«Осінній ескіз» Степан Васильченко

Читати онлайн новелу Степана Васильченка «Осінній ескіз»

A- A+ A A1 A2 A3

"Чи не чортеня?" — відразу, мов вітром, понесло мене за нею.

Впіймав за плечі, повертаю:

— Ану ж скажи мені те "гарне"!

Вона одхиляє лице од мене, як од огню, дивитись не хоче, тільки й мови:

— Ой-ой-ой...

Хилиться додолу, як п’яна.

Бачу — не скаже вона тепер мені ні одного слова.

А на задвірку стали на розмову матері.

— Оце, сусідо, маю на вас серце,— скаржиться жартом Петриха моїй матері,— унадилась моя дівка в комору до вашого парубка, що кат її і в хаті вдержить. Уже бралась страмити її, то й ухом не веде. Хоч би ви зайняли коли її од комори.

— Хай наговориться, бо вже скоро не буде ходити,— зітхає моя мати.

Мотря стоїть уже в себе за лісою, визирає з-під малини. Лице палає, сміливе, отряхувате, а чорні оченята як не випалять.

Дивляться на мене, допитуються без слів:

"Так вийдеш? Гляди ж!.."

Такою й одбилась вона в моєму пам’ятку назавжди.

Не згадаю тепер, через що саме, тільки того вечора до перелазу я не виходив. Так і поїхав, не почувши од неї того "гарного".

Не довелося мені бачитись із нею в житті — шляхи наші пішли різно, проте вона несподівано виринала в пам’ятку через довгі роки і виринала не раз, випливала дедалі зіркою все яснішою й яснішою і линула од мене все далі й далі!..

Незабаром після того, як поїхав я вчитись, Мотря надіслала мені в школу листа.

Пише свої каракульки так щиро, старанно і просить-просить, щоб не сміявся я з їх:

Поділяється зо мною радісною звісткою: вона теж думає вийти в люди — вблагала матір пустить в город до дядька. І, боже, скільки нових надій заворушилось у дівчини! Радиться зо мною, у всьому щиро признається, як братові. А в кінці листа пише: "Те-пер не жалкую, що не сказала отоді тобі "щось гарне". Краще пі-дожду, а як те збудеться, що я надумала, отоді скажу. А то що ж? Я — дурна, ти учений — яка з нас пара?"

...Бідна дівчина — як вона кохає, як вона береже оте своє "щось гарне"! І стало мені шкода, що я давно вже забув і про неї, і про її гарне.

А як ліг увечері спати — довго увижалось мені: виглядає між де-ревом небо — темне-темне, аж чорне, а по йому дужою рукою роз-сіяв хтось срібні скалки, так вони і влипли до темного оксамиту — і горять-горять, аж міняться. Таке було небо вечорами на нашому кутку. Сплять усі, повечерявши. Поховались хати між деревами. Дворики маленькі, уличка вузенька, дерева високі та гіллясті. Сумно тоді одному й боязко.

А вона сидить на перелазі сама, чорними жучками позирає на зорі, дожидає.

А як стало пізно, помалу пішла до хати.

Коло дверей зітхнула: кому я потрібна, дурна така дівчина...

І ворушиться в мені перший жаль.

І чому було, чому не прийти?..

Треба буде написать... Може, й справді щось із неї буде!

Треба... заховав десь листа — тільки його й бачив...

Минуло чимало років — і крила поважчали: не зносять уже так легенько на хмари. Та й мости у ті хмари поламав уже якийсь дідько. Граматику десь запроторив: зброя, виявилось, негодяща.

І пісні не ті, і думки не ті, не та уже й мова...

Їдемо якось з товаришами із свого села, либонь, різдвяними святами.

На узловій станції наш поїзд мав чимало стояти, і ми, вийшовши з вагона, розбились якось між людьми.

Я здибав знакомого й загомонівся.

Смиче мене щось за рукав — озираюсь: стоїть один із товаришів, задиханий, чогось радий.

— Ходім швидше — кличе тебе Мотря!

— Яка Мотря?

— Та твоя ж сусідка! Пам’ятаєш, що ходила до тебе в комору?

Блиснули передо мною чорні очі, давні, знайомі, і я відразу все пригадав.

Поспішаємо.

— Наказала привести тебе, хоч би там що,— нашвидку розказує дорогою товариш,— вона їде курським поїздом. Така стала, що на-силу впізнав.

Ідемо з Марком по платформі,— розказує далі,— коли назустріч — панянка з ридикюльчиком, поспішає до вагона. Чорноока, струн-ка, смуглява, як циганча. "Десь я немов бачив її!" — думаю. Глянь, а Марко вже навперейми їй осміхається...

Б’ється в мене серце — ох, коли б не спізнитись!

— Служить де чи додому їде? — питаю.

— Не розпитав до ладу — десь у друкарні коло свого дядька. Ка-зала про якісь курси, про якогось студента, що готує її на ті курси...

Свистить паровоз.

— Швидше!

Крутимось поміж якимись закоулками, поміж вагонами.

До нас наближався поміж людьми Марко. Очі радісно одсвічують, а на лиці жаль.

— Е, опізнились, а дуже хотіла бачити — все позирала на станцію. Обіщала сказати тобі "щось гарне", та так і поїхала. Я вже допитувався, що саме, казав, що тобі передам — не сказала. Каже: "Може, доведеться колись побачитись, тоді сама скажу".

Мене мов хто пучками крутнув за серце, хотілось побігти слід-ком за поїздом.

А товариші розказували про неї нове й нове і кололи в серце новими шпильками.

Мабуть, читала й чула багато, та, видно, й бачила у світі дечого чимало. Проте більше мені кажуть про неї не стільки ж слова товаришів, як їхні очі — зачаровані, задивовані, блискучі, в яких ми-готів мені чарівний образ, мов живий.

Товариші поговорили ще трохи у вагоні й забули, повернулися до своїх турбот, а в мене ще довго щеміло в грудях.

Тішу себе думкою: напишу додому, довідаюсь, де живе вона, будемо мінятися листами, а схочу, то й туди поїду — хто мене вдержить! — поїду, побачу і знову почую "щось гарне".

Де там!! Минуло три дні — все це однесло водою, потонуло в безодні, а знову вирине тільки тоді, як зжене хвиля два маленькі човни серед широкого моря.

А чи зжене — не вгадаєш....

Мури, мури, грати, кайдани, рушниці, замки...

Золоті надії, дитячі химери — розбило, розвіяло, як грім пір’я. Кинуло за високі стіни, між темні вікна.

Оце тобі й увесь світ широкий — од стіни до стіни!

І здається, що нема вже на світі ні сонця, ні радощів, ні сміху.

І схне серце, гаснуть надії, вмирають бажання...

Лист — коротенький, листівка.

На їй — штемпель далекої, чужої тюрми. Хто там у мене знакомий? — дивуюсь.

Читаю підпис — нічого не говорить: може, знакоме що, а може, й ні, не пригадаю. Рука — чужа. "Дорогий товаришу,— мені з дому на-писали, що ви теж у неволі. Кріпко-кріпко стискаю вашу руку! Мені поки що не пишіть — я на пересильній. Адміністративно на три роки в Нарим!.." Читаю — чимсь свіжим, бадьорим так і пре од листа, як вітром із рідного степу.

— Хто б же воно?

"Гора з горою не сходиться, може, стрінемось коли-небудь". Далі дрібненько дописано: "Отоді вже, мабуть, скажу вам "щось гарне".

Немов сонце за гратами засвітило. Не можу радість сховати. Підходять товариші, осміхаються чогось теж, приглядаються до мене:

— Що, на волю? На поруки?

Куди там — краще!..

Дзвеніли кайдани, лунали прокльони, стогнали-гули пісні про неволю, гриміли замки — нічого не бачу й не чую. Ходжу, як обмарений, осміхаюсь... І чую — одживають десь у грудях свіжі струмочки, підводяться зів’ялі надії.

Потім зразу немов хто гарячою крицею торкнувся до заснулого серця — і, як пожежа, спалахнули бажання, загорілася туга за во-лею — гостра, як ніж.

Жить!..

І знову — старенька комора осміхається із зелення, як дитина з-під великої шапки.

Очунюю потроху, ходжу з палицею по городу, по садочку, спочиваю на старому ліжку в коморі. Здається, що вчора я тут вилежувався з граматикою...

Шелесне бур’ян за коморою — легенько тьохне в грудях.

Легенько, бо зразу зітхнеться: немає Мотрі, та казали, що й не буде: поховали Мотрю десь в Наримському краю.

Замість неї часто одвідує мене стара Петриха, учащає, як колись, бувало, дочка.

Прийде, принесе свіжої малинки в полумиску, коло мене поставить, сама сідає на ліжку скраєчку.

— Наснилася мені цеї ночі знову,— почне, бувало,— що й досі ходжу, як у тумані.

І почне розповідати новий про дочку сон. Далі знову про те ж:

— Ні, коли б таки так її, сердешну, не били, де б у неї ті сухоти взялись? Приїхала, як рожа повна.— І я вже в котрий раз слухаю, хвилюючись, про те, як приїхала Мотруня в гості, як на другий день налетіли в хату жандарі... Саме в хаті топилась піч, почала, моя голубка, в огонь якісь листи кидать... Побачили — за косу, та об землю, та чоботищами в груди... Сусіди плачуть, а їм нічого, звели закривавлену, нагаями погнали... І що то за люди, що немає у їх краплі жалю...

І Петриха втирає краєчком хустини старі очі.

Чим її розважиш? Починаю рвати серце їй і собі.

Я починаю говорити їй, як звірі-люди, не кохавши, ночами не встававши, взяли чужу дитину, побили, покартали, присудили в чужу чужину. А як чужу кров судили, то материного серця й не питали. І лежить частка материного серця десь далеко за ріками, за городами, за чужими країнами, засипана чужою землею. І мало там сонця, там сніги біліють, і гудуть там днями й довгими ночами одвічні бори. І ніколи сніги не розтають там, і вітри не одвівають.

І сумно, і далеко линути туди материній думці темної ночі до дитини на розмову...

(Продовження на наступній сторінці)