Старі весело засміялись, причому Антін Антонович діскантом, а Варвара Кіндратівна басом. Після цього вони почули себе вільніще з доктором, його незнання такої простої річи, як руська мова, поставило його немов нарівні з ними.
Варвара Кіндратівна вже збіралась спитати його, що робить, як колеть у правому боці. Останніми часами її так почало колоть, що хоч живим до Бога лізь.
Антін же Антонович розстібнув свій мундур, оживився, розійшовся й почав росказувати, як у них в повіті поширилось тепер це малоросійство, чи то пак українство. Говорив він чистіще й вільніще, ніж перед цим, немов підбадьорений тим, що почув від доктора-галичанина. Раз там, у Європі, не соромляться цеї мови, раз навіть в поліції говорять і пишуть на ній, то це не Колькині дурощі, а справді, щось серйозніще.
— Та я сам з чистокровних малоросів! — з гордостю говорив він, весь час оживлено поглядаючи ясними дитячими очима то на Колю, то на доктора, то на стару. — Моя бабка з полтавських козаків, а прадід був репаний мужик, їздив у Крим по сіль, чумакував. Ну, дід уже на попа вибився, а батько за ним. Так ще батько инакше й не вмів говорить, як по— хохлацькому. Так, бувало, чеше, що ого-го-го! У вас там, в Галичині, мабуть, професор так не заговорить... Ну, я трохи одстав, служба така. А от тепер знов пішов цей дух, пішов. Та, скажіть на милость, який прилипчивий цей дух. Ти знаєш Іллю Самсоновича Кривулю? — раптом повернувся Антін Антонович до сина.
— Здається, земський лікарь? — хмуро бовкнув Коля.
— Атож, Атож! (Антін Антонович знов хутко повернувся до доктора). Чоловік сивий як голуб, од трьох синів унуків має, ніколи нічим політичеським грішний не був, — на: на старости літ у мазепинці записався, хе-хе-хе! Таким малоросом, чи той українцем, зробився, що прямо не підступай. На земських собраніях инакше як по-українському й не желає говорить. Слухать не хоче, як до його по-руському говориш. "Що? Га? Не розумію". Антін Антонович залився дрібненьким радісним смішком. Потім зараз же з більшим запалом заговорив далі:
— А попа нашого синок? З батьком така война за це, що страх дивиться. Батько, знаєте, чоловік подневольний, служебний, ну, знаєте, неловко, неприятно. А син знать того не знає, сини обикновенно не хотять того знать... "Я, — кричить, — син свого народу, не хочу буть йому зрадником. Ти, — кричить, — не пастирь, а русіфікатор". І виганяв його батько, і бились, і знов мирились... Ну скажіть мені, пожалуйста... От ви скажіть, Колька наш правду рідко говорить нам, скажіть: а це не опасна штука, це... українство? Кричять у нас там всякі чорносотенні орателі, що це вроді революції, а нам, старим, трудно то знать. На просту думку, воно наче б то й нема нічого такого страшного, що чоловік хоче по-своєму рідному говорить, а може, воно якось... Ні, кажете? Та й я так думаю. Ну, а Коля наш уже революції не робить? Га? Ні?
— О, за се не бійтеся! — живо сказав галичанин. — Тепер не сі часи. Тепера ваш син цілком на иншій дорозі. За се я можу ручити вам.
Варвара Кіндратівна глибоко зітхнула й промовила:
— Дай то Боже... Пора вже йому в люди виходить. А то ж сором з людьми говорить про сина. А скільки в самих війни було за цю революцію.
— Ну, стара, що було то було, — перебив Антін Антонович. — Тепер же бачиш сама, кустюм який на йому, наш Гвозділін такого не має... хе-хе-хе... Слава Богу кажи, а ти старе згадуєш. "Кто старе помянет, тому глаз вон"... Правда, Николай Антонович?
Николай Антонович, видно, був не зовсім задоволений балачкою. Подивившись на годинника, він раптом устав і сказав:
— Ну, тато, мамо, я мушу попрохати у вас вибачення, зараз почнуть збіратись люди, й ніяково вам тут бути... Я завтра забіжу до вас, або краще ви зайдіть, і ми побалакаємо як слід.
Батьки хапливо встали й почали одягатись. Варвара Кіндратівна хотіла щось сказать синові, але Антін Антонович якось незвично для його сердито прикрикнув на неї, і вона замовкла.
— Так я завтра забіжу, — ідучи за батьками до порога, сказав Водосвятський. — Ви в "Рязанських Номерах"? Добре, я забіжу.
Коли вони вийшли, Водосвятський чогось злісно шпурнув додолу купу газет з канапи й зо всього розмаху ліг на неї. Сріблюк, видно, спочатку почував себе трохи ніяково, але хутко прийшов до свого нормального стану намацуючої уважности, уступчивої запобігливости й занадтої бадьорости.
Він сів у ногах Водосвятського й ударив його рукою по коліні:
— Ну, найясніщий пане редакторе, як там з панною Валею? Прийде вона сьогодня?
Водосвятськии одсунувся до стінки й нічого не одповів. В очах йому було зле й холодне поблискування.
— Терпіть не можу, як це старе луб'я починає за тебе турбуваться, — проговорив він, немов виправдуючись і сам же дратуючись за це оправдування.
— Ну, старі люди, прошу тебе... — примирливо сказав Сріблюк, підтягуючи штани догори, щоб не натягувались на колінях. Потім вийняв невеличке дзеркальце, подивився на вуса й знов хляснув Водосвятського по нозі.
— Ну, як же з Валею? Как она себе поживает?
— Іди ти к чорту разом з нею, — сердито бовкнув Водосвятський.
Сріблюк засміявся.
— Але-во! Чого ж би я мав з нею йти десь до чорта, коли хтось иньчий має йти в ліпше місце? Ну як, Миколо?
Микола підвівся на ліктях і встав з канапи. Одшпурнувши ногою вбік газети, він вмить повернувся до Сріблюка й злісно сказав:
— Одмовила, паршива! Можеш собі уявити?
Сріблюк злякався, аж встав.
— Але що ти кажеш?!
Водосвятський завзято мотнув головою й мстиво додав:
— Ну, тільки я тобі ще покажу... Розумієш, яка ніби страшно моральна, ідейна, поступова, любить мене, кохає по самі свої погані вуха, а сама, не бійсь, як сказав їй побратися, аж отетеріла. Зараз на сцену родичі, Анатолій Аркадевич, те та се. Очевидно, вона якогось принца жде. Ах ти ж, синьоносий мордоворот! Почекай, я тобі покажу, як поженимось, я тобі покажу принца. Вона, бач, серйозно над цим не думала, вона страшно рада, але це так несподівано...
— Значить, вона не цілком рішучо одмовила? — ухопився Сріблюк.
— Цілком не цілком, а не сміє за носа мене водити! Вона дума, шо я їй рицарем буду ще довго? На реферати з нею ходи, в театр, у клуб... Лакея, сволоч, собі знайшла? Чекай, я тобі покажу. Через два місяці найпізніще вона буде madame Водосвятська. Моральна то вона моральна й любить совать свій ніс скрізь, де погане пахне, але ми теж дещо бачимо. Вона мені голову крутить; мордоворот, оповідає ріжні, еротичні історії — і ніби страшенно ними обурюється, а сама аж слини ковтає, стерво. Ну, я тебе, ціпонько, на цьому й піймаю. Я, голубко, мастурбацій не люблю. В один чудовий вечір любов моя розгориться й каюк. А тоді, коли ти така справді моральна, — прошу до вінця. Побачимо, що тоді високоповажаний арістократ Анатолій Аркадєвич заспіває?
Сріблюк неймовірно заклопотано покачав головою.
— Е, щось вона не така... Мені здаєсь, що вона на такий гачок не піде. А ти з нею не говорив, може, вона так дасть щось на газету?
— А ми побачимо, піде чи не піде. Погано, що вона нічого не п'є, а то б я їй давно показав лицарство. А втім, нічого, вип'є...
Сріблюк сидів заклопотаний: справа йшла зовсім не так блискуче, як він думав, їдучи на Україну, й як малював її Водосвятський, закликаючи за співредактора. Ті гроші, які дав на початок Скалозуб, вже майже кінчалися, а надій на нові було мало. Відроженством зовсім не так були захоплені заможні кола Українців, а найбільш захоплені — студенти, учителі, чиновнички — нарід нічого не вартий. В цьому смислі навіть роман з Дінею Микульською нічого не дав. Роман — річ сама по собі, звичайно, непогана, навпаки, але занадто плятонична з ідейно-фінансового боку. Був план — женити Водосвятського на Валі Микульській, двоюродній сестрі Анатолія, але ось тепер виявляється, що й з цього боку рветься. А Скалозуб, не дивлячись на свій ультрачервоний патріотизм, більше не дасть.
— А знаєш що? — раптом блиснула Сріблюку ідея. — Ти маєш якогось знайомого лікаря або аптекаря?
— Ну? — не розуміючи його думки, спитав Водосвятський.
— Маєш чи ні, кажи раз!
— Ну, хай маю. Але що з того?
Сріблюк підморгнув і взяв його за гудзик піджака.
— Слухай-но, сватку. Мусиш в тому добре орієнтуватись. Дам тобі добру раду, але пам'ятай, що річ трохи є небезпечна. Отже, скажи, чи не могла би евентуально Валя піти з тобою десь на довший час?
— Ну, могла би...
Водосвятський щось своє думав і слухав, нетерпляче й гидливо скрививши губи. Ці галичане занадто вже дрібна публіка, мудрує, мудрує, а вимудрить щось нікчемне.
— Та швидче кажи, в чому річ!
Сріблюк склав бубликом, як жиди, два пальці й підняв до носа собі. Прижмуривши одне око, він лукаво сказав:
— Але чекай же троха. Панни Валі ще нема і... Ну, добре, я вже кажу далі. Отже, так: най панна Валя піде з тобою ніби до театру, але так, щоб евентуальне ніхто з знайомих її не міг там бачити. Власне, так, щоб вона могла прийти до тебе...
— Господи, Юльцю, вона щодня буває в мене, чорт, їй Богу! Сам же знаєш.
— А! Уже добре. Але на довший час. Я знаю, кілько вона у тебе сидить? Отже, так: скажи лікарю, най тобі дасть рецепта кантаріди. Розумієш? То єсть така річ, що як дати якій панні, то хоч би вона, пані, була найморальніща від усіх святих, а всьо забуде й стане як єдвабна. Ото моя рада...
(Продовження на наступній сторінці)