І Кіндрат так глянув в очі Петрові, що той одвів їх убік. А Кіндрат шарпнувся і почав метатися по хаті. Тонкий, стрункий, він безладно гасав із кутка в куток, неначе чорний в'юн, що в жаху шукав виходу з акваріуму. І то знизував плечима, то хмикав, то закладав руки в кишені, то виймав їх.
А Петро сидів схилившись, і великими, товстими пальцями то скручував у дудочку шматочок папірця, то розкручував.
Раптом Кіндрат зупинився біля Петра і благальним, вимученим голосом сказав:
— Не можу я цього, Паню! Не можу. Що хоч, тільки не це. Хочеш, зараз прострілю собі руку, ногу, голову, що хоч. Тільки не тебе. Хочеш, ти мене стріляй, коли можеш. Я згоджуюсь. А я тебе ні.
Петро поклав скручену дудочку на нічний столик і, не дивлячись на Кіндрата, понуро бовкнув:
— Річ тут не в тому, можу чи не можу. Але тобі не можна на цю ролю. Ти не знаєш англійської мови.
— Ну, а я не можу. Не можу й не зможу. Подумать не можу, не то що... І ніхто мене за це осудити не може. Ні мене, ні тебе, Паню. Та ніхто ж і знать не буде...
Петро встав, потягся всім тілом і з тоскно витягненими догори руками сказав:
— Є такі, що осудять.
— Хто? Хто такі?
— Я!!! — вмить з усієї сили вдарив себе в груди Петро, повернувшись до Кіндрата. — Я себе осужу! Чув? Тобі аби не осудили інші? Ну, а мені хай увесь світ мене виправдає, а я себе засужу.
— Та за що?
— За що? За те, що мав змогу зробити дещо для справи і ради своїх якихсь там почувань та інтересів не зробив. Розумієш?
Кіндрат люто знизав плечима.
— "Інтересів"! Тут про життя йде, а не про інтереси!!!
— Ну, то що, що життя? А на фронті не про життя йшло, як ішли в атаку? Ні? Так чого ж тут така ніжність настала?
— Чого? А того, що там я стріляв у ворога, а тут у товариша. Є різниця чи нема?
Петро нічого не відповів.
— Та якого біса ти цей плян вигадав, коли ми ж постановили з американкою робити справу?
Всі пружини ліжка так і підкинули Петра від цих слів.
— Не смій мені з американкою своєю підлізати! Чуєш ти? "З американкою"! Ти охочий на такі спроби. Американка — це самодурійство, лукавство, сволочність, от що! Знаєш ти це? Це, мовляв, для справи. І по дансингах, і по музеях, і по сальонах, і по кав'ярнях, і в автах, і те і се. І пальто новеньке, і костюм...
— Яке пальто? Та ти ж не схотів купувати нового пальта.
— Все одно. Не схотів, а весь час хочу. Бо як же: перед американкою смішний. "З американкою"! Завести з нею кохання, машиністкою її послати до Стовера для того, мовляв, щоб... Все це брехня самому собі! Все це штуки темняка паршивого!
— Якого темняка?
— Такого, що в темноті отам сидить, що нашіптує, спокутує, бреше, сволоч проклята, та різними "благородними" мотивами дрібненький егоїзмик прикриває. Чортик отой, пам'ятаєш? Отой самий, якого ти так охоче слухаєшся. Та ще й мене підбиваєш.
— Я слухаюсь?!
Кіндрат аж почервонів усім чолом. Смуглявість лиця йому стала темніша, губи вмент зробилися немов пухкіші, очі блискучіші.
— Де? Коли? В чому я слухаюсь? Що не хочу пристати на твій божевільний плян? Так?
— "З американкою"! Х-хе! Знайшли спосіб. А з американкою не вийде, так знайдемо італіянку. А там голляндку. Та так і будемо по дансинґах і кав'ярнях з усіма націями "справу" робити. Що ж — нас ніхто не може ні перевірити, ні проконтролювати. Ні перед ким ми відповідальности не несем. Грошенята є. Чого ж більше? А темняк ще й нашіптує: нас ніхто осудити не може. Танцюй сміливо, ходи на побачення, потискуй ручки. І неодмінно новеньке пальто справ. Це для великої справи соціялізму, для щастя всього людства. Хе! Революціонери світ перевертати взялися. А коли доходить, щоб дряпнути собі руку для соціялізму, так це — божевілля.
— Не собі, а товаришеві! — хмурно бовкнув Кіндрат.
— Та хоч би батькові рідному!!! — люто вибухнув Петро. — Хто тобі більший: я чи соціялізм? Що тут дурня вдавати! Став питання прямо: може мій "божевільний" плян найкраще, найшвидше, найпевніше за всі інші довести нас до мети? Може! Може викликати найбільше довір'я Стовера? Може! Край! Питання вичерпане. Бий темняка в пику і до діла. Ясно?
Кіндрат нічого не сказав, а помалу перейшов до свого ліжка й почав роздягатися. Очі його дивилися в одну точку й руки автоматично розстібали ґудзики, стягали піджак, розв'язували краватку. Петро скоса зиркав на нього й собі роздягався.
За вікном стало чути гуд Парижа, рявкіт автомобілів, дзижчання шибок у вікнах. На коридорі почали тупати кроки пожильців, що верталися додому, грюкіт дверей, скалки сміху.
Коли обидва роздяглися й лягли, Кіндрат похмуро, не дивлячись на Петра, сказав:
— Можна гасити?
— Гаси.
Кіндрат закурив і клацнув ґудзиком електрики. Тьма шугнула з усіх боків і ковтнула все.
Але за якийсь мент на стелі блідою мережкою виступили обриси вікна й у кімнаті посіріло.
Петро й Кіндрат лежали тихо. Тільки Кіндрат ще якийсь час посвітлював жариною цигарки, а потім і він зовсім затих. Почало затихати й у готелі, а вікна все рідше та рідше дзижчати. Тільки блідий чотирикутник, розграфлений рамою вікна, все так само тоскно, здивовано лежав на стелі.
Раптом Кіндрат глибоко зітхнув, повертівся і знову затих. Але тут же вмить швидко підвівся, зістрибнув з постелі й пересів на Петрове ліжко. Обнявши лівою рукою поверх ковдри велике, тверде тіло Петра, він напівголоса, але гаряче, жагуче заговорив:
— Паню, рідненький! Ну, давай хоч одкладемо цей плян. Давай спочатку випробуємо той, з американкою...
Тіло Петра шарпнулось під його рукою.
— ...Чекай, чекай! Ми ж не випробували його. Ми ж іще не почали його як слід. Та підожди ж, дай доказать. Ну, що ж з того, що тобі приємно бувати з американкою? Яка ж од цього шкода плянові? А як ми, скажімо, виконуємо якусь ударну роботу або на змагання і нам приємно, що нас хвалять, так, виходить, ми не повинні робити цієї роботи, бо тут є і наша особиста приємність?
Петрова голова, — видко було в півтьмі, — закрутилася на подушці з боку на бік.
— Не лукав, Грицю, не лукав.
— Та яке лукавство?
— Не потурай темнякові. Там одне, тут друге. Так, там є приємність, але ж там є безсумнівна користь справі. Там через справу є й приємність. Там користь справі й особиста приємність зливаються, там це одне. І це — найкраще. А тут? А тут є тільки приємність. Тут — лукавство. Тут справа править за ширму для особистої приємности. Ех, та що тут говорити! — раптом сильно всім тілом крутнувся Петро і сперся на лікоть. — Нема тут, з американкою, ніякої справи, коли казати щиру правду. Що, я для справи ходив до неї на побачення? Так, словами, розумом, фразеологією немовби й для справи. А по суті, тільки для себе. Тільки для того, щоб бачити, чути її, торкатися до неї. Ти питав якось, про що ми балакаємо. Та ні про що! Приходимо в кафе, беремо ілюстровані, паршивенькі журнальчики, сідаємо в куточок близько одне коло другого, неодмінно так, щоб лікті наші стикались, і переглядаємо ці журнальчики. Ми й бачити не бачимо тих ідіотських малюнків, ми взагалі сліпі й глухі на все, а вдаємо, що цікавимось. Бо без цих журнальчиків нам ніяково було б так близько сидіти, сліпнути й глухнути. Розумієш ти? Та яка ж тут справа? Спробував я раз про політику закинути, так вона затулила мені рота рукою, і я через ту руку забув, про що почав говорити. Згадував я ці дні тебе не раз із твоїм "не насідай". Так і мій темняк усе казав: "Не насідай, вона сама одкриється". А вона щиріша за мене. Коли вона — комуністка і приїхала сюди в якійсь справі, то розумно робить, що не покриває своєю справою своїх побачень зо мною, що не плескає язиком, що конспірацію добре провадить. А коли така, що політика їй не цікава, так знову, яка тут може бути справа? Е, ні з якого боку тут нема виправдання!
І Петро з розмахом ліг на подушку. Кіндрат мовчки підвівся, намацав цигарку на столику, закурив і вернувся на ліжко до Петра.
— Х-хе, "справа", — і Петро знову рвучко сперся на лікоть. — Що, багато я цей час, як з американкою знайомий, по-справжньому про справу думав? По-справжньому судив себе, оце так. Навіть товаришеві Кішкіну, сволоч проклята, — пам'ятаєш у рапорті? — і якесь офіціяльне паскудство про обов'язок, про відданість справі писав. Мер-р-рзотник! І сам вірив, що дійсно щиро писав. Я був такий самий, як багато політиків, навіть серед наших, які "справою" цілком щиро прикривають свої особисті інтереси. От що! А як ухопив оце темняка за горлянку, як заціпив йому його паскудний шепіт, так і побачив, що брехню писав. Ну, а на побаченнях, так і того вже не було. Там тільки її лікоть, її сміх, її погляд. І більше нічого. Та не то що нічого, а й не треба більше нічого! От що страшне! Торкаюсь тільки рукою до її руки — і все повне навкруги, і оте кафе, і Париж, і весь світ. І затишно, і любо, і сидів би не тільки годинами отак з нею в отому смердючому кафе, а, здається, весь вік. Та от на, ось навіть тепер, коли говорю про неї, то така ніжність у грудях, така туга за нею, що криком кричав би. Так скажи ти мені: може тут бути мова про справу?
Кіндрат глибоко зітхнув.
— Да-а, тут, звісно, вже не той...
— Так будеш ти чіпляться, щоб справу з американкою робить? Га?
— Ну, чорт же тебе знав, що ти такий запальний до дівчат. Я думав, що...
(Продовження на наступній сторінці)