поцілунком до лиця необачного анкетера і засміялось золотими проміннями в прижмурених очах. Потім очі потроху заплющились зовсім, у них заплавала жовта півтьма, задзвеніли мухи над вухом, і Степан Петрович заснув.
Робітник у сіренькій кепці кілька разів обережно підходив до великої постаті, що розляглась на межі, і знову відходив у сусідню межу, лягав на ній і теж куняв. Нарешті, коли сонце почало вже ставати червоним, немов од роботи за цілий день, Степан Петрович прокинувся, вийняв годинника з кишені, глянув і злякався: було вже по шостій. Шахтарі вже десь повернулись з роботи і, мабуть, уже вечеряють!
Степан Петрович розтер рукою колюче, заросле жовтою щетиною лице, неначе вмиваючись, закинув клунок на спину й швиденько пішов на дорогу. За ним через дві хвилини потюпав і робітник у сіренькій кепці.
Дійсно, шахтарі з денної черги вже повернулись із копальні. Деякі вечеряли перед хатами, деякі грали на гармошці, деякі, п’яненькі, вже співали або сварились. Степан Петрович забіг у крамницю і купив дві пляшки горілки. Потім повільно пішов вулицями, вибираючи щось очима. Нарешті вийшов на невеличкий майдан. На ньому стояв пам’ятник Сталіну, коротеньке погруддя з якогось сірого матеріялу, а біля нього кроків на десять були великі бараки для шахтарів. Перед дверима їхніми стояв довгий стіл, за яким ще сиділо душ сім шахтарів. Вони вже, видно, повечеряли, бо перед ними стояли порожні миски, а люди курили. На одному кінці столу, на окремому ослінчику, сидів шахтар, схиливши; розпатлану, чорно-буру голову на схрещені на столі руки. Перед ним стояла велика пляшка горілки та чарка. Шахтар, видно, не спав, бо час од часу водив головою з боку на бік, підводив її й знову падав нею на стіл.
Степан Петрович підійшов до шахтарів, потягнув за козирьок кепку й сказав:
— Добрий вечір добрим людям! Чи дозволите подорожньому присісти до столу? Вашої горілки не питиму, бо моя скучає без ужитку.
І він поставив на стіл пляшку з знайомою всім наліпкою.
— Сідай, сідай! —— охоче заговорило кілька. — Здалеку, земляче?
— Здалеку. Забився у ваші краї роботи шукать. Водиться таке добро у вас?
А сам, сівши, спритно вибив з пляшки корок, вийняв чарку з торби і зараз же налив її по вінця. Операція ця видалась присутнім настільки серйозною й захопливою, що питання його лишилось без відповіді. Подорожній узяв чарку й з побожною поштивістю підніс сусідові з рожевим і круглим, як спіла цибулина, носом і крихітними очима, які не відривались од рухів земляка.
— Ану, дядю, — сказав він з ясною сердечною посмішкою, — заспокой мою коханочку, щоб не скучала. Поцілуй та до дна.
Усі засміялись і аж головами притакнули: — Правильна діялехтика! А дядько з цибулиним носом делікатно взяв чарку в чорні від вугілля пальці (лисуваті на випнутих місцях), попередливо крекнув, немов трошки соромлячись цілуватись при всіх, і тоді припав до чарки жагучим, ковтливим поцілунком. Коли в ній не лишилось нічого гідного його жаги, він поставив її на стіл перед подорожнім. Той знову налив її по вінця й так само поштиво та ніжно підніс другому сусідові.
— Ану, покохайся й ти з нею.
І коханці і кандидати засміялись ще веселіше й поглядали на подорожнього вже зовсім закохано: ну, й славний же "діялехтик"! Та так кохання з стрункою та гарячою коханкою дійшло аж до шахтаря з покладеною на руки головою. Але тут сусіди на запитальний погляд "діялехтика" зробили йому головами знак, шо цього чоловіка чіпати не треба; та в нього, мовляв, своя коханка є, — і показали на недопиту пляшку.
Тоді подорожній почав новий сеанс кохання в супроводі сміху, вигуків, живої розмови. А коли перша коханка вичерпала свої сили, на її місце вилізла з торби друга. її зустріли такою овацією, що патлатий шахтар наприкінці столу підвів голову і понуро обвів усіх очима. Степан Петрович не міг розібрати, яке в нього було обличчя, бо воно все було в чорних плямах од вугілля і буре волосся пасмами спадало йому на чоло, а вуса звисали через горішню губу, як почорніла солома з полудрабка воза. Він знову поклав голову на руки, але зараз же підвів її, налив собі чарку горілки, вихилив її між вуса, кинув чарку на стіл, біля пляшки, схопився на ноги й почав ходити туди й сюди біля столу, крутячи; головою та стогнучи так, неначе в нього нестерпно боліли зуби.
— Що йому таке? — тихенько спитав Степан Петрович у сусіди зліва. Той прихилив до нього лице й трохи гундосо забубонів:
— Неприятность дома случилась. Він з села Кучугури. Там у нього була сім’я: батько, менший брат га жінка, всі в колгоспі працювали. Ну він звідси помагав їм, — найкращий забойщик у нас. А голова колгоспу спонравив його жінку й присилував її собі на полюбовницю. А коли батько його засирчав за це на голову, так той його побив і заслав на каторжні роботи, за бунт, значить, проти совєтської власти. А менший брат утік та прибіг сюди, щоб попередити старшого, бо й йому може бути неприятность. І сам утік куди далі. А цей от запив і отак щодня п’є та стогне.
Забойщик, кремезний, з випнутими грудьми під розстібнутою, чорною від вугілля сорочкою, з навислим чубом, знову сів і впав головою на руки. Всі на мить притихли, але зараз же знову загомоніли, закружляли чаркою.
— Ну, а ти ж сам звідки? — ніжно обнявши за плечі Степана, спитав сусіда з рожевим носом.
— Та здалеку, я ж сказав. Дуже здалеку: аж із самої Франції.
— Та що ти кажеш?!
— Та ні?
— Та як?! — посипались вражені запитання. — Та хто ж ти такий, француз чи що?
— Та ні, я — українець, старий емігрант, ще перед першою війною як утік од царизму до Франції та так і задубів там аж на тридцять років. Зробився фармером, маю там хазяйство, жінку й дітей.
— А чого ж ти сюди приїхав?!
— А будувати з вами СОЦІАЛІЗМ.
Всі обличчя витріщились на нього повними непорозуміння й навіть страху очима.
— Який соціялізм? Наш??
Тут навіть чубатий шахтар підвів голову, вражено подивився на подорожнього й так зареготав, що, здавалось, аж Сталін повинен був озирнутись зі свого п’єдесталу. Всі обличчя скривились чи то ніяковою, чи недовірливою посмішкою.
— А хто ж тебе, серце, направив на цей шлях? — з співчуттям і страхом запитав хтось.
— Та ви ж самі. Ваша революція. Багато людей з Европи та Америки поїхало в Радянський Союз будувати соціялізм.
Обличчя все ж таки мали такий вираз, ніби вони слухали якогось милого, але нещасного, психічного каліку. Він може собі розповідати все, що хоче, але ставитись до нього можна тільки з жалем.
— Отака-а сто-орія! Так тобі, значить, до такої міри заманулось нашого соціялізму, що ти покинув жінку, дітей, господарство й приїхав його куштувать у нас? Так чого ж ти аж до нас у шахти забився?
— А куди ж йому забиватись? — вставив цибульний ніс. — У нас же соціялізм найкращий. Правильно. Ну, а у вас там, у Франції, мабуть, усе ж таки соціялізму немає?
— Та нема ще. А от ви нам привезете, то й ми матимем.
Чубатий забойщик знову зареготався і вилаявся таким матюком, що Сталін знову трохи-трохи не озирнувся. Але всі обличчя не реготались, вони з цікавістю вдивлялись у чудного чоловіка.
— Ну, а як там по тих Франціях та Америках? У нас тут пишуть та в радіях говорять, що там такі злидні в робочого класу, що матері з голоду дітей їдять. Правда тому?
Подорожній добродушно розвів руками.
— Щоб матері їли дітей, цього я не бачив і не чув. Але, що там біднота, злидні, утиск великий, то це я можу посвідчити.
— Гірше там ніж у нас?
— Куди гірше! Люди ходять босі, обідрані, живуть у халупах, у норах, діти в струпах...
— Ну, так, правильно. Те саме кажуть і наші агітатори.
— Брехня!! — раптом вибухнув чубатий забойщик і стукнув кулаком по столі так, що чарка аж підскочила. — Брешеш ти! І ваші агітатори брешуть. Вони хочуть одвернути нас од наших злиднів та струпів. Я проїхав на танках через усю Европу, через Австрію, Чехію, Німеччину, Францію і ніде я таких злиднів, як у нас, не бачив. Та не я один не бачив. Сотні тисяч нас: не бачили. Тільки нам заборонено говорити дома про те, що ми бачили, а чого не бачили. За це — Сибір. Та от Хведір теж був там. Ти бачив, Хведоре, у Франції халупи, нори, струпи? Га?
Хведір утопив очі в стіл і буркнув:
— Як де ...
— Брешеш! Ніде ти не бачив! Боїшся правду казати. Замкнули вам рота енкаведисти!
— Та й тобі слід би замкнути його. . . — неохоче й хмарно бовкнув Хведір.
— Плював я на них! Не замкнуть! Не боюся їх! Кричатиму правду на весь світ! Не скрізь у нас на Україні рота замкнено. Є ще роти й руки вільні.
Забойщик ухопив пляшку й приклав її до рота. Горілка забулькала між скудовченими вусами. Потім він зі стуком поставив її на стіл і— озирнув усіх червоними від люті й горілки очима. Декілька шахтарів потихеньку висунулись з-за столу й утекли до бараку. Там при дверях стояло душ шість робітників, але до столу не наближались.
— Ну, добре, Денисе, — тихо, примирливо, як до хворого, сказав цибулиний ніс, — а чи визволять ті "вільні руки" люд од злиднів і струпів?
— Визволять! Од усіх струпів і катів визволять. От нехай тільки прийде війна! — і він приклав пляшку до рота.
— А чи велике добро принесе та війна? — скористувавшись павзою, тихо кинув подорожній, крутячи цигарку з махорки. — Знищить вона своїми, бомбами людство.
— Ой, знищить! Ой, знищить! — захитали головами Хведір та інші.
Тоді подорожній бадьоріше сказав:
(Продовження на наступній сторінці)