— Я 6 це кислого чого з'їв би... Нема, Килино?
— Казало, що буде! — весело засміялась та, витираючи мокре лице брудним рушником і визираючи з-за його своїми великими гарними очима, які дивились сьогодня якось надто жваво, бадьоро і весело.
— Д-да... це б огірка солоного непогано б... Проквасити душу, — скребучи нігтем брову і поглядаючи чогось на піл, протяг роздумливо Юхим. Потім хитнув рішуче головою, підійшов до свого "пальто" і, витягши з його пляшку з недопивками горілки, подивився на всіх, перехилив її в рот і закляк. Було чути тільки "будь, буль, буль!". Коли булькання стихло, він одтулив пляшку від рота, подивився через світ на дно, перехилив знов у рот, потрусив пляшкою і, подивившись знову на неї, сховав її в "пальто", утерся і задоволене крекнув:
— От тепер ніби зовсім друга припорція, — весело хитнув він головою. — Тепер можна і підождати трошки.
Він хотів ще щось говорити, але глянув у вікно і здивовано промовив:
— О! Диви... А чого це так рано пани до нас?
— Де? Куди? Які пани? — посипались стурбовані питання, але не встигли дізнатись, як у хату ввійшли:
попереду Халабуда з поважним і погрозливим виглядом, далі офіцер в шинелі наопашку і вчитель. Останні обидва, видно, і не вмивались, бо обличчя були пом'яті, сонні, тільки вуса в офіцера були розчесані як слід.
Звернувшись до здивованих робітників, Олександр з лінивою зневагою вияснив їм, що йому стало відомо, ніби вкрадена "миндаль" знаходиться тепер у них на кухні, а через те ніхто хай не виходить з хати, поки не буде скінчено трус. Хитнувши потім мовчки головою Халабуді на робітників, він неспішно озирнувся, поводив байдуже очима по хаті і зупинив погляд на Килині, яка, зустрівшись з його поглядом, спершу одвернулась була, але зараз же подивилась знов, наче не маючи сил боротись, дуже зблідла і застигла у погляді. Офіцер ледве всміхнувся, одвернувся, байдуже подивився по стелі, позіхнув, прикривши рота трьома пальцями, і повернувся до Халабуди, який вже старанно порався біля Трохима, щільно облапуючи його з голови до ніг. Той усміхався якоюсь похмуро-задоволеною всмішкою й покірливо повертався на всі боки. Біля них стояв учитель і, жадібно дивлячись за кожним їхнім рухом, нетерпляче топтався круг їх.
— Нет? — спитав офіцер, коли Халабуда взявся до Савки.
— Нікак нєт! — озирнувся той і, кинувшись до Савки, почав ще старанніше шукати. Не знайшлось і у Савки, як не знайшлось і в останніх.
— Вещи пересмотри! — холодно кинув офіцер, коли всі були обшукані. Кинулись до шмаття, до одежі, перетрусили все й перейшли до скринь, яких було тільки дві: більша, жовта, — Килинина, і менша, зелена, — Андрієва. Витягли спершу зелену й почали викладати на лаву сорочки, хусточки, різну дрібницю. Потрусивши одну сорочку, потім другу. Халабуда раптом нахилився і, піднявши з землі якусь ганчірку, розгорнув її, глянув і, весь просіявши, кинувся до Олександра.
— Ваше благородіє!.. Знайшлась... Вот! — скрикнув він радісно і подав тому ганчірку. Панок кинувся і, вхопивши з рук офіцера орден, обдивився, наче не ймучи віри своїм очам, і показав його Олександрові.
— Действительно!.. Посмотрите... Очень рад... Очень рад... Зто просто... Очень благодарен вам! — звернувся він до прикажчика, який трошки випрямився й серйозно сказав:
— Не стоїть благодарності за такиї милості!
— Ну, как же не стоит? — радісно-збентежено пробурмотів той, звертаючись до Олександра й любовно дивлячись на хрест, який той з усмішкою повертав у пальцях.
— Удивительно!.. Правда?
— Д-да... — протягнув нарешті офіцер і, зробивши раптом серйозне й грізне лице, повернувся до всіх і строго спитав:
— Чей это сундук?
Всі зразу подивились на Андрія, який, як тільки з його сорочки випала "миндаль", здивовано-перелякано підняв брови і страшенно почервонів весь. Поки ж роздивлялись на хрест, він прудко бігав по всіх очима, наче питаючись, як це воно могло статись так, що вкрадена "миндаль" опинилась у його в скриньці; але всі мовчки і також здивовано дивились одне на одного і ніхто навіть не рушився на свойому місці. Андрій глянув на Юхима, той здивовано стиснув до його плечима; глянув на Трохима, той тільки похмуро-радісно всміхнувся до його; глянув на Килину і ще дужче почервонів увесь, — вона, бліда вся, як стіна, з широкими очима, пильно дивилась на його. Але, зачувши питання офіцера, він прокашлявся і, запинаючись, сказав:
— Це мій... сундук. Тільки я не брав ції "миндалі"...
Я і не знаю, як вона... Це хтось підкинув мені...
— Да? — іронічно-холодно промовив Олександр. — Странно! Кто-то, значит, специально крал для того, чтобы подкинуть тебе? Удивительно!.. Но... Довольно... Кто тебе дал этот... эту медаль?
— Мені ніхто не давав... Я не знаю... їй-богу, не знаю... От вам хрест святий, що й не знав, що вона у мене в скриньці... — з одчаєм скрикнув Андрій і аж перехрестився до образів. Верхня, піднята губа йому дрижала, на лобі виступив піт, очі були широко розплющені й дивились злякано й напружено.
— Ну, одним словом, не хочешь сказать! — повертаючись до Халабуди, сказав офіцер. — Хорошо... Это разберет суд... Взять его й отправить к старосте... П-под-лец-цы!
— Вы хотите его... предать суду? — живо спитав учитель, якось стурбовано дивлячись на Олександра.
— Конечно! — здивовано скрикнув той. — Не по головке же его погладить за ато?
— Да... — зам'явся той і понизив голос. — Но видите ли... Я просил бы вас... а... пустить его й... не поднимать зтого дела... Начнется следствие, вызовут меня, вас, подымется целый скандал. Мне это ужасно неприятно... Пожалуйста... Я согласен, преступление, так сказать, с поличним. Но понимаете, этот комичный характер. Все это... Бог с ним! Пустите его!..
— Хм...
— Пожалуйста, я вас прошу... Офіцер замислився.
— Ну, хорошо, — стиснув він плечима і подав орден, якого той обережно підхопив і разом з ганчіркою пхнув у кишеню. — Пусть так, хотя... знаєте... но все равно... Ну, слушай, ты! — звернувся він раптом до Андрія. — Слушай сюда... Зтот барин просит за тебя... Слышишь?.. Й я отпускаю тебя й не предам суду... Понимаешь?
— Коли ж я не брав! — скрикнув Андрій. Офіцер скипів.
— Молчать!! — гримнув він, зчервонівши разом. — Негодяй! Его от тюрьмы освобождают, а он еще продолжает нагло тебе врать в лицо... Мерзавец!.. Выгнать его сейчас с собаками из акономии й не дать ему ни копейки! Забирай свои паскудные вещи й в один миг марш отсюда... С-скоти-и-на!
Андрій хотів щось говорити, але, глянувши на офіцера, хапливо нахилився і тремтячими руками почав скидать у скриньку розкидані речі. Замкнувши скриньку, він скоса подивився на "панича", який не зводив з його очей, і підійшов до полу. Склавши в купу кожух, піджак, ще деякі речі, він, хапаючись, натяг свитку, так-сяк підперезався, схопив під одну пахву скриньку, а під другу клунок і, не дивлячись ні на кого, мовчки, червоний, переляканий, пішов із хати. Всі провели його очима і зараз же перевели погляд на панів.
— Мер-р-рзавцы! — промовив крізь зуби офіцер, повертаючись, щоб виходити; але Халабуда крекнув, переступив з ноги на ногу і, пустивши руки "по швам", зупинив його:
— Ваше благородіє!
Їхнє благородіє озирнулось.
— Ну?
— Тут, ваше благородіє, знаходиться один болєзнєний человєк... которий без сомнєнія заслабєл... і той... не способний работать... Так ви звелєлі, щоб його отправить у волость... Он той самий, которий лежить на полу.
— Ну?
— Так я хотєл одослать ще вчерась... А они, — він показав головою до робітників, які переглянулись і похмурились ще дужче... — не зхотєлі.
— Как ато не "зхотєлі"? — гордо спитав офіцер, — Просить их нужно, что ли?
— Так точно, без сомнєнія!.. І я думал так... Так тот... которий тільки що пошол, шо украл миндаль, той хотєл везти... А тепер нема кому, потому они усє не слуша-ют... Особенно той, ваше благородіє, которий рябой... Той усіх без сомнєнія бунтуєть... повсігда... Вредний такой... Настоящій, ваше благородіє, малахольник...
— Какой "малахольник"?
— Такой, значить, как разбойник всьо рамно... Не слушаєт... сопротивляється...
"Благородіє" перевело очі на Трохима, який, насупивши брови, дивився в вікно й навіть не глянув в їх бік.
— Та ще, ваше благородіє, говорить, що побйот тому морду, хто повезьоть у волость...
"Благородіє" знов подивилось на Трохима, що все-таки не рушився, тільки губи йому насмішкувато скривились.
— Выгнать его в двадцать четыре часа из акономии! — очевидячки, здержуючи себе, глухо кинув офіцер до Халабуди. — Чтоб й духу его к вечеру не бьіло!
— Слушаю... — витягнувся трохи Халабуда.
— Тільки вперед рощот мені дайте! — спокійно і не усміхаючись вже, бовкнув Трохим, повертаючись до них і бігаючи очима по хаті.
— Никакого рассчета! — не дивлячись на його, кинув "панич". — Нагайки еще получишь!
Трохим зупинив на йому свій гострий, тяжкий погляд і наче потемнів весь.
— А нагайки за що? — придушено спитав він.
(Продовження на наступній сторінці)