— Чому батько нічого не робить, щоб захистити нас? Як він може тепер їхати в якесь там фінансове відрядження? Він — член Верховної Ради, він — друг Дев’ятого, він може до самого Сталіна ...
— Тшшш, тихше говори. Батько робить усе, що може. Але й нам треба робити.
— Та що? V Що ж я можу робити? Чим я можу доказати, що ні я, ні моя родина нічим не винні перед Сталіном і владою? Чим? Я не бачу, я не бачу ніяких засобів! Жодних! !
І Леонід швидко заходив цибатими ногами від дверей до вікна і назад. А мати стояла непорушно і очі її тривожно, невидючо ходили з одного боку в другий. Нарешті Леонід зупинився біля матері й знову зашипів їй у лице:
— Тепер я розумію, чого Кривцов сьогодні так "чудно" повівся зо мною.
— Який Кривцов?
— Ну, та наш парторг, ну, той, що я тобі казав, який може помогти мені одержати премію за роман.
— Ага, так. То що він?
— Він сьогодні "не помітив" мене, пройшов повз мене Й удав, що страшно уважно розмовляє з якимсь типом. Це значить, що йому вже щось відомо про нашу історію. Уже, може, має якийсь наказ щодо мене, може, щоб усунути мене, арештувати, ліквідувати...
— Ну, ну, ну! — злякано зашепотіла Катерина Семенівна й ухопила його за руку. — Не кажи таких страшних слів, не кажи!
— А хіба не правда? І чим я можу врятувати себе й своїх дітей? Чим? Я досі робив усе, що сила моя була, але все моє життя нічого не доводить, бо якийсь божевільний суб’єкт написав, що мій батько немов би помагає якимсь там термітам.
— Але ж це не батько винен, сину, що так є, що вірять більше божевільним суб’єктам, ніж нам.
— Хто винен, я того не розглядаю і не хочу розглядати. Я розглядаю тільки одне питання: яким способом я можу врятуватися. Яким? Тим, очевидно, яким ви самі колись урятувалися: зробити донос на своїх рідних і тим довести свою невинність і відданість владі.
Катерина Семенівна злякано виставила проти нього руки, немов захищаючись.
— Ради Бога, Льоню, ради Бога, що ти кажеш!
— А що мені казати, що?
І Льоня почав сліпо швидко ходити по кімнаті. Потім раптом зупинився проти матері й гарячим шепотом заговорив:
— Ось зараз прийде Ніна з зібрання й спитає, що говорилося у нас. Що я їй скажу? Хіба я можу сховати від неї? Га? А раптом мене сьогодні вночі арештують, а вона й не знатиме за що. Навіть валізки з речами для тюрми не буде мені приготовано.
— Та чого тюрма, чого?! — трохи не закричала Катерина Семенівна в одчаю й жаху і, впавши на стілець усім тілом, схилилась головою на стіл. Леонід подивився на неї вниз, кашлянув і злегка торкнувся рукою до її голови.
— Вибач, мамо. Я трохи знервований, я сам не розумію, що кажу. Звичайно, це все перебільшено в мене.
Катерина Семенівна, не підводячи голови, вийняла хустку з рукава, витерла очі й тоді підвела голову.
— Батько робить усе потрібне, щоб одхилити від нас небезпеку, — сказала вона рівним голосом, дивлячись кудись убік... — Він не в фінансову місію їде, а... в іншій справі, яка повинна нас захистити. Ти Ніні нічого про це все не кажи. Вона — твоя жінка, але все таки... це наша, Іваненківської родини, справа. Та й на що її турбувати? І хто його знає, як би вона поставилась до цього всього.
Вона встала, поправила синові розкуйовджене у хвилюванні волосся й сказала:
— Іди до дітей, посидь біля них, може, яке чого потребує. Я потім зайду до тебе.
Леонід поцілував матері руку й помалу пішов із кімнати.
* * *
Коли дядько Євген вийшов з батьком до кабінету, а мати до їдальні, Маруся якийсь час сиділа немов заціпеніла, потім раптом схопилась з місця і перебігла до дядя Сергія, який сидів на коротенькій кушетці, розглядаючи "Крокодила". Взявши з його рук журнал, вона кинула його на килим і сердито сказала:
— Але що ж це таке, дядю?
— Що саме, Марусино, що саме? — швиденько обізвався дядьо Сергій.
— Та вся історія. Чого ми повинні так непокоїтись, що якийсь там божевільний чоловік написав про нас ідіотський донос? Я не розумію.
Дядьо Мишка куснув мишачим гостреньким поглядом рожеве від хвилювання, гарне лице небоги й шамотливо, своїм звичаєм, забігав очима по кімнаті.
— Так треба, маленька, так треба. Так, так, так, без цього не можна. Не можна, дівчино.
— Треба, щоб ми непокоїлись з приводу всякого ідіотства?
— А ти так не кажи, не кажи. "Ідіотства". Хто ідіот? Той, хто завдає нам неспокою? Значить, радвлада? Чи твій батько? Чи хто?
— Мені байдуже, хто! — сердито кинула Маруся.
Я вважаю, що це — ідіотство, щоб ми доводили щось там через те, що на нас зроблено доноса.
Дядько Сергій швиденько оббіг очима кімнату, потім перебіг ногами до дверей і щільно причинив їх. Сівши на старе місце і знов куснувши небогу поглядом, він тихо й повчально сказав:
— Треба, дівчино, обдумувати, що кажеш.
— А що ж я таке сказала? І кому? Тобі, моєму дядькові?
Дядько хитро примружив очі.
— А ти знаєш, хто я? А як я — сексот?
— То ти на мене донесеш?
— Коли я — сексот, то я мушу донести. Мушу, хочу чи не хочу.
— Чому так?
— А тому, що всякий вірний комуніст повинен доносити на всякого, хто б він не був, коли той каже чи робить що-небудь проти нашої влади. Чекай, чекай, дівчино, не спіши кидати на мене необдуманими словами. Ти от тут на зібранні, будучи, видно, зовсім недосвідченою, кидалась такими словами, а воно й погано. Звідки ти знаєш, хто між нами сексот, а хто ні? А, може, я? А, може Леонід? А, може, дядьо Євген? І кожний мусить переказати твої слова, де треба. Не зо зла до тебе, а щоб себе захистити. Бо, коли він не скаже, то, значить, затаїв твої слова. Га? Затаїв? А ти знаєш, чим це йому пахне?
— І навіть, коли я з тобою наодинці говорю, то й то ти доніс би на мене? — з цікавістю і трохи з страхом сказала Маруся.
— А мабуть. Бо звідки ж я знаю, що ти не сексотка? І що ти не розповіла б, про що ми говорили? Га?
— О, знаєш, дядю, це вже таку мерзоту ти кажеш. . . Я — сексотка? ! І всі ми — сексоти? ? Ффу, гидота!
Дядько Сергій поспішно вхопив її за руку й сильно стиснув.
— Помовч, помовч, Марусино! Не говори зайвих слів. Повторюю: кожний вірний комуніст повинен бути сексотом. І в тому ніякої гидоти немає. Ти просто дурненька, недосвідчена й неосвічена дівчина... Ніколи ні при кому не кажи таких глупих слів. Чуєш? Не кажи. Серйозно, серйозно тебе попереджаю.
У тоні дяді Мишки, в його незвично нестрибливих, непідсмішкуватих словах було щось таке, що примусило Марусю пильно й трішки злякано вдивитись у нього.
— Але ж я нічого... такого не кажу... — розгублено й тихо пробурмотіла вона. Дядьо Сергій ще більше притишив голос і навіть злегка схилився до Марусі.
— Не "такого", а просто нічого ти не повинна казати. Та більше: ти повинна з усім згоджуватись, усе схвалювати. Чуєш? Усе!
І, похопившись, він швиденько додав:
— Бо ти — ще дурненька, щоб не згоджуватись. Дурненька, молоденька, за тебе думають розумніші й старші. І тільки шкода, що тебе, видно, не вчено, як треба поводитись. Серед твоїх товаришів по комсомолу бували арешти?
— Бували. Але ...
— Ніяких "але". То були арештовані ті, які чимсь не подобались старшим і розумнішим, які з чимсь не згоджувались. Старшим нема часу роз’яснювати вам, дурненьким. Коли ви самі не розумієте, вас треба викинути з обігу, щоб ви не сіяли нерозуміння. Мовчи, мовчи, не кажи нічого. Коли я — сексот, то я донесу на тебе. Хоч, правда, я бачу, що ти не сексотка, але все одно я мушу донести.
І раптом тоненько, хитро засміявшись, він обняв трішки ошелешену дівчину й пригорнув до себе.
— Ну, я жартую, жартую, маленька. Забудь мої слова, забудь. А проте, може, й не варто забувати. Ну, та ще, може, коли-небудь поговоримо. А тепер я мушу бігти додому, там десь мій Івасик... чи то пак Ванєчка, жде мене й непокоїться. Хе-хе, ми всі непокоїмось, старі й малі. Таке вже життя культурних людей. Аякже, серденько, аякже. Ну, що ж там мій Євген? Довго він буде говорити там з твоїм батьком?
Раптом Маруся, що теж підвелася, взяла дядя Сергія за плечі і, присунувши свою золотаво-руду голову до1 його мишачої сірої, тихо спитала:
— А ти думаєш, що я повинна донести на своїх батьків, на маму й тата, якщо я помічу щось ... підозріле?
Дядьо Мишка забігав очима й хотів визволити плечі з-під її рук. Але Маруся ще дужче вп’ялася в них.
— Ні, ти відповідай мені. Це — страшенно важливо для мене. ;
— Мені нема часу, дівчино, мене жде мій син. Я мушу бігти. Бігти, бігти! Бувай здорова, бувай, хороша!
І, вирвавшись, дядьо Мишка швиденько вибіг до коридору. А Маруся вдарила ногою "Крокодила", з розмахом сіла на кушетку й з тугою закинула руку за шию.
* * *
Коли Катерина нарешті лишилась у спальні наодинці з чоловіком і коли вони обоє були вже в своїх ліжках, вона раптом сказала йому зовсім іншим тоном, ніж тим, що говорила до цього часу;
— А тепер Стьопо, я тобі скажу таке: якщо мене арештують і почнуть допитувати, то я признаюсь у всьому, що вони будуть вимагати від мене. Тепер я вже не витерплю ні того биття, що тоді, ні стромляння моєї голови в діру кльозетної ями, нічого. Я наговорю не тільки на тебе чи Сергія чи Євгена, чи яких партійних товаришів, а й на Леоніда, на Марусю, на себе саму. Аби швидше вбили. Я тебе попереджаю. Май це на увазі. Ти, я знаю, мене не розумієш, бо ти — сильний і можеш витерпіти які хоч тортури. Ти тоді ні в чому не признався, хоч тебе мучили дужче за нас, і ти нас усіх урятував. А я не зможу. Отже постарайся й тепер нас урятувати. Привези їм докази нашої невинности й відданости і всього, що треба. Привези їм термітів.
(Продовження на наступній сторінці)