Розуміється, так зовсім мирно й полюбовно можна було б розв'язати питання, коли б соловейко не псував усю справу нетерплячкою: він не міг помовчати ані хвилинки, — перелетівши на друге дерево, він співав там далі, поки Андрій Григорович ходив; а як той сідав, вертався на старе місце. І весь час тьохкав, ляскав, стогнав, свистів, харчав, скреготав.
Ну, коли так, то й Андрій Григорович не мав чого церемонитись. Він знайшов суху гілляку і з усієї сили вдарив нею по лаві. Аж кора посипалась додолу. В садку стало тихо; так тихо, спокійно та лагідно, що чоловік аж здивувався. Стало зразу чути, як бджілки гули собі в квітках, як за хатою скиглили кокосенята, як на Дніпрі далеко-далеко гудів пароплав, — наче все зажило навкруги, наче всі звуки вирвались з-під рядна, яким їх було накрито. Ага, чортів сину, отож знай собі й мовчи отам!
Лукаво посміхаючись, Андрій Григорович поклав біля себе гілляку, взяв перо в руку, присунув ближче "Причинки" й став читати останню фразу.
"Тю-віть! Тю-віть! Лю-лю-лю-лю-лю! Ах-три! Ах-три!"
Андрій Григорович схопив гілляку й бахнув по лаві, соловейко як подавився чимсь серед співу, на хвилину затих, але, ніби проковтнувши, задріботів далі.
Що ти його робитимеш?! Не міг же чоловік сидіти за столом і весь час, як нічний сторож, калатати гіллякою по лаві. От бісової душі, яка паршива птичка! Яке мале, а яке голосливе! Нічого й нікого не чути за ним. А йди ти к чорту з своїм дурним тьохканням!
Андрій Григорович схопив гілляку й шпурнув нею в дерево. Посипався рожевий цвіт, і щось сіреньке випурхнуло з вишні.
Стало тихо, але Андрій Григорович уже не міг так швидко зібрати думок. Та й шия вся свербіла, палала, всю її обкидало довгими пухирцями, які хотілось сласно дерти нігтями. Мухи, як показились, лізли в очі, в ніс, у вуха. Потім, крекчучи й стогнучи, прийшла в садок поросна свиня; вона нічого такого не робила, за що б можна її вигнати, тільки ходила собі й стогнала. За хатою Бутлиха почала кликати курей, тоненько, але голосно кричачи: "Тютеньки, тю-тю-тю! Тютечки — тю-тю-тю-тю!" За нею хором закричало декілька бутленят. Свиня непокійно, заздрісне захрюкала й кинулась на крик.
— Ть-ах! Ть-ах! Ть-ах! — зацмокав соловейко.
Андрій Григорович як опечений вхопив з землі недогризену Жулькою кістку й пожбурив нею в дерево. Знов посипався цвіт, і пурхнуло сіреньке. Але Андрій Григорович уже не дав себе обдурити: він назбирав повні руки каміння й пішов походом на заклятого співуна, — його треба було зовсім з саду вигнать! Не давать йому, паршивцеві, писнути ні на одному дереві, ні на одну хвилину, стероризувати його, одбить йому всяку охоту піднімати тут галас. Годі! Або "Причинки", або дурне тьохкання; а разом вони не можуть бути.
І з того дня розпочалася рішуча, без всяких сантиментів і вагання боротьба.
Андрій Григорович обкладав себе камінням, розкладав "Причинки" і ждав. Та погана пташка уже пізнавала його здалеку і підло затихала, коли він з'являвся в садку. Але та тиша була тільки до того моменту, як чоловік брався за перо. Тут саме й зачиналось тьохкання. Тоді Андрій Григорович, набравши в руки каміння, починав, як кулемет, без перерви, без спочинку, одне за одним розстрілювати всі дерева. Цвіт летів на землю як сніг, ламалися гіллячки, лопотіло листя, бджоли, джмелі, оси з жахом гули й тікали, горобці збивались на хату й з острахом поглядали в садок.
Наставала тиша, сувора, принишкла. Але Андрій Григорович уже добре знав її. Він, не гаючи часу, біг під дерева, збирав розкидане каміння і зносив його знов на лаву. Присівши на часинку, він утирав піт з чола і лисини, чухав шию, ногу, руку, покусані комарами, гусінню та комахами, і чекав.
Але боротьба ускладнялася тим, що Андрій Григорович був сам, абсолютно сам, як палець, а в соловейка сила спільників. Коли соловейко затихав, спочивав, збирався десь у сусідньому садку з силами, в цей час Андрій Григорович мусив боротися з комарами, мухами, осами. Раніше їх ніби менше було, тепер же вони тільки те й робили в садку, що шпигали його, лоскотали, гуділи над вухом, лазили по "Причинках", кусали за ту, що писала, руку. З землі повзли загони комах, забиралися під штани до голого тіла і кусали так, що ноги вкривалися величезними ґулями, що аж пашіли вогнем. А на деревах висів другий спільник соловейків — гусінь. Вона для того там і сиділа, щоб упасти згори на шию й укрити її пухирцями.
Часом соловейко замість себе присилав сорок. Ці дурноверхі птиці скрипіли, дирчали й стрекотіли з такою силою, що їх було чути аж з третьої дачі, куди чоловік і докинути каменем не міг.
А як не було ні соловейка, ні сорок, то неодмінно з'являлась свиня, або Жулька, або квочка, або качка. 1 все це конче до столу лізло, під самі ноги, ближче до "Причинок" — і не мовчки, ні, а з хрюканням, скавулінням, квоктанням, кряканням. І не було ні "халери", ні "бенері" на них.
Навіть од людей не було помочі. Навпаки, Бутлі явно допомагали соловейкові. Вони систематично, уперто грюкали, стукали, кричали, свистіли, співали. Не задовольняючись тим, вони щохвилини прибігали до його продавать йому то те, то се. Ці люди страшенно любили все продавать: і зелену цибульку, і молоду редечку, і зливання на руки, і хождіння на пристань за газетою. І меншенькі, і більшенькі, і зовсім великі. Бутлі ніби тільки й мали роботи, що чіплятися до Андрія Григоровича та брать з його ресторанні гроші. Вони пильно стежили, щоб він сам нічого ніде не купував, не їв, щоб нікому, опріч їх, не давав грошей. Вони вважали його поки що тільки за свою аренду. Але помалу переходили на власність. Зубні щіточки, мило, гребінець уже перейшли до бутленят, а Петро Бутель уже з паперу, наготовленого для "Причинок", крутив цигарки. Мало того, вони чогось годували Андрія Григоровича самою рибою. Бог їх знає, що вони мали на меті, але щодня на сніданок, на обід, на підвечірок, на вечерю давали то сомину, то морену, то щуку. Андрій Григорович після кожної страви почував якусь чудну важкість у шлункові, й щось пекло під грудьми. Все це, розуміється, не надавало чоловікові сил, так потрібних йому в такий момент.
І все ж таки з свинями, комарами, Бутлями якось можна було б дати раду, коли б справитись із головним ворогом — соловейком.
І який дурень, який сантиментальний йолоп і провокатор розпустив по світі дурну, безглузду байку про цю паршивеньку, крикливу птичку? Що доброго, що гарного в її співі? Тьохкає, як хлопча на цибуляному пір'ячку; хрюкає, як порося; скреготить, як п'яний чоловік зубами у сні; цмокає, безглуздо свистить, стрекоче. І страшенно ж одноманітно, нудно, без всякого чуття, а найголовніше — без кінця: вранці, вдень, увечері, вночі, знову цілий день, цілу ніч. Чи чоловік спить, чи робить що, усе спів, усе спів йому над головою. От якби отих ідіотів, що вихваляють цього паршивця, посадити хоч на місяць отут, у садку, — нехай би послухали його двадцять чотири години на добу без перерви! Ого, перестали б зітхать і славословить йому. А то прийде якийсь слинявий поет у садочок на годинку, витріщиться на місяць, схилить розм'якшену голову на плече, послуха тьохкання і піде собі додому. А потім у віршиках своїх теж тьохкає й вихваляє "чудового співця весни". Ні, голубчику, а чи не хочеш ти так: ти прокидаєшся, а воно вже тьохка; одягаєшся, а воно скреготить, сідаєш чай пити, газетку почитати, — воно свистить, аж у вухах лящить; хочеш листа написать, — воно лопотить; обідаєш — знов тьохка, хрюка, скрегоче; підеш з дому, — на вулиці за тобою свистить, деренчить; лягаєш спати — те саме. І так що божого дня, щохвилини. Нема нічого найінтимнішого, що б ти не робив без співу соловейка. Ану, що б ти тоді заспівав, поете?
Ні, другої такої дурної, такої надокучливої, вульгарної, абсолютно непоетичної й нахабної птиці Андрій Григорович не знав. Вона чисто все паскудила своїм криком, вся природа просто була пригнічена цим галасом, просто не жила, та й годі.
І головне, ніяк не хотіла летіти собі десь інде. Конче їй треба було галасувати в цьому садку. Ну, хай-бо перелетіла в сусідній, чорт його бери, чоловік уже здалеку якось терпів би. А то ж неодмінно в цьому садку, та ще на тому ж таки дереві, над самою головою, біля самих "Причинок". Розуміється, тут десь, у гнізді, сиділа його мадам, і він її розважав. Але це зовсім не вимагало такого безперестанного галасу, од якого у самої мадам могла тріснути голова. Адже й у других пташок є й гнізда, й мадами, але вони поводяться тихо, пристойно, без нахабства. На що вже криклива птичка горобець, але й той хоч уночі мовчить.
Аж нарешті саме небо вступилося за людину. І воно не витримало: захмарилося, потемніло, спухло, грізно налягло грудьми на землю і линуло дощем. Мало того:
таким холодом війнуло, що поросна свиня забилась у саж, гребні курам посиніли, горобці поховались у стріхи, бутленята на піч, а дачники й мухи поприлипали до гарячих груб. Все замовкло, зщулилось, принишкло.
Андрій Григорович позачиняв вікна, розстелив на столі під губатими богами старі газети, розклав книжки і розгорнув "Причинки". В шибки весело дріботів дощ, його вірний друг-помічник; холодний вітер люто трусив цвітом, мордував дерева, ламав гілляки, гасав по садку й розшукував того паршивця. Ага, серденько, доспівався, дотьохкався?
(Продовження на наступній сторінці)