І люди йшли вулицею ті самі, що тридцять років тому, тільки й вони теж стали немов старші, брудніші, подертіші, в тих самих кепках, хусточках, у стареньких, латаних і просто дірявих піджаках, або спідницях. І обличчя в них були ті самі, стомлені, нудні, заклопотані, понурі, То’ п’яні, то тверезі, всякі, тільки не веселі.
Аж ось і той самий будинок, що його шукали очі з вагона автобуса. Аж серце завмерло від ніжности й хвилювання. І ворота ті самі, і халабудка двірника, і те саме, як велетенський колодязь, вузьке подвір’я між двома чотириповерховими будівлями. В глибині його повинна бути одноповерхова, довга, порізана на кілька частин, як велетенська ковбаса, будівля. Є вона чи нема?
Степан Петрович зайшов у ворота й жадно подивився в глиб колодязя-подвір’я. Так, е, стоїть вона, наче тільки вчора покинув її. Стоїть зворушливо стара, брудна, темна, смердюча, як і тридцять років тому була.
Але тут із дверей великого будинку вийшов чоловік з обмотаними ганчірками (замість чобіт) ногами, з сіро-сивою бородою і з мітлою в руці. Побачивши Степана Петровича й озирнувши його з кепки до старих, стоптаних черевиків, він суворо, тоном сторожі особняка Строганова спитав його:
— Тобі чого, гражданин?
Гражданин вийняв із кишені кілька монет і з ласкавеньким, привітним усміхом добрих очей підійшов до охоронця.
— Прошу вибачити, що турбую вас... — сказав він і навіть злегка підняв кепку. Та тут же взявши руку двірника, тикнув у неї монетки. Така ввічливість гражданина виразно зм’якшила суворість охоронця і він поблажливо сховав гроші в кишеню.
— Тут усяка шантрапа швендяє, так і на порядних людей доводиться гримати, — немов би вибачаючись, сказав він. — А вам чого желательно, товаришу?
Товариш прихилився до нього й з ласкавою таємничістю проговорив:
— Та я желав би просто спитать, чи вже вернувся з роботи Григор Криниченко?
— Який Криниченко? — здивувався двірник. — Гм! Таких у нас немає.
— Тю, переплутав! Та отой, що живе он-там у тій пристройці, в крайній кімнаті.
— А, Юхим Біленко?
— Так, так, так! Юхим же, Юхим, а я Григор, їх троє братів, так я їх переплутав. І жінка в нього... як її? Ганна ніби?
— Е, ні, Оксана.
— Так, так, так: Оксана! То в Григора Ганна, а я ... Я їхній родич, знаєте. Здалеку іду, та оце заїхав. Так що вони, мабуть, вдома тепер? З роботи вернулись?
— Та вже, мабуть, і повечеряли. Вже не рано. Справді в "колодязі" вже сутеніло. —
— А де-їхня квартира?
— Та он — та ж таки крайня. Аж у кінці пристройки.
— Ну, спасибі. От таки знайшов. Треба відвідати.
І, вийнявши ще кілька монет, зраділий родич втиснув їх у безвольно, покірно звислу руку охоронця ладу. Той зворушено розсунув усміхом зарослі сірою щетиною уста й винувато сказав:
— Та не безпокойтеся, товаришу. Он та сама крайня. Вони всі вдома, і Юхим, і Оксана, і дітки їхні. Отак просто йдіть ...
І він ще щось говорив навздогін родичеві, але той ішов уже не озираючись повз "пристройку", повз двері й вікна кожного розділу її. Нарешті підійшов аж до "самого крайнього" й зупинився біля дверей.
Гей, двері були тепер не ті! Двері були, видно, нові та ще й недавно пофарбовані сірою, хорошою, арештантською фарбою. Але вікно було те саме, воно так само, як і тридцять років тому, дивилось на смітник і кльозет, що були теж такі самі, як тоді. І запах тут стояв той самий задушливо-гнилий, огидний. І вікно було так само, наче від цього запаху, глухо запнуте якоюсь червоною запоною й тьмяно світилось.
Ні, ні, тут усе було трошки інше, ніж там, у Липках, звідки він тільки що прийшов. Але яким зворушенням віяло від цього старого, рідного "колодязя", навіть від цього смітника, від цих подертих стін "особняка" Юхима Біленка. В цьому "палаці" колись, так давно-давно і ніби тільки вчора, він, Степан Іваненко, студент, член комітету українськик соціялістів-революціонерів "здіймав пролетаріят духом правди й свободи". Так само надвечір він непомітно приходив сюди, так само переодягнений у стару кепку й подерте убрання. Його вже чекали такі самі, як він, безвусі, молоді, але страшно серйозні, таємничі личка товаришів з заводу, і він їм годинами розповідав, що таке соціялізм, коли він настане на землі, як тоді люди будуть жити й працювати в палацах, ясних, уквітчаних квітами, в музиці, в спокою. Як усякі "пристройки", "нужники", злидні, воші, голодування, пани, жандарми, — все це зникне із землі на віки-вічні й тільки тяжкий кошмарний спомин про них лишиться в людей. Ті молоді обличчя десь дуже тепер постарілись, згадують його пророцтва та радісно дякують йому: адже вони вже дожили до обіцяного ним соціялізму. Ось він як пахне!
Степан Петрович люто плюнув і рішуче постукав у двері, за якими чувся дитячий плач і сердитий жіночий голос. Від стуку і плач, і голос стихли. Тоді Іваненко надушив на клямку й потягнув двері до себе. Вони розчинились, і на нього війнуло іншим духом, духом застояної, теплої вогкости, якогось варева, тютюну і ще чогось тяжкого. "Квартира" вся складалась з однієї кімнати. В ній коло дверей була піч, за піччю — велике ліжко, проти нього на підлозі — купа лахміття, з-під якого визирало троє дитячих голівок. А коло вікна ліворуч, проти печі, припнувся стіл. На ньому стояла невеличка гасова лямпа, біля лямпочки над листочком друкованого паперу нахилилась голова хлопчика років дев’яти. Біля печі, коло лави з посудом стояла жінка, худа, довгоноса, гостроока, з навислими на щоки пасмами брудно-темного волосся. А на стільці, з другого боку столу, сидів з цигаркою в роті чоловік з жовто-сірим лицем, з пука-тими жовтими очима, з жовто-брунатними вусами, весь ніби прокопчений жовтим димом.
Усі голови встромили в Степана Петровича вражені очі й ждали.
— А чи живі, чи здорові, Юхиме й Оксано з дітками? — весело гукнув гість і зачинив за собою двері.
Юхим і Оксана перезирнулись. Юхим, не підводячись, підозріло, непривітно озирнув гостя і запитав:
— А ви хто за чоловік?
Гість озирнувся на двері, глянув на вікна і тихо сказав:
— Знайомий вашого родича.
— Якого родича?
— Того, що там... пропадає. В концтаборі.
— Брата Панаса?! — чи то з жахом, чи з вибухом радости скрикнув Юхим.
А жінка випустила з рук просто на підлогу мокру ганчірку й прошепотіла:
— Боже наш, Боже наш !..
— Так, Панаса, — хитнув головою гість і широко посміхнувся. І очі його так привітно, так одверто, так порідному озирнули всіх, що Оксана, витерши руку об хвартух, спустила заткнутий за пояс поділ спідниці, відмахнула пасма волосся й кинулась до гостя.
— Та заходьте ж ближче! Та от сюди! Та, Юхиме, дай же стільця чоловікові. Гаврику, тікай звідти, сядь коло печі з своїм ученням.
Юхим швиденько підвівся, зашамотався й від хвилювання не зміркував, що міг же подати гостеві свого власного стільця. Схопивши звільненого хлопцем стільчика, він для чогось підніс його наперед, поставив з другого боку столу й навіть рукою потер по ньому.
— Ось тут, сідайте, прошу вас! — посміхаючись до гостя й показуючи великі жовті зуби, прохрипів він закуреним голосом.
Степан Петрович, мило посміхаючись, повісив кепку на кілок біля дверей і сів на показаний стілець, поклавши собі на коліна свій туго набитий клуночок. Оксана підійшла до гостя ближче й жадно дивлячись йому в лице, тихо, таємниче спитала:
— Ну, як же він там? Пропадає, кажете? Степан Петрович сумно похилив голову.
— Пропадає. Каторжні роботи.
— А ви ж як? .. Ви бачили його, чи що? Гість понуро посміхнувся.
— Та бачив. Разом з ним п’ять років ліс рубали у Сибіру.
— Боже! Ліс рубали. А вас же за що? Теж за те, що вилаяли їхнього Сталіна?
— Гірше: самого Леніна.
— Одна чортяка.
— Та я своє відбув, і мене після десяти років каторги випустили на волю. А Панасові доведеться ще побути...
— Його ж на п’ятнадцять років ... — хмарно вставив Юхим і сів на місце сина.
— Та так, так, — згідно хитнув головою гість. — Так от коли я виходив на волю, Панас попрохав мене, щоб я вас відвідав і розказав про нього. Та й гостинців прохав передати вам. Ось тут приніс трошки...
І Степан Петрович, розв’язавши клуночка, почав витягати з нього гостинці. Юхимові — добру, синю, з пришитим коміром сорочку, яку й на свята не сором одягти. Оксані чудову, жовто-гарячу кохтину, від якої Оксана так засяяла й засоромилась, що аж одвернулась. Дітям — по парі штанців і по сорочці (не знав, що є вже четверте). Потім пішли хусточки, теплі панчішки, мило, дзеркальце, знову шкарпетки, знову хустина. На столі зробився цілий базар. З підлоги посхоплювались дітлахи, позбігались до столу й жадібними, дикими очима й руками хапали подарунки й тягли до себе з криком, сміхом, плачем. І хто його з на, до чого б воно дійшло, коли б батько й мати не повідганяли дітей від столу й не повкладали назад під лахміття. Розпатлані, замурзані, сіро-жовті, очманілі від радости й одчаю, вони не переставали дивитись до столу широкими, блискучими очима. Степан Петрович відвернув від них свій погляд, — так, так, вони були трішки відмінні від тих милих, чудесних, так гарно зачісаних голівок, які він кілька годин тому бачив там, на горі, на фоні могутнього краєвиду, діточок з такими ясними, одвертими, задоволеними очима.
Сховавши надзвичайну спокусу для дітей і ще раз та ще раз подякувавши гостеві, хазяїни затурбувались: Господи, чим же його почастувати, чим прийняти такого доброго післанця від мученика-брата? А в хаті ж не то що горілки чи чогось доброго до неї, а й сухого хліба ні шматочка.
(Продовження на наступній сторінці)