Далі постановлено було дать статтю про австро-російські відносини й ролю в них українського питання. В цій статті Сріблюк (йому доручили її) мусів тонко й дипломатично натякнути російському урядові, що утиски українців у Росії можуть викликати небажані наслідки. Війна з Австрією ось-ось вибухне. Хто знає, на чийому боці буде щастя. Розумна політика вимагає, щоб серед власного табору не було незадоволення. Взагалі, Сріблюк мусів цю статтю написати обережно, так дипломатично, щоб ні до чого не можна було причепитись, а разом з тим почути погрозу.
Нарешті, знов про есдеків. З ними постановили поводитись якнайгостріще. Ці безбатченки, прихвостні російських есдеків шкодять національному відродженню, може, ще гірше, ніж чорносотенці. Останні принаймні отверто виявляють себе ворогами й кінець. Есдеки ж, називаючи себе теж українцями, але нічим свого українства не доводячи, граючись в пролетароманію й соціалізми, одхиляють робітників від їхнього дійсного завдання. В такому смислі постановили й статтю написати. Причому в ній же звернутись до всіх верств українського громадянства й кликати до спільної дружньої праці над визволенням рідної землі з неволі й злиднів. Між инчим, Скалозуб настояв, щоб виразно було підкреслено єдність інтересів усіх классів українського народу.
Цим і закінчилось засідання. Всі почували себе бадьоро, весело, хотілось чи співати, чи боротись. Навіть Валя не робила вражіння строгої классної дами й незграбно кокетувала з Водосвятським. Діна ж весь час запишано поглядала на Скалозуба й загадково посміхалась.
Один Пампущенко був хмурий і задумчивий. Але на його не звертали уваги, він майже завжди був такий.
16.
Стали розходитись. Пізніше всіх вийшли Водосвятський та Валя. На улиці Водосвятський хотів узяти звощика, але Валя не дозволила: вона прінціпіально не дозволяла собі їздити на звощиках, коли можна пройти пішки.
— Пішки так пішки! — згодився Водосвятський і просунув свою руку під її лікоть. Але Валя озирнулась навкруги й незадоволено сказала:
— Поводьте себе, Миколо, чемно.
Микола злісно прикусив губу: ця синьоноса дурепа ще сміла йому нотації читати, уявляючи, що йому справді так хочеться тримати її тощу руку.
— Боїтесь? — сказав він насмішкувато.
Валя з строгим докором подивилась Водосвятському в лице, аж зупинившись на хвилинку, і проговорила:
— Не говоріть дурниць, Миколо.
— Що ж тут такого дурного?
— Нічого. Залишім цю розмову. На улиці треба себе тримати, як на улиці, а не в хаті. Кожну хвилину може хтось з знайомих зустрітись. Я не хочу, щоб про мене говорили негарні річі.
Водосвятський сильно мовчки вдарив палицею по стовпику. Прохожий попереду хутко озирнувся.
— Миколо! Я з вами йти не буду, — сказала Валя.
— Невже?
— Говорю серйозно.
— Та невже?
Валя замовкла. Водосвятськяй посвистував і постукував палицею. З темного простору неба падали легкі сніжинки, крутячись біля лихтарів, як нічні метелики. Тротуар був рябий, весь у довгастих плямах від ніг прохожих.
— Ну, годі дути губи, — м'ягко почала Валя. — Посердились трохи й годі. Ходім у цю улицю, вона, здається, глуха, там візьмете мою руку.
— Не хочу! — грубо сказав Водосвятський. — Нам тудою не по дорозі.
Валя помовчала.
— Чого ж ви сердитесь?
— Не думаю сердитись.
— Ну, сядем на звощика.
— Не хочу. Вже недалеко.
— Все одно. Сядемо. Звощик! — крикнула Валя.
Троє візників здригнулись, зашарпали віжками й прожогом кинулись до парочки.
— На Верхню Зміївку. Скільки? — спитала Валя переднього.
— Полтинничок, бариня.
— Я не бариня, а баришня. Полтинник дорого. Тридцять копеек.
— Помилуйте, баришня... Накажи Бог, без лишнього запросив.
Валя незгодливо покачала головою й звернулась до другого. Той хотів сорок. Валя й на це не згожувалась. Третій звощик уже не виявляв ніякої цікавости. Тоді Водосвятський узяв Валю під руку, шарпнув до брички і, запихаючи її на неї, голосно сказав візнику:
— Верхня Зміївка. Шістьдесят копійок. Скоро!
— Слушаю, барин!
Валя сиділа з тісно стуленими губами й злісно витягнутим тонким носом. У всій постаті з довгим плескуватим станом почувалась образа. Водосвятський посміхався недоброю посмішкою.
Звощик їхав добре, строго покрикуючи й виявляючи найщиріще усердя. Минули Велику Михайлівську і спустились на Нижню Зміївку.
— Ви розумієте, що ви мене образили? — нарешті глухо заговорила Валя.
— Ні, не розумію.
— Дуже шкода. Такі прості річі можна й вам розуміти.
— А я от не розумію.
— Дуже шкода.
— Мені також.
Валя замовкла, але скоса поглядала на голене насмішкувате лице Водосвятського.
— Що з вами сьогодня, Миколо? — нарешті сказала вона здивовано. — Ви так поводитесь, що я боюсь, чи будемо ми надалі знайомі.
Водосвятський стиснув плечима з таким виразом, немов хотів сказати: ну, що ж, так і буде.
— Може, ви тільки цього й бажаєте? — додала Валя. — В такому разі будьте чесні й скажіть отверто. Я не люблю нещирости.
— А, дайте мені спокій, Валю, з вашими щиростями! — злісно проговорив Водосвятський. — Причому тут щирість? Навіщо ці слова? Як ви поводитесь, так і я. От і все. "Щирість".
— Як же я з вами повожусь?
— Як? Так само, як я з вами. Ви знаєте, що я люблю вас, що мучусь, що теряю розум, а ви мені нотації читаєте, щоб я себе чемно поводив. Не хочу бути чемним і кінець. Не любите, не треба. А більше я так не можу Можливо, ще й справді нашим відносинам буде кінець.
Валя поклала свою руку на його руку. Рука була вохкувата, холодна й гидка. Водосвятський схопив її і тісно здушив. Потім одпихнув і сказав:
— Не треба. Милостині не хочу, їдьмо до мене!
Валя різко всім тілом повернулась до його. Смуглаво-жовта пляма її лиця була розкорячена здивованням.
— Що ви сказали? Куди??
— До мене, — уперто хитнув головою Водосвятський. Валя схопила обома руками його руку й зашарпала.
— Миколо! — трагичним шопотом, з жахом зашопотіла вона. — Молю вас, схаменіться, подумайте, що ви кажете. Ради всього святого для вас... Ви ж обіцяли мені не говорить про це. Миколо, Миколо!
Миколі хотілось як жабу зтрусить з себе її холодні склизькі руки, в безглуздому стискові яких почувалась затаєна, боязна, судорожна похоть.
— Какой номер, барин? — раптом почувся голос звощика.
Валя як опечена одшарпнула свої руки й одсунулась. Водосвятський сказав номер і раптом обняв Валю. Вона забилась в його руках і повернула до його лице з виразом жаху, показуючи ним на спину звощика.
— Поїдемо. Говори! — глухо сказав прямо в рот їй Водосвятський.
Валя шарпнулась і голосно викрикнула:
— Звощик! Стань.
Звощик зразу зупинився. Валя зстрибнула й байдужим спокійним тоном звернулась до Водосвятського:
— Будь ласка, заплатіть. Ми тут пройдемо пішки. Вечір такий хороший.
Водосвятський заплатив, і вони мовчки пішли далі. Водосвятський знов постукував палицею, а Валя поглядала на його й щось думала.
— Слухайте, Миколо... — раптом заговорила вона серйозно й урочисто. — Наші відносини набірають брудний і неморальний характер. Ви знаєте мої погляди. Тим, що ви так поводитесь зо мною, ви показуєте, що не поважаєте мене й мої погляди. Я цього не можу допустить. Ми мусимо розійтись. Те, що ви собі позволяєте, я можу позволити тільки своєму мужу. Ми ж поженитись не можемо. Через що, я вам уже говорила. Я не можу, не маю права давати своїм кревним страдання. Я знаю, ви скажете, як і казали, що це забобони. Не знаю. Ми занадто легко відносимось до цього. Легко сказать — забобони... Ну, добре, не будем про це говорить. Нам зостається тільки подати одне одному руки і... розійтись, Миколо.
Закінчила Валя шопотом, низько схиливши голову. Водосвятський мовчав, дивлячись поперед себе з понурим виразом лиця.
— Ну, що ж, розійтись то й розійтись... — промовив він задумчиво. — Воля ваша, а не моя. Прощайте!
Він зупинився й простягнув їй руку. Валя злякано подивилась на його.
— Так зразу?
— Чого ж тягнуть? Кінець так кінець.
Валя озирнулась. Вони вже були коло її дому. Вона зупинилась очима на темних кам'яних воротах будинку. В них чорніла дірка фіртки.
— Ходімте туди! — потягнула Валя Водосвятського до воріт. Водосвятський покірно й помалу пішов за нею. Ворота були зроблені в будинку, й за ними тягнувся довгий і темний прохід. В глибині подвірря ледве помітно жовтіли на землі довгі смуги світла з вікон. В проході було темно, тихо й затишно.
Валя помітно хвилювалась, весь час витягала голову й прислухалась то направо, то наліво. Микола їй не заважав. Вмить вона обняла його руками за шию й немов ускочила губами йому в лице. Хотіла, мабуть, попасти поцілунком в губи, але попала в щоку, після чого на тому місці зостався мокрий холодок від слини з губ. Тоді Водосвятський обхопив її й тісно пригорнув до себе. Валя забурмотіла щось злякано й ніжно, але він, як скаженілий, мняв її, цілував, роз'ятрував все більш і більш. Нарешті Валя вирвалась і вибігла на улицю. Там, задихана й безсила, з збитою на бік шапочкою, з розстібнутою кохточкою на грудях, вона притулилась спиною до стіни й спочивала.
(Продовження на наступній сторінці)