«Олаф Стефензон» Володимир Винниченко

Читати онлайн оповідання Володимира Винниченка «Олаф Стефензон»

A- A+ A A1 A2 A3

Олаф майже не відходив од праці. Очі йому блищали, як у хворого, повіки на них буди завжди червоні, шкура в на лиці пашіла .вогнем, волосся лежало на лобі неохайними пасмами. Ми робили в протилежних кутках, і він часом пильно дивився на мене з-за свого мольберта, але я бачив, що він мене зовсім не помічав. Емма ж таки тримала своє слово, на мій жаль і досаду. Коли б вона прийшла хоч раз, коли б я подивився ще на них, — я б напевне щось зрозумів би. Але ні вона, ні Дієго, ні той загадковий Вальдберг не приходили. 0лаф часом увечері пропадав десь, але сумніваюсь, щоб він в ті часи бачився з Еммою. Мабуть, ходив (понад Сеною й наспівував свою улюблену пісню, в якій (говорилося про те, що у милої м'які очі та тверде серце. Минув якийсь час. Вальдберг уже почав мене сердить, — цей дідок занадто розпалював мою цікавість. Я його прекрасно уявляв собі: це — колишній буржуа, трохи з бзиком, з великим гонором; колись, певно, якийсь художник-шарлатан переконав його, що він великий мистець або меценат, поживився за це від його, а бідний буржуа з того часу загубив і спокій, і гроші, і дочку, бажаючи зажити тої принадної слави. Це — пошарпаний життям, з невеличким черевцем добродій, неодмінно з довгим волоссям, з люлькою в зубах, в оксамитній блузі. Щоки йому старечо-рожеві, з фіолетовими жилками, веселий, самовпевнений погляд, пара заучених поз. Коли він балака з вами, то помічає вас тільки тоді, як ви хвалите його. В інших випадках він не слуха, дивиться крізь вас, як крізь вікно, сам до себе посміхається посмішкою незрозумілого генія, — словом, досить відомий і розповсюджений тип. Що Емма могла цілком щиро вірити в його призвання й віддати навіть себе за його примхи, в цьому не було для мене нічого несподіваного, — такі типи мають якусь надприродну владу над жінками — чи то над коханками, чи над дочками.

І от, нарешті, Вальдберг з'явився в нашому ательє! Було це ввечері. Ми їли свою "буден" (ковбасу з крові) і, запиваючи її чаєм, мирно розмовляли про щось нецікаве. Раптом зачувся тихий, якийсь дуже обережний стук у двері. Олаф зразу схопився й схвилювався. Нашвидку утершись, він кинув поглядом на прикритий мольберт свій і крикнув:

— Ввійдіть!

Я вже догадався, що це має бути Вальдберг. Але в хату ввійшов якийсь старенький чоловік в потертому рудоватому пальті, з несмілою посмішкою і в окулярах, крізь які блищали добрі, уважні очі.

— О, прошу дуже! — схвильовано промовив Олаф. І, підбігши до дідка, він почав помагати йому роздягтись.

Тоді я зрозумів, що міг помилитись, — Вальдберг трохи не такий був, яким я уявив його собі. Це швидше був учитель латини або німецької мови, а не потертий життям буржуа.

Дійсно, це був таки Вальдберг, — Олаф нас познайомив. Він зараз же почав мене питати, хто я, якої нації, чи давно в Парижі. Він також не знав, що то таке українці, але віднісся до того не так, як дочка. Навпаки, дуже зацікавився, присунув до мене свій стілець і з таким виглядом, немов мав почути від мене надзвичайні річі, став дивитись мені в лице. Це мене зворушило й зразу віддало в повну його владу. Уявіть собі: цей милий дідусь навіть про Олафа забув і так зацікавився новою нацією! їй-богу, він міг мати повне право думати, що винайшов нас! Але як він ще далі віднісся до свого відкриття! Дізнавшись, що ми тільки-тільки вступаємо до культурного життя, що ми ще не зіпсовані "розпустою золота", як він підказав мені; дізнавшись, що нас тридцять мілійонів (якась кабалістична цифра в устах кожного українця!), — Вальдберг затурбувався, почав хапати мене за коліна і про щось най щиріше благати. Спочатку я навіть не зрозумів, що міг такого сказати чоловікові. Виявилось, що він боявся за нас! Він боявся за нашу молоду долю і прохав нас бути обережними — не кидатись на гній, уявляючи, що це дійсне золото. Культура, справжня культура — соромлива, непомітна, некриклива; вона ховається по тихих місцях і не ґвалтує про себе на ринках. Взять найвищу прояву її — мистецтво. Ці салони, виставки, магазини "відомих" художників, —хіба це справжнє мистецтво? Це — фальсифікація, це — гній, це — мертве!

Я вже знав, що він може мені сказати, тому слухав його без особливої уваги. Я більше дивився на його. Зовсім учитель латини! Лисуватий лоб з сивувато-рудим ріденьким волоссям, окуляри, перев'язані з одного кінця мотузочком. (Емма могла би все-таки поклопотатись, щоб у батька окуляри були справні!) Піджак на йому був занадто широкий, в кишенях було щось понапихано, й вони одтопірчувались; на тонкій поморщеній шиї занадто акуратно була зав'язана краватка, — це вже Емма перестаралась.

Але Вальдберг щось уже занадто довго балакав зо мною й не звертав уваги на Олафа. Здавалось, він прийшов спеціально для мене. Тут щось не те! Я почав приглядатись. Ага, дідусю, так ти он який! Він, бестія, балакав зо мною через те, що хвилювався і боявся заговорити з Стефензоном! Він прийшов подивитись на роботу того, але не мав одваги зробити це й одтягував, скільки міг. Ну, бог з тобою. Я рішив не показувати, що помічаю його швидкі гострі погляди в бік Олафового полотна, а що вірю його надзвичайному інтересові до української нації, що навіть дуже вдячний йому за його поради.

Олаф теж робив вигляд, що слухав уважно. Але кожний раз, як Вальдберг кидав оком в бік картини, по лиці його проходило щось непокійно-тривожне, змішане, немов Вальдберг ось зараз мав піймати його на чомусь поганому.

Нарешті, дідок прожогом схопився з стільця й звернувся до Олафа:

— Ну, мій голубе? Як же там, га? Як же там з нашою роботою? Посувається ніби? Га? Можна поглянути, чи ще рано? Може, рано, то не треба! Га?

Він, здається, й сам боявся, що Олаф згодиться й одступати вже буде нікуди. Так і сталось. Стефензон

— дуже зблід, але спокійним і майже флегматичним голосом одповів:

— Я думаю, що можна... Коли хочете... Укрен, будь ласка, сядьте собі в той куток... Я зараз же сів, куди мені було сказано, й навіть зовсім одвернувся, так що не бачив ні полотна, ні їх самих. Затупали важкі нехапливі кроки Олафа. Через те, що

вони були занадто нехапливі, я вже розумів, що йому замирає серце. За ним подріботів Вальдберг. Зашаруділа простиня, — зняли, значить, покришку. Мовчання. Хтось ступив і зупинився, — мабуть, Вальдберг. Олаф сопить носом.

Ну, чорт їх забирай! — так сидіти зовсім нецікаво! Я погано зробив, що не пішов геть з хати. Вальдберг щось прошепотів. Але шепіт, певне, відносився не до картини, а до чогось незначного, може, щоб Олаф поправив що-небудь абощо. Знов тихо. Я уявляв собі, як мусить дивитись Вальдберг. Страшно уважно, роззявивши трохи рота. Олаф не дивився на вчителя, ні вчитель на Олафа.

Вони зашепотіли знов, і цей шепіт уже відносився до полотна. Тоді я встав і голосно сказав їм, що хочу вийти зовсім з хати. Вони мене не держали.

Не знаю, що там говорив Вальдберг Олафові, якою признав його роботу, тільки мій Олаф після тої візити засумував. Всю ніч він кректів, вставав чогось, чи на картину дивитись, чи води пити, а зранку десь зник і не приходив аж до самого вечора. У мене ж весь день було таке сильне бажання подивитись на його працю, що мусив себе падлюкою лаяти, аби не одвернути простині.

Ввечері Олаф прийшов цілком спокійний, такий спокійний, що я навіть задумався, чи справді вчора Вальдберг сказав йому що-небудь неприємне. Він почав зі мною жартувати, сміятись, оповідати про свій край, — словом, я був рішуче збитий спантелику.

До цього ще в цей вечір принесло якраз Емму. До неї я думав, що, може, вона причиною зміни в його настрої. Але по ній я побачив, що ця гадка була цілком помилкова: вони, видно, навіть не бачились між собою.

Емма видавалась дуже веселою, безжурною. Зі мною раптом стала такою привітною, немов я їй бозна-що доброго зробив. Батько, видно, розказав їй по нашу балачку, бо вона зараз же теж почала розмову про Україну. А вираз лиця при цьому був такий, ніби вона чекала побачити на мені щось надзвичайне, — очевидно, дідок їй сказав, що для забави варто з Укреном поговорити про його Україну. Я робив вигляд, що вона не помилилась, і справді удавав дуже задоволеного її увагою.

Тут же я подумав, що Еммочка, певно, недурно до мене так під'їжджає, — нащось я їй буду потрібний. У всякім разі, я не вірив її безжурності й веселості, з якими вона ходила по ательє, не вірив її байдужжю до Олафового полотна. Що це, власне, полотно й було причиною її візити, в цьому я не сумнівався. Діло, значить, стояло трохи інакше, ніж я уявив, а саме:

Вальдберг не тільки не облаяв роботу Стефензона, а навпаки, мабуть, похвалив. Емма, занепокоєна цим, рішила прийти й самій подивитись. Олаф же, певно, був не сумний, а тільки схвильований словами Вальдберга.

Мої підозріння мали під собою деякий грунт: Емма, покрутившись по робітні, побалакавши зі мною й з Олафом, раптом звернулась до його:

— Слухайте, Олафе, а батько мені казав, що ви хочете показати мені ваше полотно... Я не сказала цього зразу, бо чекала, що ви будете ввічливим і самі запропонуєте... А ви... Ну, все одно, показуйте...

Я про себе посміхнувся — наївність, надзвичайно одверта й не розрахована на успіх зовсім.

Але вона десь знала, з ким мала діло: Олаф здивувався й стурбувався:

— Вам тато казав, що я хочу показати полотно?!

— Іменно! — недбало одповіла вона, пускаючи дим угору. (Вона курила з такої самої люльки, як і в дон Дієго).

(Продовження на наступній сторінці)