Прокопенкова. Це видно, що хворі... (Раптом сміється). Інакше б знали, що рахунок зовсім дурний. А результат його буде такий, що я з вами перестану бачитись. Та й годі. Абсолютно нема ніякої приємності в таких диких вибриках. Та ще, коли б щиро, а то комедія.
Гордий (ступивши до неї). Не щиро?!
Прокопенкова. Ну-ну, прошу!
Г о р д и й. Ви смієте говорить, що не щиро?! А коли я вас уб'ю, теж скажете — не щиро. Так?
Прокопенкова. Ух, страшний який... А знаєте, їй-богу, хочеться, щоб ви вбили. Себто щоб — не вбили, ану, промахнулися, чи що. Але щоб серйозно хотіли вбити. Та невже могли б?
Гордий. Ну, на промах не рахуйте.
Прокопенкова. Єй? Правда? Ні, серйозно, дуже цікаво. Що ж ви почуваєте? Ненависть? За віщо?
Гордий. Ідуть. (Відходить убік).
Входять Родіон і Л і м а, під руку, весело.
Р о д і о н. А, Калерія Семенівна! (Покидає Ліму й радісно спішить до Прокопенкової).
Прокопенкова. Гості прийшли, а хазяйнів немає. (До Ліми). А вас вітати треба? Вітаю. Але вибачте мені, мені раз у раз ніяково, коли я когось вітаю з днем рождіння або чимсь подібним. Ну що тут такого надзвичайного, що чоловік родився у такий-то день. Може, чоловік якраз кляне цей день, а ти його вітаєш...
Родіон здоровкається з Гордим.
Ліма (тримається дуже ввічливо). Ви страшна, Калерія Семенівна. Але вам на це можна зауважити: хто кляне день свого рождіння, той його не справляє.
Прокопенкова. Ого! Клясти кляне, а чого вимагає добрий тон і всяка нісенітниця... Ох, простіть, їй-богу!
Гордий (хмарно, церемонно). Дозвольте і мені, Олімпіадо Тимофіївно, скласти вам мої найщиріші гратуляції й побажати всього найкращого.
Ліма (Гордому). Дякую дуже.
Прокопенкова (показуючи на Гордого). Чи бачите? То ж зветься — вітає. Вигляд такий, наче у вас родич помер і він висловлює своє співчуття.
Родіон. Ну що, Калерія Семенівна, взяли той урок, що я рекомендував?
Прокопенкова. Ох, узяла! Та доведеться кинути. Не люблю я з мазунчиками займатись. А видно — мазунчик. Зовсім не пустун. Не люблю таких.
Ліма. Як?! Ви любите пустунів?!
Прокопенкова. А то ж найкращі мої ученики... З ними працювати — одна втіха, а з тими — казьонщина.
Вбігає Ольга. Зупиняється. Весело, голосно.
О л ь г а. А я думала, Настасія приїхала! Чую гомін, сміх. Драстуйте, Олексію Захаровичу, ви чого такий понурий? Обижають вас?
Прокопенкова. Атож, його обидили. Як же! Бандит...
З передпокою з'являється Голубець. Він одягнений у формений сюртук. Тонкий, з вузьким обличчям і люб'язно стуленими вустами. Дуже прилизаний і ввічливий.
Ольга. А, от і Микола Іванович] Швидше, швидше! Голубець. Що сталось? Ліма. Ольга, я тебе прохаю...
Ольга. Ах, вибачайте! Я й забула, що сьогодні урочистий день!
Голубець церемонно, з повагою підходить і цілує руку Лімі. Потім здоровкається зо всіма.
Р о д і о н (знайомлячи Прокопенкову з Голубцем). Микола Іванович Голубець, Калерія Семенівна Прокопенко.
Голубець. Надзвичайно приємно зазнайомитись. Часто маю щастя зустрічати вас в коридорах університету. Один час гадав, що вільна слухачка. Але зазнайомитись досі не удостоївся.
Прокопенкова. Через що?
Голубець. Себто, вибачте, як "через що"?
Прокопенкова. Через що не удостоїлись? Ви кажете "не удостоївся". Значить, хотіли зазнайомитись?
Голубець. Певного такого наміру не смів мати, але...
Прокопенкова. Чому ж не сміли? От взяли б і зазнайомились. І вдостоїлись би.
Голубець. Але як же так?!.
Прокопенкова (сміється). Та от так, просто.
Голубець, зніяковівши, одходить од Ліми.
Ліма. Калерія Семенівна не визнає багатьох установ.
Прокопенкова. Ну, вибачайте, коли б добродій Голубець справді хотів так зробить, я б йому показала установу!
В передпокою гомін, жіночий піднятий голос.
Ольга. Настя приїхала! (Кидається до сіней, потім до дверей наліво, кричить). Мамо, мамо, Настя приїхала! Прокопенкова (до Родіона). Хто це Настя? Р о д і о н. Старша сестра. Прокопенкова. Ах, це та, що дитину?.. Р о д і о н. Атож.
Ліма, зробившись строгою, бере Голубця під руку, одводить у куток під пальми. Вони шепочуться.
15*
419
Гордий підходить до Прокопенкової і шепотом про щось питає. Вбігає Настасія з дитиною на руках, за нею В у к у л. Настасія — дуже подібна до матері, буйна постать, тверді круглі очі. Вукул — високий гарний студент, з випнутими грудьми, ходить, як борець; волосся їжаком, лице голене.
Настасія (в підняттю, екстазі торжества і радості, тримаючи дитину років трьох і підбігаючи з нею до всіх, високо піднімаючи її перед собою). Ось він! Ось-о! Ладька! Мій, мій, мій Ладюк! От дивіться! От дивіться!
Устина Марківна (швидко входить, радісно). Удалось?
Настасія. Мамо! Ось він! Що? Що? Ах, ти, ти, ти! Я тебе загризу, замучу, я тебе... (Жагуче, дико, бурно цілує дитину).
Устина Марківна. Насте, ти його задушиш!
Ольга. Вона його перелякає! Дай сюди, скажена! Оддай дитину, дивись, він плаче. Ладю! Ладюсю!
Настасія. Плачеш? Ти плачеш? Плач, плач! Цілий рік тебе не цілувала, цілий рік, чуєш ти?!
Устина Марківна. Годі, ходім. Треба його покласти спати, погодувать. Давай його сюди! (Бере дитину, виходить).
Настасія. Бери, бери, тепер він дома! Наш!.. Ні, а як це вийшло! Як вийшло! Надзвичайно! Павло Петровичу, розкажіть ви, я не можу. Але добре-добре розкажіть! Ні, почекайте, нічого не розказуйте, я зараз, я покладу Ладюка спати. А втім, розказуйте, розказуйте, я не прийду.
Входить Лобкович, руки за спиною, губи стулені, дивиться вбік, му-
гиче.
Настасія. Батьку! Ладя дома! Ладька наш! Хочеш подивитись?
Лобкович. Умгу!.. (Мугикаючи ходить).
Входить Шелудько. Він — круглий, товстенький, з червоними соковитими губами, лисуватий.
Шелудько. А-а, сімейне торжество і одолєніє ворога? Вітаю. Вітаю. Перемога жінки над мужчиною?
Настасія. Так, перемога! А тобі не подобається? Ні? Ти хотів би, щоб він переміг? Так?
Ш е л у д ь к о. Та де! Та де! Я найвірніший приятель женщин, навіть власної жінки. Доброго здоров'ячка, Петро-павловичу! Поспособствували? Га?
Вукул (добродушно, самовдоволено). Атож, мав честь і приємність.
Ольга. Розкажіть, розкажіть, Павле Петровичу!
Н а с т а с і я. Тільки докладно розкажіть! Це буде чудово! (Вибігає).
Шелудько. Вибачте, Тимофію Наумовичу, дозвольте привітатися. Тут таке торжество, що...
Лобкович. Драстуйте, драстуйте. Всі драстуйте... (Киває головою й ходить далі з закладеними за спину руками, мугикаючи).
Ольга (Вукулу). Як же це сталось, як? Розказуйте! Швидше!
Шелудько. Петропавловичу, не слухайте, не хапайтесь, а то пропустите якийсь із подвигів!
Ольга. Борисе! Помовчи трохи! Чули вже тебе.
Шелудько. Та я ж тільки що прийшов, як же...
Ольга. Павло Петровичу! Розказуйте!
В у к у л. Я з охотою... Ну, от... так. Значить, ми поїхали з Настасіею Тимофіївною...
Шелудько. А не пішли? Ні? Ви це твердо пам'ятаєте? Глядіть, не введіть нас у заблуждєніє...
Ольга. Борисе! (Сердито біжить до дверей, гукає). Насте! Насте!
Вукул. Ні, поїхали. На автомобілі ж!
Шелудько. Ах, на автомобілі?! Ну, тоді розуміється, поїхали. Далі, далі!
Вукул. Ну, от. Поїхали, значить. Атож. Ну, їдемо ото і дивимось. Зупинились біля бульварчика, там раз у раз нянька з Ладьою гуляє.
Вбігає Н а с т а с і я.
Настасія. В чому річ?
Ольга. Розкажи, будь ласка, ти. Борис дуріє й не дає розказувати.
Настасія. Борисе, замовкни! Павло Петровичу, підождіть, я сама.
Ольга. Ну, ви зупинились біля бульварчика й побачили няньку з Ладьою.
Настасія. Та розказувати, власне, нема чого багато. Тут головне, як той гевал хотів мене схопити.
Ольга. Який гевал?
Н а с т а с і я. Та той же, якого Євген наняв стерегти няньку й Ладю. Здоровенний такий дядько. Той, що раз у раз... Ольга. Ах, той? Ну-ну!
Настасія. Ну, коли я підійшла до Ладі й узяла його на руки, цей гевал підскочив до мене й хап мене за руки... Мабуть, синці будуть, от тут. (Тре руку нижче ліктя). Я, розуміється, не бачила його, думала — нема. А він сидів на лавочці. Розумієш? Ну, думаю, пропала справа. Пропала. Злість мене взяла. Аж раптом бачу, пика цьому гевалу починає корчитись, корчитись, корчитись, руки слабнуть, весь він перегинається, ось-ось упаде! Видно, що йому так скажено боляче, що він навіть крикнути не може. Мовчки все це робиться. А виявляється, розумієш, що Павло Петрович підійшов до нього ззаду та взяв за руки... От так. (Заходить назад Ольги й бере її за руки нижче ліктя). Розумієш?
Вукул. Ні, не так. Вище. От так узяв. (Заходить Шелудькові за спину й хоче показати).
Шелудько. Ні-ні, дякую красненько, я й без наочних прикладів дуже добре собі уявляю.
Вукул. Ні, я тільки показати.
Шелудько. Так-так, мерсі, знаю.
Н а с т а с і я. Ну, той, значить, так і присів. Здоровенний геп, ти ж бачила! А присів, як хлопчик. Я тоді з Ладьою до автомобіля. Нянька отетеріла та тільки шипить: "Ой, матінки ж мої! Ой, матінки!" Почала вже й публіка збиратись. Але все так швидко вийшло, що я й не зчулась, як автомобіль уже летить. Як опинився на автомобілі Павло Петрович,— не розумію. Каже, навздогін.
Вукул. А я за вами. Посадив гевала на лавку та й за вами. Він і сидів собі там.
Ольга. Браво, Павло Петрович! Ура!
(Продовження на наступній сторінці)