Гунявий вражено, злякано мовчить.
— Правда ж?
— Звідки ви це можете знати?
— Звідки, — це не важливо. Факт той, що знаю. Значить, можу знати й усе інше.
Гунявий раптом схоплюється і з жахом сідає на ліжку.
— Цього не може бути! Ви не можете нічого знати!
— Чому ж я не можу знати, коли знає стільки людей.
Ви вважаєте, що так добре законспірувалися, що ніхто вас не знає? Помиляєтеся, пане... ну, хай буде Кавуненку.
Жах і непорозуміння Гунявого так болюче й жалюгідно скривили все це страшне й вимучене лице, що Леся знову вся загоряється:
— Та чого ви так лякаєтеся? Чого? Ну, ви — чекіст. Що тут жахливого? Що?
І раптом Леся бачить на цьому самому лиці вже інший жах і непорозуміння.
— Чекіст? Хто? Я?
— Так, ви. Ви — Гунявий. Правда? Гунявий усім тілом відхиляється назад:
— Який Гунявий?!
Тепер уже на лиці в Лесі страх і непорозуміння. А Гунявий якийсь час дивиться на Лесю широкими очима, в яких пролітає вихор думок, співставлень, догадок, розв'язань, і помалу лягає на подушку, не то заспокоївшися, не то розчарувавшися.
Леся підводиться й гостро вдивляється в його лице.
— Так ви — не Гунявий? Це — дійсна правда? Ради Бога, скажіть щиро: правда це?
І в лиці її, в голосі, в усій перехиленій постаті таке щось зовсім нерадісне, така розгубленість, що ніби-Гуня-вий тихо й неквапливо відповідає:
— Щира правда.
Леся вже цілком вірить. Але вона стоїть і розглядає його лице якимись відразу очужілими, тривожними очима. Потім раптом затуляє лице руками й швидко-швидко про себе шепоче:
Боже мій, Боже мій, Боже мій!..
Ніби-Гунявий не сміє ні про що спитати її й тільки напружено слідкує за нею. Вона ж так, із затуленим руками лицем, сідає у фотель, спирається ліктями об коліна і, перегнувшися вся, сидить так довго та непорушно.
А лице невідомого стає все спокійніше та похмурніше. Він уже не дивиться на Лесю, а, вп'явши очі в стелю, зігнувши уста підковою, понуро думає.
В коридорі чути веселі кроки, жіночий сміх, тупіт молодих, танцюристих ніг. Квітка коротенько гарчить.
Вмить невідомий переводить очі на Лесю й тихим, але твердим голосом каже:
— Ну, Ольго Іванівно, тепер, коли помилка вияснилася, ви цілком легко можете залишити мене. Я вам не дякую. Бо, насамперед, усі ваші послуги й добре бажання призначалися не мені. А, по-друге, ваші послуги мені пошкодили. Ну, та це для вас, розуміється, неважливе. В кожному разі, вибачте, що ввів вас у блуд і відняв собою стільки вашої уваги, призначеної іншому... Хоч моєї вини тут нема ніякої. І прощайте, Ольго Іванівно.
Ольга Іванівна здіймає руки з лиця й знову пильно, невідривно, може, навіть не чуючи його, а слухаючи тільки себе, вдивляється в нього. І нарешті тихо питає:
— А хто ж ви?
Невідомий нудно й гіркувато посміхається:
— О, це вже не може бути цікавим для вас. Я — не чекіст і не Гунявий. Це — єдине, що я вам можу сказати і що й вам цікаве. Хоч, може, і неприємне.
— Ви засуджуєте, що я чекістові Гунявому виявляла увагу?
— Ох, з яким щастям я хотів би бути тим чекістом! Видно, ці слова вирвалися в нього мимоволі, без участи
свідомости, бо він зараз же болісно кривиться й іншим тоном додає:
— Але, вибачте, я почуваю велику втому й хотів би лишитися сам.
І навіть заплющує очі.
Леся одначе не рухається й так само водить очима по його лиці, по всьому тілі, силкуючися знайти старе чи зрозуміти, в чому саме нове. От на понівеченому лиці знову ворушиться біля очей і вуст нудний усміх (але очі не розплющуються):
— А щодо ваших думок, я з ними цілком погоджуюся: не самі наші вчинки треба судити, а почуття, мотиви та цілі.
Тут він розплющує очі й дивиться на Лесю таким замученим поглядом, що вона вся холоне.
— Так, дійсно, іноді відсутність учинку є більше злочинство, ніж найлютіше вбивство. Ви маєте рацію, Ольго
Іванівно. Але... дозвольте дати вам на прощання одну маленьку пораду: не робіть добрих учинків нікому, хто їх у вас не просить. От як зо мною. Бо часом таке доброчинство є просто... злочинство. Вибачте, що так кажу. Леся хмурить брови й тихо каже:
— Ні, не приймаю вашої поради. Краще робити з добрим, любовним наміром злочинства, ніж із злим та егоїстичним — доброчинства. І за все, що вам робила, не каюся й прощення не прошу. І... і не для Гунявого робила, а.... а ось для того, що передо мною. А як він зветься, байдуже. Робила, бо...
Леся раптом присуває свій фотель близько до канапи й бере за руку невідомого. Рука помітно здригається й сильно шарпається. Але Леся міцно тримає її.
— Почекайте, почекайте. Я тільки хочу сказати вам кілька слів. Ну, скажіть мені все. Хто ви, що ви, що у вас на душі... Чекайте, чекайте!
Але невідомий рішуче визволяє руку й навіть відсувається трохи далі від Лесі. З-під подушки від цього руху висувається краєчок рамки фотографії, перевернутої лицем донизу.
— Ради Бога, Ольго Іванівно, ідіть собі, не мучте мене. Я нічого вам не скажу.
— Ну, чому? Чому не сказати? Вам легше буде. А, крім того, може, ви не так бачите, не так оцінюєте. Я ж вас знаю, ви ж не могли зробити нічого такого поганого, як вам здається. Ну, хай я думала, що ви — Гунявий. Але ж ви, ваші якості, увесь ви лишилися той самий?
Невідомий з болем і огидою скрикує:
— Та які такі якості в мене, ради Бога? Ви помиляєтеся! Я вам кажу з усією щирістю: ви помиляєтеся! Ах, Господи, доки ж це буде? Доки навіть цим я робитиму паскудства, вводити інших у блуд та непорозуміння? Я вам кажу, слухайте ви, ради Бога: я — злочинець от такий, як ви кажете: гидкий, мерзенний. Не тільки вчинками, а от оцими своїми якостями, почуттями, мотивами, всією паскудною природою своєю. Чуєте? Так повірте ж ви, коли вам це каже людина, що вже знає себе. Чого вам уже тепер треба від мене? Ідіть собі, ради Бога, ради всього, що вам дороге. Ви ж бачите, що ви мене мучите. Який би гидкий я не був, як би не заслуговував усього, я все ж таки людина й теж чую біль.
Леся бачить і відчуває цей біль його так сильно, що в неї кривиться такою самою болючою Гримасою лице, як і в нього. Проте, вона не рухається, не може рухнутися, — про це не може бути й мови.
— Слухайте, любий. Може, і так, може, і не так. Я не вірю, що так. Ну, не вірю. Моє чуття, інтуїція, спостереження, чи як собі назвіть, усе кричить проти вашого твердження. Ну, що ж я можу зробити? І я переконана, що ви даремне мучитеся, що все якось не так. Переконана!
Невідомий раптом якось інакше затихає. Потім розплющує очі, повертається набік, вмощує хвору руку на животі й спирається на лікоть другої руки. Дивлячися на Лесю холодним, навіть зловтішним поглядом, він рішуче посміхається:
— Добре. Коли так, я вам скажу все. Дійсно, так буде краще. Хай. Так мені й треба. А крім того... вас я не хочу, ні вільно, ні невільно, дурити. Вас.
Він тихше підкреслює це слово й спускає очі донизу. І, помовчавши, так із спущеними очима, каже далі:
— Я — не Гунявий і не Кавуненко. Я — не чекіст і не адвокат. Я — артист української драми. З жадною політикою ніколи не мав нічого спільного. Жив так, як живуть усі актори, як живуть різні артисти, тобто паскудненьким, боягузливим невтралітетом до громадського життя. Аби апльодисменти, гонорар, квіти, рецензії, жінки й шинки.
Голос рівний, безживний, очі спущені, враження таке, наче читає з книжки давно знайому ролю.
— Але я — артист української сцени. З твердого переконання? Ні. Хоч називав себе українцем. Але, якби на російській сцені дали кращий гонорар, перейшов би так само, як багато інших паскудників. Не встиг, вибухла революція. Ну, українське відродження, українська держава, влада, патріотизм. Може, навіть і мене це трохи зачепило. Але, звичайно, головним мотивом моїх патріотичних виступів із сцени були апльодисменти й овації публіки. Надто проти більшовиків. Прославився.
Леся сидить у напруженій непорушності, не зводячи очей із злісно й суворо набурмоченого лиця, що весь час дивиться вниз.
— Але прийшли більшовики. Арешти, обшуки, розстріли. Ми не встигли втекти, тобто моя родина й я, жінка та діти.
На момент зупиняється, і Лесі видно, як на щелепах на хвилину з'являються дві гульки, як у людини, що сильно зціплює зуби від болю. І голос стає усе уривчастіший, зліший.
— Я жінку... любив. Мав, звичайно, багато інших, фліртів і романів. Але жінку любив щиро й глибоко. Навмисне це зазначаю. Так само як і дітей. Двійко: дівчинка й хлопчик.
Знову невідомий замовкає й знову гульки випинаються болючими горбиками на щелепах. Мовчить він ще довше, ніж раніше. І ще з більшою натугою каже далі:
— Я переховувався дома. Два рази приходили чекісти. Я сидів у шафі щоразу. Шафа в стіні, дверей її не помітно, шпалерами заліплені. Тоді більшовики були ще недосвідчені, не вміли шукати.
І знову павза, знову гульки. Рука судорожно мне краєчок піжами.
— Ну, прийшли втретє. Пізно вночі. Я знову сховався в шафу. Двоє чекістів. П'яні. Стали обшукувати. Я стояв у шафі і, як щоразу, дрібно тремтів. Від страху. Довго шукали, допитували жінку, лаялися. Потім вивели дітей до другої кімнати. Жінка й діти почали кричати. Я ще більше почав тремтіти й тримався руками за одежу, щоб не впасти. Дітей, я чув, пов'язали й накрили їм голови подушками. Щоб не чути було їх. Жінка моя...
Невідомий зупиняється, мовчить і хрипко каже далі:
(Продовження на наступній сторінці)