«Бабусин подарунок» Володимир Винниченко

Читати онлайн оповідання Володимира Винниченка «Бабусин подарунок»

A- A+ A A1 A2 A3

Посмітюха уважно глянув на його й подумав, що це думка таки непогана.

— Сам ти жулик. Ну, а як не достане, то він мені дає свого левольверта-бульдога. Так?

— Так...— знов хитнув головою Васько.

— Глядіть же, хлопці! Розбивайте тепер!

Двоє чи троє рук потяглося з купки й розбили

зчеплені руки Васька та Посмітюхи.

Посмітюха тоді махнув рукою й весело закричав:

— Ну, маємо левольвертик! Ловкенький, рублів шість зразу дадуть. Шестизарядний. Доставай, Васю, рубля. Ну? Лягай, хлопці, на траву, будемо дивиться, як Жар-птиця буде на стіну летіти.

Васько не слухав. Він одвів убік Задьору й щось почав йому шепотіти. Часом він показував рукою на стіну; Задьора також туди дивився й хитав головою. І видно було по лиці Задьори, що він усе більше та більше дивувався.

— Е, колдувать не можна! — закричав Посмітюха, сміючись.

Задьора ще раз хитнув головою, насунув кашкета по самі очі й щосили побіг по долині до схилу провалля. А Васько ліг собі на горбочку, затулившись ліктем од сонця, і злегенька замугикав на голос "Говорила сину мать".

Посмітюха й хлопці були тим здивовані.

— А що ж це таке, Жар-птиця? Чого ж ти не достаєш?

— Доста-ану!

— Так чого ж ти ліг?

— А так. Ось вернеться Задьора з города, тоді буду доставати.

— Чого ж він туди побіг?

— А твоє яке собаче діло?

Хм! Щось вони затівали непевне. Ще, чого доброго, справді достануть карбованця.

Посмітюха занепокоївся.

— Як же ти будеш доставати?

— А от побачиш.

В цей саме час Задьора зустрівся з Микишою на схилі гори. Поговоривши, вони разом подряпались на гору й хутко сховались за нею. А Васько лежав собі, посміхався й легенько наспівував.

Ей, він таки щось вигадав!

V

Але скільки Посмітюха й хлопці не допитувались, вони нічого від Васька не дізнались. Та хіба в цього рудого чорта щось витягнеш? Він і так був не Жар-птиця, а Жар-риба, говорити зовсім не вмів, а тут ще й навмисне не хотів.

— Та скажи, Васько!.. Га! От горобеня паршиве. Скажеш, Рудя ти?.. Та скажи хоч, куди побігли Задьора та Микиша?

Васько собі лежав і травинкою дражнив комаху в траві. Комаха смішно так сідала на задні лапки, наїжувалася й сердито хапала кліщиками травинку.

— Агов-гов-ов!! Гей, гей-ей!! — раптом закричали з гори Задьора й Микиша. У Задьори на руці щось було намотане, він підіймав ту руку й щось кричав.

Васько зразу схопився на ноги й кивнув головою Посмітюсі.

— Ну, ходім.

— Куди? А, рубля доставати?

— Отож, рубля доставати.

І, не пояснивши більш нічого, побіг на гору. Нічого не вдієш, мусили бігти за ним і всі.

Виявилось, що в Задьори на руці висіла намотана товстелезним бубликом шворка. Там же, на горі, Васько розказав, як саме він хотів доставати карбованця.

Це штука зовсім нехитра,— треба було тільки догадаться. Він візьме шворку, гарненько прив'яже її за кущ, що якраз врівні з приступкою, і пустить униз. А тоді по тій шворці спуститься на приступку. Там знайде карбованця, сплюне вниз, у провалля, і вилізе собі з карбованцем у кишені нагору. От і все.

Що й казати,— штука була проста. Але коли хлопці глянули на те височенне глинище, коли зміряли оком те провалля, вони з недовір'ям і острахом подивились на Васька.

— Та бре?! Та невже полізеш?!

— Ну, а що ж? Щоб пропадав там руб? Та щоб заклад Посмітюсі програв?

І знову очі Васькові були немов невидющі, губи бліді, а голос з хрипотою. Він узяв з руки Задьори шворку, закинув її собі за плечі й пішов уперед, на той бік яру. Хлопці, перешіптуючись, ішли позад його.

Ні, це таки було не так просто, як здавалось здалеку. Насамперед до куща прив'язати шворку було неможливо, бо вона могла зісковзнути з куща. Самі кущі були якісь хирляві, ріденькі,— ще вирвуться з коренем і разом з Васьком полетять у провалля. А що найголовніше — це те, що було страшенно високо. На серці й у животі ставало так якось тоскно, нудно, важко, як дивитись униз, ноги робились м'якими, підгинались, руки слабли, по всьому тілі прокочувався гидкий, млосний холодок. Деякі хлопці, зазирнувши в провалля, швиденько одсувались і сідали на землю,— їм здавалось, що їх туди так і потягне якась сила. А один з ремісників, ще зовсім мале хлопча, подивився униз, зблід і з плачем кинувся до Васька. Ухопившись за його обома руками, він чи то тяг його куди, чи не пускав і, весь скривившись, кричав:

— Не тре-е-ба, не треба! Не хочу, не хочу!

У декого з хлопців почали вже теж наливатись очі сльозами й кривитись так само лиця. Але Васько дуже розсердився й одпихнув од себе малого. Сказився хлопець, чи що? А чого треба тут чужим? Комедія тут яка, чи якого чорта?

Ремісники одвели вбік малого й самі трохи одступили.

Раптом Задьора вхопив Васька за рукав і потяг його вбік.

— Знаєш що, Васю,— таємниче, гаряче зашепотів він йому,— давай я, знаєш, поговорю з Посмітюхою. Він одкажеться, їй-богу, одкажеться, я вже бачу по йому. Ну його к чорту, Васю. Знаєш, Васю, побий мене бог, не треба.

Васько вже тоненькою ниточкою стулив губи. Уже стулив! Сам же був блідий, як кістка, а як дивився униз, то аж злегка хитнувся назад. Задьора ж це бачив,— а то губи вже вперто, завзято стулив.

— їй-богу, Васю, Посмітюха одкажеться. А потім, знаєш, ми зробимо так: понесем твого левольверта до Микишиного брата, і він тобі дасть за нього три рублі. Та, знаєш, попросимо, щоб він дав одного новенького рубля. Він, знаєш, дасть. От побачиш, він на пошті достане. У нього багато новеньких рублів. Спитай Микишу.

Васько мовчки слухав, дивлячись у землю, і пальцем ноги качав суху паличку. Потім підвів голову й сказав:

— Шворку не за куща, а он за того берестка прив'язать можна.

На сажень від кущів ріс тоненький, у дві хлопчачі руки завтовшки бересток. Він, здавалось, одбіг од байраку, що починався трохи далі, неначе хотів побігти й подивитись у провалля, та не добіг і зостався тут сам.

Більше нічого Васько на Задьорині слова не сказав. Він пішов в'язати шворку до берестка. Що ти з ним після цього говоритимеш?

— Та не стане шворки до приступки, як прив'яжеш до берестка...— сердито сказав Задьора.

Васько зробив добру, глуху петлю й затягнув її на бересткові. Робив усе дуже помалу, повільно, немов спросоння або в задумі. Так само підніс вірьовку до провалля й кинув її туди. Стіна угиналася підковою, Васько одійшов на ріжок підкови, ліг на землю й подивився вниз. Звідси було зовсім добре видно приступку. Шворка лежала, згорнувшись ковбасою, на кущах молочаю,— значить, було її доволі. А сама приступка була завширшки ступнів у два,— не то що стати, а й лягти на ній можна було. Униз Васько старався не дивитись. Після того спробували шворку: витягли її, вхопились всі за край її й почали тягти. Бересток аж затрусився, але шворка й не тріснула.

Ну, можна було вже й спускатись.

Васько знов помалу скинув блузу, поклав на неї пояс і кашкет, підперезався ще тісніше й обв'язав себе попід пахвами й по поясу кінцем шворки,— це на всякий випадок.

Посмітюха вже не сміявся на горі. Тут було не до сміху. Він стояв собі осторонь і мовчки слідкував за всім, що робилось, а губи так само мокрі були, як і внизу.

Деякі з хлопців пішли на краєчок підкови, щоб збоку дивитись, а Задьора, Микиша та ще дехто з ремісників лишились тут, щоб помогти Васькові.

Але чим би вони могли помогти? Васькові треба було тільки вхопитись за шворку та й спускатись. Як сам собі поможе, то й добре, а як ослабнуть руки, як злякається, то й Бог не поможе.

А як не ослабнути рукам, коли, лежачи на землі й виставивши саму тільки голову над проваллям, стає так страшно, що м'якнуть і руки, і ноги, і голова, і під серцем так ниє, що аж плечі починають боліти.

Васько став на коліна над проваллям і зазирнув. Але зараз же одсунувся й глибоко зітхнув, немов захлинувшись. Лице йому було сіре, а ластовиння, як краплинки іржі, темніло на носі.

— Васько, плюнь, не треба! — плачучим голосом крикнув Задьора й рачки поліз до нього.

— Не треба, Васько!..— гуняво й тривожно сказав і Микиша.— От їй-богу... Ну, і що вони... Тут он так, що аж...

Більше нічого Микиша не міг сказати, але те, що сказав, було сказано таким голосом, що камінь, що костяна ручка зворухнулись би, якби могли зрозуміти.

А Васька це ніби тільки підштовхнуло, він шарпнувся, неначе вколотий, ще тісніше стулив губи, очі зробив колючими, злими, скляними. Швидко повернувшись задом до провалля, він ухопився обома руками за шворку й поповз до нього. На краєчку спустив ноги вниз і став помалу перебирати руками, зсуваючись все нижче та нижче. Земля й глина з гуркотом почали осипатись під його ногами.

Задьора, Микиша й усі інші перебігли до тих, що лежали збоку, лягли поруч з ними й, виставивши самі голови, стали дивитись на Васька, затаївши духа й не ворушачись.

(Продовження на наступній сторінці)