Але, почуваючи так, Юрій знає, привик знати, що так кінчити вони не можуть, і коли це говориться й ніби дійсно покінчено, то це зовсім не правда. Він знав, що для його принаймні це не кінець. Зараз, в сю хвилину він приймає його байдуже, тупо, ні з чим цей кінець не зв'язуючи попереду. Але це через ці мотори в голові, через утому, через морфій. Дим на пожежі теж закриває все, і не бачиш, що там сталось. Але коли дим розвіється, руїни виступлять з невблаганною, невідрадною силою.
— Не безглуздя, а... зайве ти пропонуєш... — для чогось почав він знов.
Ріна мовчала, щось думаючи й безупинно вишиваючи.
Юрій спер все тіло на фотель, угруз в сидіння і мовчав. Говорити не хотілось, але треба було: слова про розрив чомусь заважали й неприємно свербіло в мозку.
— Цілком зайве... Так само можна пізнавать себе й тут і не їхать у Херсон. Можна повінчатись і не мать дітей... То ти таке страшне значіння надаєш вінчанню. Ах, повінчались і зв'язались... Ніхто не може нас зв'язать, коли не хочемо...
— Діло не в вінчанню! — тихо проговорила Ріна.
Те, що вона обізвалась, і обізвалась так тихо, кротко, журно, боляче кольнуло Юрія. Він сів рівніще і сказав:
— А в чому ж?
Ріна не одповідала, уважно працюючи голкою.
— В чому ж, Ріно?
Ріна зупинила руку і поривчасто повернулась до Юрія.
— Так ти пропонуєш просто повінчатись тут і жить? — рішуче, з чудними нотками в голосі спитала вона.
— Пропоную.
— Цілком серйозно й без хитання?
— Цілком.
— Добре! — згодилась Ріна. — Добре. Я даю згоду. Завтра, післязавтра вінчаємось. Я згодна.
Юрій якийсь мент застигло й вражено дивився на неї, потім устав, для чогось натягнув рукавичку й знову сів.
Ріна немов нічого не помітила.
— Хай буде так. Зробимо по-твоєму. Може, дійсне, ти радиш розумніше. Коли це можна зробити? Здається, треба документи якісь? В мене гімназичний аттестат десь на курсах, я ще не взяла. Завтра піду. А у тебе єсть документи?
— Здається, єсть, — машинально сказав Юрій.
— Тим краще. Де ж ми оселимось? В "гніздечку"? Ну що ж? Може, справді, так краще. Дійсно, хто нас може примусити жити, коли побачимо, що не підходимо? Правда, Юрку?
Юрій знов сів вільніше, і знов нерви опали, він розумів, що це просто жарт.
— І таки б краще було, коли б так зробили, — проговорив немов хмуро. Ріна випрямилась.
— Що значить "коли б"? Ти одмовляєшся?
— Не я одмовляюсь, а ти.
— Я?! Коли ж я одмовилась? Що ти вигадуєш? Що ти крутиш? Ти говори прямо: ти хочеш вінчатись чи ні? Не крути!
Бог його знає, чого вона так спалахнула і що в дійсности мала на думці.
— Ах, Ріно, ну та я ж бачу, що ти жартуєш. Не повірю ж я, що ти справді будеш вінчатись. Одні "гартованці" не дозволять.
— Хто жартує?! — скрикнула Ріна, все більш і більш приходячи в гнів. — Він на мене звалює. Сам не хоче, весь час крутить і на мене звалює, що я жартую, що "гартованці" не дозволять. А ти б хотів, правда, щоб вони не дозволили? Дозволять, голубчику, дозволять. А не дозволять — не треба, я знаю, що я роблю. Ти говори: ти хочеш вінчатись?
— Хочу.
— Кінець. Ми вінчаємось. Більше щоб не було про це розмов. Ніяких жартів нема, ми вінчаємось якнайшвидче.
— Я дуже радий.
— Я також...
6.
Ніби тільки цього й чекаючи, хтось постукав.
— Ввійдіть! — крикнула Ріна і, озирнувшись, взяла пуделко з брошкою й засунула його під подушку.
Ввійшов Степун. Вітаючись, він, як звичайно, заклопотано і ніжно обдивився кожного своїми добрими, в лахматих білих віях очима. Здавалось, на його обов'язку лежало слідкувати за добрим станом товаришів.
— Е, голубчику, а ви що ж такий, ніби недужим себе почуваєте? — з докором сказав він Юрку і скоса подивився на Ріну.
— Так, трошки ніби застудився.
— Не треба застужуватись.
І Степун короткими й товстими руками присунув собі стілець. Сівши, він з полекшенням передихнув, — у його була астма чи сердечна якась хвороба, і йому трудно було ходить. Сам він про хворобу свою не любив говорить і задишку поясняв "барабанчиком", як називав кругленький живіт, та короткими й товстими ногами. Що людині з довгими ногами треба зробить один крок, то йому три. От і мусить чоловік захакатись.
Винявши велику, як газета, хустку, він почав з таким усердям витирати лице, немов на йому позасихало чорнило його редакції, з якої він тепер прийшов. Високий лоб його з м'ясистою нерівною шкурою від цього масажу аж почервонів, а брови ще більш настовбурчились. Але масаж йому, видно, був приємний, бо він аж хукав, ніби купаючись. Склавши хустку вчетверо, а потім ще раз вчетверо, він засунув її в кишеню і тоді вже, зручніше розставивши короткі ноги з товстими, як окорока, ляжками, почав розмовляти. Перш усього він з деякою трівогою спитав, чи все благополучно. З того часу, як після цілковитого знищення організації йому пощастило закласти нову, у його майже не проходив вираз трівоги. Часто у його був такий вигляд, немов він сам не вірить, що це таки організація, що вона збірається, функціонує. Хто знає, от ніби й організація, і ніби все як слід, а раптом візьме та й розлізеться так, що й не помітиш, як то сталось. От вроді того, як держиш воду в жмені: здається, міцно держиш, а якось одверни увагу — і рука вже порожня.
— Ну, а ви чого така... така занадто серйозна, га? Майбутня бійка хвилює? Га? — раптом грубовато звернувся Степун до Ріни, не скінчивши розказувати Юрію, як сьогодня в редакції трапився один курйозний випадок з передплатником. (Степун був старим співробітникам поважної, з соціалістичним відтінком руської газети.)
— Серйозні діла робляться, — ухильчиво одповіла Ріна, — тому й серйозна.
Степун уважно, коротенькими поглядами оглядів її й Юрія.
— Ну, тоді єсть законна причина.
Але він все ж таки з-під лоба ще раз озирнув Ріну. До Ріни він відносився з особливою сімпатією, страшно пильно захованою, соромливою, з навмисною грубоватостю, але так неуміло, зворушливо-наївно прикритою, що Ріна часом просто хапала його за кошлату, з круглою лисинкою, голову і гаряче цілувала. Після цього дідуньо Степун довго був червоний, соромливо жартував, витирався своєю газетою-хусткою і хукав, немов вибрався на семий поверх. Коли Ріни чомусь не було на зібраннях, Степун говорив мало, задумчиво рисував що-небудь своїм жовтим олівцем і до справ відносився з такою увагою, немов боявся, що без Ріни ніхто нічого не зможе зробить. Иноді аж надокучав своїм повторенням: "Та не забудьте ж, товаришу". Коли ж була Ріна, він теж не говорив багато, але не малював, не мав настороженности в очах; часом вигляд у його був, як у батька, який сидить за чайом серед доброї, милої сім'ї.
Оглядівши Ріну, Степун з кряхтінням виняв масивний, з монограмами, портсігар і почав закурювать.
В цей час прийшов Кручений Панич, або просто Кручений. Він не ввійшов, а влетів у хату. Нашвидку привітавшись зо всіма, він зараз же оббіг усю кімнату, цікаво усюди зазираючи. Він десятки раз бачив тут усе, але так само, як і перший раз, помацав пальцями костяну малпочку на туалетному столику, нахилив свою кучеряву, в жовто-золотистих локоннах голову до квіток в зеленому глечику, понюхав, похвалив і зараз же задер лице до гравюри з Бекліноського "Острова мертвих". Од гравюри протупотів до фотографій на столі, по дорозі зазирнув на улицю в вікно, од фотографій перебіг до гарненьких, золотом вишитих пантофельок, що визирали з під ліжка, — дарунків Юрія. Він був похожий на жвавого, непосидливо-цікавого фокстер'єра, який, вбігши в хату, хоч би знайому йому з перших днів його життя, мусить обнюхати кождий трохи-трохи інтересний предмет.
Як тільки з'явився Кручений, Ріна зараз же ніби заспокоїлась і, покликавши його до себе, почала балакать.
Насамперед потихеньку прошепотіла йому, що двох з "фракції" Гомункулюса на зібранню не буде. Значить, справа не зовсім провалиться сьогодня.
Потім зараз же, щоб не запідозріли їх в якійсь змові, почала розпитувать про школу. Дітвора поводилася добре? Пустинчик був? Як тримала себе Зірка? Що чувати про Галинку?
Кручений з чулостю фокстер'єра учув, що інтерес Ріни до школи був трохи перебільшений. Але він одповідав їй з такою ж самою жвавістю. Дітлоха була трохи сумна, бо не було з нею "товаришки Ріни". Пустунчик перекинув чорнило і злизав його язиком та носом; Зірка, своїм звичаєм, була глибокодумна і знов задавала філософські питання. Наприклад: чому у тата є борода, а у мами нема?
Ріна весело й любовно сміялась. Але в тому, що вона сміялась з якоюсь (цілком щирою!) гарячковою любовію, Кручений розумів, що Ріна думав не тільки про дітлоху, а й ще про щось. У Микульського теж досить підозрілий вигляд: дивиться на Степуна, неначе слуха, а, видно, не чує ні слова і не бачить нічого. Иноді раптом, як зляканий, швидко дивиться на Ріну, — не украв би її хто. Чи не посварились вони?
(Продовження на наступній сторінці)