Зачувши "хліб", "м'ясо", полтавці як електричною течією проймаються. Вони жадно переводять очі на Семена й починають зорити за ним. Зобачивши, що він зліз з брички й почав щось виймати з неї, вони починають посовуватись вперед, поминати панів і наближатись до брички. Гликерії видно, що й чоловічкові страшенно хочеться побігти туди, але він з делікатності стоїть перед нею без бриля, щось говорить і тільки іноді погляда на Семена пильним оком.
А Гликерії аж досадно дивитись, як Семен, з своїм звичайним флегматично-покійним виглядом і з "ароматною" в куточку рота, помалу вийма французькі булки, якісь коробки і, морщачись від диму з "ароматної", що лізе йому прямо в око, не хапаючись, кладе додолу.
Помітивши щось надзвичайне біля брички, останні заробітчани підходять ближче, й навіть коло вогню нікого не зостається, — валяються тільки свитки, клунки, коси, граблі й таке інше.
Валка починає густи, турбуватися, чується шепотіння:
— Прислано панів з хлібом. Годувать будуть на одробіток.
— Де на одробіток?.. Це наймать зараз будуть. Дають по 50 на своїх харчах.
А в другому місці, надто де дівчата:
— А диви, он у тої, що з квітками на голові... Десь дороге! Й за п'ять рублів не купив би!
— Цить... Слухають!
— Та й вино їм давать? — вмить гукав Семен.
— Ах, боже ти мій! — нервово повертається до його Гликерія. — Усе, усе давай!
І їй видно, як Семен, звертаючись до Дуньки, що склада все на розіслану долі скатерку, стискує плечима й, іронічно посміхаючись, щось говорить до тої. Потім обоє беруть за кінці скатерки і важно проходять до Гликерії повз заробітчан, які починають напирати одне на одного й зазирати у скатерку. І після того, як хто зазирає туди, по валці проходить гомін і чути:
— Паляниці... Ковбаси...
А Семен тільки пихкає "ароматною" й іноді строго кричить:
— П-а-ді! — І коли його не розуміють, сердито говорить: — Ану ж з дороги! Повилазило, що несу?
Заробітчани уступаються, подаються трохи назад, а Семен з Дунькою урочисто проходять між ними, несучи скатерку, як покійника.
— Роздавать? — зупиняючись недалечке від Гликерії, питає Семен.
По слові "роздавать" по валці пролітає шум, як від подиху вітру у лісі.
— Роздавай, роздавай!
— Та й вино їм давать?
Гликерії хочеться кинутись на його й побить йому тим самим вином його голову.
— Семене! — стримуючи себе, глухо говорить вона і мовчки дивиться на його. Семен поспішно нахиляється до скатерки і перш усього виймає пляшку вина.
— У що вам наливать?.. Давай там, — кричить він на заробітчан, що вмент обтовплюють його, — казанки, давай горшки.
Дехто випручується, біжить до клунків і, справді, з казанком або горщиком вертається назад. Семен починає розливати вино, й іронічна посмішка знов з'являється під "ароматною". Гликерії навіть вчувається, як він повинен говорити до серйозної й посмутнілої Дуньки:
— Хамули!.. Вони понімають на вині, як свиня на апальсинах.
Але Дунька, видко, не видержує, — нахиляється до скатерки і, витягши декілька паляниць, починає ламати й роздавати на всі боки. Коли Семен лив вино в казанки, мало хто розумів, що то й нащо то, але коли в руках Дуньки біліє хліб, усі зразу починають простягати руки, товпитись, кричати, сопти, лаятись. Коли ж і Семен також береться за наїдки, робиться щось страшне. Гомін, крики, лайка, прохання, сльози, звіряче ревіння, гарячі, жадні погляди, великі, чорні руки, змучені обличчя, брилі, хустки, картузи — все це мішається між собою, хвилюється, кипить. І потім цей запах, важкий, кислий якийсь запах поту, що кожного разу, як біля Гликерії хто проходить з них зовсім близько, душно обвіває її, крутить у носі. Серце її чогось б'ється дуже-дуже, а очі просто не можуть одірватись від цеї дикої, страшної картини.
Гликерія, глянувши до центру, бачить, як Дунька, бліда, з великими, зляканими очима (і через це дуже гарна), хутко кваплячись, ламає хліб, соває в купу рук, простягнутих до неї, і в купі зараз же піднімається крик і гам; як вона знов соває їм шматки ковбас, якийсь папір і це знов щезає там, як в безодні. Ось з валки, міцно тримаючи щось біля грудей, випручалась якась дівчина і, розгорнувши притулене, почина їсти з голосним цмаканням балик чи шинку, й очі її бігають на всі боки од страху, щоб хто не одняв. Балика вмент не стає, й вона знову пірнає у валку, її не пускають, але вона чіпляється руками за боки задніх, розгорта їх і всовується всередину, не вважаючи на штовхани, якими наділяють її задні. Семен щось кричить, але чути тільки голос його, а слів не можна розібрати.
— Дядьку, мені!.. Голубчики!.. Ой рідні ж! хоч крихотку!.. Куди?.. Ой, бога ради!.. Не пускай!.. Не давайте йому, він уже взяв!.. Дядьку... А мені!.. Дівчино, мені ж, мені... Ой, пустіть!.. Змилуйтесь...
Біля самої Гликерії, важко сопучи, зупиняється той самий хлопець, що дуже схожий на Василька, і дрижачими руками починає виймати з коробки і пхати в рот сардинки. Руки йому залиті кров'ю, — видко, порізав їх об бляшану коробку; на підборідді теж кров, на коробці кров... Гликерії щось до болю, до муки душить серце; дихати важко од жалю, і хочеться скажено, голосно ридати.
— Боже! — чує вона за собою й озирається. Іванові очі горять, на лобі стоїть піт, губи дрижать, і сам він, здається, весь дрижить. Вона дивиться на других спільників пікніка і на всіх лицях бачить такий вираз, який буває у людей, що дивляться на велику пожежу. Навіть Соня якось скривилась, напружилась і гостро дивиться у валку.
Іван витирає хусткою лоба й, одвертаючись, говорить до Гликерії:
— Не можу... Не можу дивитись!.. Я впаду. Така картина... такий жах...
— Що ж робити, Ваню, що ж робити?! — скрикує вона розбитим, сиплим голосом і з мукою хутко, нервово дивиться то на валку, то на його. — Я ж не знаю. Так жаль. Дивись, той хлопець... Ах, він вже п'є з коробки!
Хлопець, перехиливши високо коробку, одхилив голову назад і жадно смокче з коробки масло, яке змішується з кров'ю й капає йому на сорочку.
— Панове, — раптом чує вона стурбований голос Каті, — буря буде. Дивіться, хмара... додому треба!
Гликерія озирається. Той ріг хмари, що перше тільки ледве стирчав з-за краєвиду, тепер розрісся, розсунувся і чорно, грізно так суне за сонцем, мов бажаючи дігнати його й заховати в своїх суворих обіймах. А сонце, злякавшись, сховалось уже — і тіні немає, все сіро: і степ, і шлях, тільки хмара яскраво чорніє на сірому небі.
Але на Гликерію вона не робить ніякого вражіння. Вона мало що добачаючим поглядом тільки обкидає небо й знов повертається до заробітчан. І бачить, що Семен щось кричить і махає порожньою скатеркою, а вони не вірять йому і, ще не пережувавши того, що в роті, товпляться круг його, просять, молять, зазирають за ноги, нишпорять біля екіпажа. Семен, видко, сердиться й поглядає на Дуньку, яка ще не роздала всього. А лице її якесь чудне, дуже бліде, скривлене й негарне вже. Щось гостро коле в серце Гликерії, — вона догадується, що Дунька плаче; стоїть, роздає, а сама плаче. І хоча Гликерії цього добре не видно, але їй уявляється, як сльози хутко-хутко викочуються з її очей, біжать по щоках і падають на хліб, па сардинки, на балики.
Нема вже нічого і в Дуньки. Видко, що голод тільки роздратовано, але не втишено ні на крихту. Зате несміливості в обличчях нема вже; деякі, — певно, ті, що випили вина, — навіть виявляють щось вороже, злісне, нахабне. Гликерія бачить, як вони ходять, піднімають крихти з-під ніг, дивляться на панів і щось говорять і сміються. Але як негарно, як терпко сміються!
— Я дам їм грошей! — повертається вона до Івана і зараз же, не слухаючи його, поспішно виймає свій гаманець і нервово висипає собі в руку срібні, мідні й золоті монети.
— Поможіть мені! — кидає вона до Івана, не повертаючись і розкладаючи на руці гроші. Іван хутко виймає й свій гаманець і, поспішаючи, почина теж для чогось розкладати гроші на руці.
— Слухайте!.. Ей!.. — кричить Гликерія до робітників.
Серед передніх зразу стає тихо.
— Ось ми... вам хочемо трохи... грошей. Ідіть сюди!
— Грошей!! — бурею прокочується по валці, і в один мент Гликерія вже нічого не бачить й не чує круг себе, крім довгих, брудних рук, важко сопучих лиць, крику й тяжкого запаху поту. Тикаючи у всі боки гроші й щось кажучи до цих темних облич, вона почуває, як хтось наступив їй на ногу й біль проходить їй аж у груди, як чиїсь руки давлять їй пальці, ззаду хтось дуже напирає і гаряче дихає в шию, і чути таке сопіння, ніби хтось там котить щось важке-важке. А в ухах аж ляскає від криків:
— Панночко!.. Рідненька!.. Ой боже ж мій! Мені ж, мені, панночко!.. Ану!.. А диви!.. Куди?.. Пусти!.. Панночко!.. Ти вже взяв!.. Золотий!.. Господи!.. Ой боже ж мій! А мені, а мені!.. Тю!.. Панночко!
Гликерії важко дихати; грошей у неї вже немає, але її все не пускають, напирають, топчуть ноги, протягують руки, хапають їй пальці й не то цілують, не то гризуть їх, лаються, кричать, і, здається, всі дихають на неї цим запахом поту, свиток і... горілки. Вона безпомічно, з острахом озирається й хоче покликати Івана, але бачить з-за брилів і хусток тільки кінчик його капелюха і чує теж такі самі крики:
— Паничу!.. Ой, рятуйте!.. А мені ж... Руб, руб!.. Куди?.. То пополам, пополам... Стій!.. Мені ж, мені!.. Паничу!.. Пане!..
(Продовження на наступній сторінці)