— Умгу!.. — усе так само спокійной повільно муркнув Сергій Петрович, — а тепер, сину, будемо з тобою думати, як нам бути далі. їстоньки хочеш?
— Ні, не хочеться. Тільки пити. Я зараз нап’юсь.
— Лежи, лежи, я подам.
Батько набрав із відра склянку води й підніс синові, який знову ліг головою вниз.
— На, випий, Івасику.
Івасик підвівся, взяв склянку тремтливими пальцями й почав жадно пити. В цю мить щось застукало у двері. Сергій Петрович зразу немов скинувши з себе, як під-1 жак, свій спокій та поважність, вихопив з рук сина склянку і прошепотів йому:
— Лягай і спокійно лежи...!
А сам швиденько своїм звичайним шамотливим кроком побіг до дверей і відчинив їх. За ними стояла постать Марусі в зеленому беретику набакир, з-під якого на плечі скочувались хвилі жовто-пшеничного вoлocся. Великі, батькові сіро-зелені очі дивились одверто, але не так весело як звичайно, а ніби з якимсь напруженням.
— Можна до тебе, дядю? — не своїм дзвінким і лукавим, а незвично-серйозним голосом спитала вона...
— Можна, можна, можна! — суєтливо-привітно по-російськи закричав Сергій Петрович. — Заходь, Марусенько, заходь. Дуже приємно, що прийшла. Що новенького? Як там у вас? Сідай ось тут, біля віконечка. А то ж, отут у фотель біля віконечка.
Маруся пройшла до— фотелю, побачила Івасика, який не рухався, і запитально-тривожно подивилась на дядька.
— Ваня — не хворий? — тихо спитала вона.
— Ні, ні, ні! То він так, трошки втомився після гімнастики в школі та оце трошки задрімав. Це нічого, нічого ...
— О, в такому разі я не знаю... — нерішуче і ще тихіше промовила Маруся. — Я хотіла з тобою, дядю, поговорити про одну... важливу річ. Але коли Ваня спить, то... я боюсь, що ми його розбудемо. І крім того, я хотіла говорити з тобою зовсім наодинці.
— Так чого, так чого ж! — швиденько й охоче заговорив Сергій Петрович, — ми можемо поговорити й наодинці. Чого ж. Давай ось вийдемо на нашу "дачу", сядемо на лавочку й поговоримо. На подвір’ї нікого немає, і нам ніхто не буде заважати. Чого ж, чого ж!
Одначе Маруся вагалася.
— Коли ж, бачиш, дядю, я не хотіла б, щоб нас бачили разом... А проте, Господи, хіба ж я вперше приходжу до тебе? Розуміється, ходім на "дачу".
І вона рішуче пішла з кімнати. Сергій Петрович кинув оком на сина, який не рухався, і вийшов за дівчино". Вони сіли поруч на лаві. Сонце ще падало десь там ?а будинком і тіні в подвір’ї були немов би в золотому поросі. Вікна в усіх поверхах були розчинені й із них чулися голоси, сміх, лайки, звуки звичайного буденного життя.
— Ну, що ж, Марусенько, давай будемо говорити? — почав Сергій Петрович.
Маруся дивилась собі під ноги й мовчала. Потім колупнула передком черевичка, взутого по-літньому на босу ногу, камінчик і рішуче глянула просто в очі Сергієві Петровичу.
— Ну, дядю, можеш мене привітати: я вже. . . сексотка.
Сергій Петрович знову зробився спокійним і поважним.
— Ти жартуєш чи серйозно? — рівним голосом спитав він, і чулось, що він спитав так собі, знаючи вже, що ніякого жарту тут не було.
— Серйозніше не може бути, дядю.
І вона почала жваво, трішки з напруженою іронією, розповідати про свою візиту до Бєлуґіна. Сергій Петрович мовчки слухав її, не подаючи ні одним звуком, ні рухом знаку якого-будь свого ставлення до слів Марусі. Коли вона скінчила своє оповідання, він похилив голову і сидів так, не рухаючись. Іноді, немов вивіряючи небогу, зиркав на неї з-під лоба, потім знову дивився в землю й напружено думав.
— Ну, дядю? Що ж мені робити? Колись ти мені сказав, пам’ятаєш, у нас, коли тато говорив про листа дядька Марка... ти сказав мені: "Всякий комуніст повинен бути сексотом і доносити навіть на батьків своїх для партії і Сталіна. Вище за них нема, мовляв, нічого на світі". Таке приблизно ти казав. І ще, пам’ятаю, додав, що треба слухати і виконувати все, що партія каже. Ну, от я з тобою погодилась і без вагання прийняла сексотство. А тепер я думаю: що ж мені робити? Доносити на тата, на маму, на тебе, на всіх вас, як ви щось скажете не так, як каже партія? Але звідки ж я можу знати, так чи не так? Як я можу бути! вашим суддею? Що мені робити, дядю? Я тебе послухала, але тепер не знаю, чи добре я зробила, що згодилась.
Сергій Петрович підвів голову, глянув дівчині просто, в очі й тихим, рівним голосом спитав:
— А що ж ти інше могла робити, коли тобі було запропоновано?
— Не згоджуватись!
— Значить, бути зараз же за непослух партії викиненою з неї, арештованою і... і всяке таке інше? Бо, значить, ти — не активна, не щира комуністка, а шкурниця, а, може і таємний ворог народу. А через тебе, може, і тата, і маму, і брата, і мене було б так само викинено і арештовано і всяке інше. То це було б краще? {
Маруся похилила голову, посиділа так і тихо в землю" пробурмотіла:
— Було б не так... гидко, нечесно і... неможливо,.
І, підвівши голову, вона обурено, гаряче прошепотіла, йому в лице:
— Значить, ти радиш мені доносити на тата, на маму,, на всіх, кого люблю? Так?
Сергій Петрович не відповідав.
— Що ж ти мовчиш, дядю? Що ж мені робити, що??" Ти казав тоді: "Слухай старших". Ну, добре, я слухаю.. Ти, старший, ти найстарший у нашому роді, ніби батько наш. Ти — професор, ти навчаєш фізики, хемії студентів. Добре. От я прийшла до тебе прохати навчити мене, тільки не хемії, а що мені робити, як мені тепер жити? Почекай, дядю, почекай, дай мені сказати вже до кінця. Я всі ці дні, після того, як записалась у сексотки, думаю, думаю, думаю і готова сказитись од дум. Я десять днів не виходила з дому. Я боюсь іти в університет, боюсь зустрічатись з товаришами, — бо або вони сексоти, або я почую від них щось таке, що повинна донести.. І тепер у мене виникла сила питань, на які я не можу собі відповісти. Мама турбується, бачачи мене такою. Я їй сказала, що я трохи хвора. Але я хвора тільки на непевність і страх. Як мені жити тепер, дядю? Як мені тепер поводитись з людьми, як ставитись до них?
Ну, добре: я — комуністка, комсомолка. Але невже я через це мушу перестати любити своїх близьких? А я мушу перестати, бо як я можу любити тих, на кого я завтра можу донести, та й яких я сама вже боюсь, бо й вони, може, вже сексоти? Добре: любити Сталіна, партію, СОЦІАЛІЗМ. Але невже для цього я мушу не довіряти навіть рідній матері або шпигувати за нею, доносити на неї, віддавати її на страшні страждання? Морально це? От покійний Жданов казав, що в комуністів нема своєї моралі. А чия ж є у них? Чия? І коли такий авторитетний комуніст, один із наших вождів, так казав, то кому ж вірити і за чиєю мораллю жити? Нічого тепер не розумію. Моє сексотство всю мене перевернуло. І я тепер почуваю себе такою самотньою, самотньою. Я вже навіть маму підозріваю. Тата ні, бо він — сміливий, чесний, сильний, він скоріше пішов би на муки, ніж бути сексотом, таємним, паршивим агентом, провокатором, шпигуном.
— І разом з собою він волів би ПОТЯГТИ на муки і маму твою, і тебе, і всіх нас? — сумно й немов задумливо, пробурмотів дядько Сергій.
Маруся скинулась і розпачливо заломила руки.
— Ну, а що ж робити? Що? Віддати інших людей на муки? Ворогів, мовляв,.соціялізму? Але який же то соціялізм, що вимагає таких вчинків? Чого ти мовчиш, дядю? Ти зневажаєш мене тепер? Чи боїшся, що я донесу на тебе?
Сергій Петрович раптом узяв її за руку й сильно стиснув.
— Не говори дурниць та ще так голосно. А послухай мене. Оце тільки що з міліції вернувся Ваня. Його там сильно били.
— За що?? — з жахом скрикнула Маруся.
— Тш-ш! Били "передмовно", щоб одразу сповнити його страхом і щоб він не відмовлявся.
— Від чого??
— Від сексотства... — пошепки сказав Сергій Петрович. — Так, так, Марусенько, хлопця дванадцяти років били гумовою палицею, щоб він не відмовився бути шпигуном за своїм батьком і донощиком на нього. І що ж, по-твоєму, він повинен бути моральним, чесним і не згоджуватись? Га?
— О, Боже мій! О, Боже мій! — з жахом прошепотіла Маруся.
— От він після цієї екзекуції лежить оце лицем униз і не може сидіти. Я ще не бачив його тіла. Коли Гумовою палицею бити, то слідів, кажуть, на тілі не лишається, але всі м’язи напевне посічені. Йому наказано, під страхом лютої кари йому і мені, нікому про це не розповідати. Але дурні люди: не все страхом можна примусити робити. Ваня не мав страху мені сказати. А я не маю страху тобі про це говорити. Не маю, бо бачу, яка ти є. А крім того я маю говорити тобі ще про інші речі. Ходім у хату.
І він, не чекаючи відповіді, трудно підвівся й пішов до дверей. За ним Маруся. Коли вони ввійшли в кімнату, то побачили Івасика, що сидів коло розчиненого вікна боком, на стегні біля столу, поклавши на нього голову. Він зараз же підвів її й голосно сказав:
— Я все чув, що ви говорили. Але я не піду доносити в міліцію.
Маруся швидко підійшла До нього, обняла його за плечі і, пригорнувши до себе, стала жагуче цілувати його в чоло, в голову, в лиця. Івасик тільки похитувався й сильно стискував її за руку.
— А тепер, діти, — сказав Сергій Петрович, — ми зробимо так: зачинимо вікно, щоб ніхто звідти нас не чув, переведемо Івасика на його ліжко, покладемо його так, щоб йому було зручно, а самі сядемо коло нього й трішки поговоримо.
Івасик не протестував. Вони так і зробили. В хаті вже починались сутінки, але лямпа зо столу заганяла їх у кутки. Рухи в дяді Сергія були, на диво Марусі, не тахі як звичайно, не шамотливі, а незвично повільні, поважні, і руки злегка тремтіли.
(Продовження на наступній сторінці)