— Що таке?..
— Нічого... мені здалося, що хтось гомонів у саду!.. Ніч же яка хороша — тиха-тиха...
Стоїть перед ним, дивиться загадково, непевно осміхається. Заплющила очі, розкинула руки, навалом похилилась на його, оповила руками, як з хмелю, його голову, міцно, щільно... Сміх...
— Наталю... Нат... задушиш!..
— Лицарю мій непереможний... Айвенго!
Сміх... цілування... мов тріск сухого на огні лому. Шепіт...
Все забули, як діти.
Тук-тук — повільно стукало щось на ганку, мов ішло щось на дибах...
Не чули.
Шарудіння коло дверей, голос.
* * *
Слова вони не вчули, а вже їх рвонуло, розкидало одно од другого, як бомбою. Стоять, виструнчившись одно перед другим, ніби несподівано довідались, що вони одно одному смертельні вороги. Чекають.
— Наталю! Наталю! Впусти-но мене на часинку до себе.
— Мама! — жахно, одними губами вимовила Наталя. Далі очі її стали гострі, сама заметушилась, заметлилась по кімнаті, легко, як тигриця... Збилась набік коса, рухи буйні, сильні.— Це все та гадюка, це все та гидота вистежила.— Очі заогнилися ненавищами.
— Хто такий?
Вона не одповіла. Далі глянула на його владно, гостро.
— Чого ж стоїш? Ховайся,— кинула похапцем.
Голос за дверима:
— Наталю, не бари ж мене тут під дверима...
— Сюди! Сюди! — шепоче, як з огню, Наталя і тягне, як дитину за руку, Якова до ліжка.
Яків косо позирає під ліжко і опирається.
За дверима нетерпляче:
— Наталю!..
Яків вириває руку, легенько вискакує на вікно і без шуму тоне в кущах... Дві-три гілочки на бузку тільки похитнулися і знову стихло.
Раптово ґвалт:
— Хто такий? Стій! Стій! — не своїм голосом закричало щось у кущах... Геть пішла луна в заснулому саду.
Кущі бузку захитались, затріщали, заходили ходором, ніби несподівано звели між собою люту бійку.
— Ні, не вирвешся! Не вирвешся! — навмисне якнайголосніше галасував у кущах уже охрипший економ.
У відповідь йому: лясь, лясь! Щось мішком повалилось додолу, гупнуло.
Кущі вирівнялись, примовкли, стоять у задирливій позі.
Шелестіли вже бур’яни десь у гущавині, захрустів під ногами сухий лом — затихло.
— Прибив, розбіяка, скалічив!..— урочисто вигукував економ.
Підійшла княгиня.
— Що таке сталося? Він? Яшка?
— Він, шибеник, він, арештанюга. Ось...
Економ показав княгині Яковів козирок.
— Ну, то чого ж кричати, чого людей ґвалтувати? — сердито казала княгиня. Взяла з його рук козирок, уважно розглядає.— Умгу,— протягла вона похмуро. Далі з притиском: — Ах ти ж мерзотнику! Ах ти ж гадино!
Ось він тобі який, цей тихенький та святий.
Грубо:
— Щоб завтра ж і духу його не було в економії. Чуєш?
— Слухаю, пані,— витираючи лице і ніс хусткою, невиразно, проте охоче сказав економ.
Княгиня повернулась і швидко покульгала у флігель з грізним, гнівним виглядом.
Всю ніч стояла заметушня у панських будинках. Світилося в одній кімнаті, потім десь у другій і гасилося. Врешті свічка засвітилася в глухому закутку будинків, де містилася домова князівська аптека...
* * *
Поговір у селі аж гуде — хоч не ходи на люди. Яків удень сидить удома, а ночами блукає коло економії, в гаю, понад річкою, крадькома проходить у сад: хоч би здаля її заглядіти, хоч голос її почути. Нема, ніби замурували її там десь у німих стінах. Через вірних людей посилався до неї листами, писав: "Наталю, гінжал ти мого серця". Благав її вийти до його в ліщину.
В кінці листа приписав слова з пісні:
"Причарувала серце і душу, тепер без тебе жити не мушу..."
Всі листи мов у прірву летіли без вороття.
Приятель його, садовник, розповідав йому, що панночка гарно перепрохала княгиню, плакала перед нею, усі руки їй вицілувала, то стара пані все їй дарувала... Казав, що всю провину на його, на Якова, звернула.
Гірко було Якову про це дізнаватись. Засумував, змарнів.
І ось тоді вже, коли Яків знадіявся зовсім, щоб її бачити,— мов сонце засяяло йому — маленький од Наталі лист:
"Сьогодні увечері виходь у ліщину. Буду тебе дожидати". Мовби крила виросли у Якова. Ще й гаразд і не звечоріло, а Яків схвильований і радісний увіходив у ліщину.
Тільки увійшов Яків в гущавину кущів, як з лісу несподівано гогонув: галас, вигуки, висвисти з усіх кінців.
"Бери його! Аджи!"
Гавкнуло, як із бочки,— і кудлатий собацюга летів із-за куща на Якова з вищереними зубами, за ним другий з другого боку, а ззаду — третій...
— А лю-лю! А тю! Го-го-го!..— ішла гука по ліщині, як од дикої орди.
Яків рвав траву, ламав гілля, вертівся між собаками, одгонився — далі ударився бігти.
Коли обірваний і покусаний Яків опинився геть-геть у полі, а собаки поволі верталися до лісу, чмихаючи і потріпуючи ушами, услід Якову чоловічим голосом загомоніла ліщина:
"І що ти у голову собі забрав, куди ти мостишся, куди ти лізеш, дурило! І на що ти уповаєш, що туди сунешся, куди голова не влізе? Попустив кучері, то вже гадаєш, що вже до панів дорівнявся? Дурню ти, дурню божий — тими кучерями тут дворища замітають..."
Довго ще гаморила ліщина, вичитуючи Якову науку. Лаяла, глумилася. Гунява луна, як та недоріка людська неслава, деревляними словами одгукувала з усіх боків чужі олова, перекривляла, реготалася. Тільки одійшовши геть од ліщини, Яків став збирати докупи думки: "Що таке трапилося? Звідки це? Нащо? Може, якась помилка?.."
Швидко вийняв лист Наталі і став приглядатися до знакомих літер, що донедавна були такі лагідні, такі любі...
Почав нашвидку перечитувати, і раптово літери здалися за такі зрадливі, за такі лукаві, ніби то були маленькі гадючки, що поспліталися в ланцюжки.
Звіяло усього холодком, сполоснули гарячі хвилі образи, сорому, жалю... Одна гарячіше другої. Далі вставав огнистий звір — гнів.
"Добре ж!.. Ну добре ж!.." — шепотів він сам до себе, кидаючи навкруги погляди, ніби поблизу видивляючись чогось важкого, міцного. Повернувся і посварився кулаком туди, де на горі біліли під тополями гордовиті будинки: "Заждіть..."
З раннього рання до нічної тіні гуркотить в економії, кипить, мов у казані,— починалася молотьба. Третій тиждень уже лежить стара княгиня в недузі — все господарювання передала до рук Наталі. Наталя знову вернула собі княгинину ласку. Понадивилися люди, як почала молода панна турляти усіма в економії — і робітниками, і прикажчиками, і всією домовою челяддю. Економ змарнів, як земля, схуд, зігнувся: бігає завжди, аж пріє.
"Ця навчить, як треба господарювати! — казали в економії.— В цієї і трісочки не пропаде марно... І де воно видралося тут отаке зілля".
Над Яковом спершу, було, глузували, після того ж, як він із того сорому вимандрував кудись із села, стали жаліти, казали: ізвела, катівка, парубка з розуму та й гадки не має, а йому, сіромі, тільки того й шляху, що світ за очі.
Проте ніхто того не бачить і не знає, чого ото сумна панна сновига по саду і побіля саду щоночі, як узоріє у небі, кого дожидає...
Ходить Наталя в саду, пішла по ліщині, у березняк навідалась, всі затінки, де колись у парі сиділи, обіходила.
Мала йти до річки, на перелазі опинилась: визирають за садом високі стоги зеленої пашні, як мури, поруч із ними сумують у зірній синяві гостроверхі дахи старовинних комор і стаєнь. А в саду поміж деревами світять боками рівні покоси сухого сіна, над ними посхилялися пругами віти, мов добірним намистом унизані дохожалою садовиною... Скрізь сон налягає. Стиха-стиха, порідко, щоб кого не розбудити, вистукує тільки у клепачку десь, ходячи по економії сторож.
Внизу у воді, мов діти на орелях, [27] гойдаються на хвилі маленькі зорі.
Задивилася Наталя, загадалася...
Тінь...
Наталя вирівнялась, тремтячим голосом:
— Хто тут? — Придивилась, вхопилась за серце: — Яша — ти?..
Висока, струнка тінь у чорному плащі... низько на очі насунутий капелюх... знезнанки спинилась, далі швидко повернулась, рвонулась далі.
— Яша, куди ж ти? Господи... Яша...
Яків знову спинився, стояв як німий.
Наталя придивилась до обличчя Якова і замовкла.
Яків стояв білий, очі горіли, як у п’яного.
— Слухай сюди, Наталю,— схвильованим, урочистим голосом промовив Яків,— я випустив крилаті дракони, і вони знищать прокляте гніздо старої яги. Ти будеш на волі...
— Що таке сталося, Яша, я не врозумію тебе? — спитала вона, здивована і занепокоєна...— Які дракони? Яке...
І відразу змовкла: одежа на Якові, його обличчя чогось стало виявлятися, прояснятись. Червоними виблисками світилися у його над головою листочки з дикого терену, кущ вияснявся, мов на світанку.
Мов хто сіпнув Наталю за поли — повернулася назад...
(Продовження на наступній сторінці)