«Божки» Володимир Винниченко

Читати онлайн роман Володимира Винниченка «Божки»

A- A+ A A1 A2 A3

Перш усього, не хотів пожалувану дівчину втопить, а друге — побачив, мовляв, наочно, опукло ветхость тих, які бойкотували. Сам пішов. І навмисно жив два роки біля них, щоб сказати їм, що йому байдужий їхній бойкот. Два роки! Це все ж таки не жарт. Але й цього мало! Тим у тому своєму мовчанню він, брат Вадим, найшов великий прінціп щастя. Ти тільки послухай. Що таке страждання? Це почування. Правда? Чого бойкот — кара? Тому, що чоловік мучиться соромом, самотою і т. д. Правда? Що треба зробить, щоб не було погано? Не бойкот знищить, а те, що від того є. Не почувать його. Нічого не почувать. Ні до кого. Це — сила! Уяви собі, ти маєш таку силу. Всякі нещастя, неудачі для тебе дурниця. Ти вище всього того. Тебе садовлять у тюрму, ображають, знущаються, а ти не помічаєш того, ти не реаґуєш, бо ти не маєш почувань. Більше: ти аморальний якнайбільше. Це модерно. Серйозно. Я вже розсказував другим: я от їхав і бачив, як на моїх очах мерли з голоду люди. Я нічого. Знаєш, як пустельники, святі, які спасалися в пустелях і на самоті. Вони були найбільші індівідуалісти і аморалісти. Ніцше, цей ідеолог всяких індівідуалістиків, — пшик собачий поруч з ними. Вони нічого не мали з людьми, — хоч лускай перед ним від муки, йому все одно. Дай йому розкрасуню — він тільки шопотітиме собі свою молитву. От це сила! Таку, голубчику, силу привіз з собою з тайги і твій брат Вадим. От він тепер тебе покликав, щоб просто поупражнятись. Ану, мовляв, ось мій брат іде. Не бачив я його десять літ. У людей рідність щось викликає, якісь чуття. Ану, у мене буде що? Здрігнеться моя сила? Ні, не здрігнулась. Я знаю, ти аж підскочиш від обурення, що я тебе для цього тут держав, але... мене й це не пройме. От сьогодня був я у одного пана, Микульського, грошей хотів позичить, щоб батьків вивезти від Никодима. Пан мене вигнав. Сестра його була, жінка, при них мене вигнав, а я нічого. А от хоча б з Антошкою. Ти сам бачив. Він мені руки не подав. Ти думаєш, мене це хоч трошки запекло? Сила, брат!

— Антошка не через те. Він усіх інтеліґентів ненавидить... — проговорив собі на коліна Ось. І потім, коли підвів до мене лице, очі вже дивились прямо, твердо й з тою самою холодною суворістю, з якою він зустрів мене там на улиці. Не повірив, чи що иньче? Я не розумів.

— Ну, мені треба йти! — раптом підвівся він і глянув убік, мабуть, думаючи, чи подавать мені руку, чи ні. Я з посмішкою чекав.

— Чого спішиш так? — байдуже кинув я.

— Партійні, мабуть, справи? — додав я з легким усміхом у голосі.

Ось стояв усе так само, дивлячись убік. Руки, замазані фарбою, висіли без руху. З вікна світло доходило вже слабо. І від того очі його були в великих тінях, похожі на очі черепа. Не помічаючи того, він знов сів і помалу, помірно почав терти долонею коліно, випрямивши пальці.

— Що то у вас за справа така гаряча була, що Антошка такий неконспіративний був?

Ось підняв голову, якийсь мент дивився мені в лице і рівно, холодно, вороже сказав:

— Справа страйку у Никодима на фабриці. Никодим образив сестру Антошки, Маню. Він наняв одну сволоч, щоб той Маню спокусив на... кохання. Коли вони зійшлись на побачення... в старім сараї — Никодим з помішниками накрили їх. І почали глумитись. Співали над Манєю марсельєзу. А вона лежала роздягнута у їх під ногами. Антошка... і другі хотять зробити страйк.

Я якийсь час мовчав.

— За таку дурницю? — нарешті, позіхнувши, кинув.

Ось якось в себе кашлянув і знов устав, нічого не кажучи. Я не міг бачити виразу його лиця, вже сутінки спадали, хоч надворі було ще зовсім видно.

— А чого ж він у тебе домагався? — знов спитав я, з напруженою цікавістю чекаючи, чи на сей раз одповість.

— Домагався такого вчинку, який зветься... злочинством і падлюцтвом! — голосно й з незахованою злістю й огидою вирвалось у його.

"Падлюцтво" він підкреслив.

— Навіть злочи-н-нство? Ого! Уголовне?

Ось не одповів. Але не йшов. Я почував, що так він не може піти, він мусить виявити чим-небудь свої чуття.

— Не тільки одне падлюцтво? Коли тюрма, то річ погана. А падлюцтво... дурниця. Ти оттаку силу придбай, як у брата твого, тоді всі ці словця не матимуть такого...

Він не дав мені навіть докінчить.

— Слухай, Вадиме! — почав він дуже тихим і, як мені здалося, з усеї сили зтриманим голосом. — Я — член робітничого товариства "Гартованці". Це — товариство... По правилам цього товариства ні один член його не може бути в приятельських відносинах з людьми нечесними й неморальними. Ціль цього товариства — ті самі божки, з яких ти глузуєш: правда, справедливість, добро...

— Гартованці? — перебив я, дивуючись. — Що значить "гартованці"?

— Значить люди, які гартують себе проти всякої підлоти! — знов гублячи свою зтриманність, голосно сказав Ось.

Мене найбільше брало дивування: чого він так запалився, образився? Що я такого особливого сказав? Образився він, безумовно, в самім кінці, але від чого?

— Гартують? Як же вони це роблять? Це дуже цікаво! Я від тої цікавости аж рівніще сів і повернувся ввесь до Ося. Він стояв біля комоду, спершись на його одною рукою. Тепер голова його ще більш було похожа на голову черепа. Фарби від присмерків зникли, лице здавалось одного сірого кольору, а на йому — чіткі западини очей і рота.

Ось не зразу одповів: чи думав, чи старався знов опанувати себе. І потім почав, дійсно, здержаним, але з нотками злого глуму, голосом:

— Чим гартують? Ось чим. Кожного члена... бьють палицями по спині. Коли провокатор або падлюка, то принаймні фізично матиме одплату за свої підлости. Але такі неохоче йдуть до нас.

— Палицями бьють, — уже серйозно зацікавлений, спитав я, в той же час підозріваючи, що Ось просто вигадав таке товариство, оце зараз, спеціально для "падлюк".

— Так, палицями.

— Для чого?

— Я вже сказав, для чого.

— І всіх чи... тільки тих, хто падлюки?

— Всіх. Хіба тепер можна пізнати, хто падлюка? А особливо інтеліґентиків, зрадників, мерзотників, для яких... святе стало їхнє... паршивеньке самолюбство.

— Ні, ти серйозно, Осипе? Справді є таке товариство?

— Я член цього товариства!

— Ціль його — правда, справедливість? Значить, не політичне?

— Цілком політичне. Індівідуалістів і всяких инших туди не приймають.

Я все ж таки не помічав того, що він не хотів мені сказать.

— Ну, добре. Тільки партійні там?

— Розуміється, а зрадників...

— Чекай. Я голубчику, не розумію. Мене дуже зацікавило. Значить, в партії товариство? Моральне, так сказать? Для нищення зла і неморальности? Вроді секти, чи що?

— Так, для нищення зла. І от, по правилам цеї "секти", я тобі заявляю, що я тобі не "голубчик" і не брат. Прошу цього не забувать з цеї пори. Я все-таки думав, сповідався, що... Але бачу, що в тебе нічого святого нема. Ми таких знаємо. Прощай.

Він повернувся й пішов з хати. Я його не тримав і не сказав навіть "прощай". Але біля порогу він зупинився, потім зробив кроків два назад і тим же тоном почав:

— Я забув сказать ще одне. Ти щось казав про батьків. Що хочеш їх взять. Ти будеш з ними жити?

— Ні, не буду.

— Так не чіпай. Бо я у тебе, на твої гроші, які ти добудеш нечесним шляхом, жити не буду. Єдиний чесний шлях мати гроші — заробити. А заробить ти не зможеш. Батьки зостануться самі. Через те не чіпай краще. Така поміч, як твоя, годиться на смітник викинути.

Він уже говорив зо мною, як з поганим маленьким хлопчиком. Він, цей сам маленький хлопчик!

— Потім ще от що... Ти почнеш з батьком свій лібералізм виказувати. Бога, мовляв, нема, реліґія — це забобони... Правда?

— Розуміється.

— Так от, я тобі говорю, щоб ти цього не робив. Ти не маєш ніякого права на батьків. Чуєш? Для батька тепер Бог потрібний, і твій лібералізм шкодливий буде...

— Значить, гартованці й Бога визнають? — крайне здивований спитав я.

— Що гартованці визнають — тобі того не зрозуміть. Повір, що вони не дурніщі за тебе.

— Добре, — я навіть встав. — Але ж ти кажеш, щоб я батькові атеїзму не викладав. Значить, брехать? Казать, що я вірю в Бога? Як же це так? Ти, як член морального товариства, у якого ціль — чесність, справедливість, правда...

— Вадим! Коли ти будеш свої іронії над цим...

— Та які іронії? Що тобі Бог дав? — цілком поважно, спокійно балакаю з ним. — Чого ти розлютився? Чого лаєшся? Ражу тобі спокійніше бути. Хоч би через те, що твої лайки й таке инше так же на мене ділають, як вибрик твого Антошки. Не забувай, що я тобі сказав. Не такому хлопчикові, як ти, нарушити те, що я утворив собі. Розумієш? Даремні твої образи, я їх слухаю так, як цвірінькання горобців он там за вікном. А коли ти маєш на увазі, то виясни мені толком, чого ти хочеш. Скільки я тебе зрозумів, твої прінціпи, божки себто, — заповіді справедливости. А раз заповідь, то не можна бути нечесним, не можна брехать нігде, ніколи, ні при яких обставинах. А особливо батькові. Як же це так?

Ось стояв непорушно. Тут, мабуть, був пункт, на якому він почував себе певно, бо він проговорив уже не з тим запалом і силою, що раніше.

(Продовження на наступній сторінці)