Посідали тісніше. Радились гаряче, стиха. Постановили вирушити завтра зранку. Питання вирішали швидко одно за другим. І що брати в дорогу, і як казати вдома, і де збиратися, і кудою йти.
Сиділи недовго. Швидко розійшлися, щоб приготуватись в дорогу. Кость вертався в бурсу повною ходою, рішучий і бадьорий. Хто ще не спав із бурсаків, чули, як Кость гукав услід своїм гостям:
— Товариші! Не забудьте взяти з собою посвідчення!
Кость ліг на постіль, та вже спати було годі. Стояла, як жива, перед очима Настя, причувався її голос. Колись у школі на перерві він улучив був часинку, став із нею коло стіни на розмову. Прохав у неї на спомин хусточку. "Дивись, який швидкий, — так зараз і дай!" — одказала Настя. Потім озирнулась навкруги, пригнулась ближче й стиха промовила: "Зароби". Брязнула намистом і швиденько од його наспівуючи:
Що твоє листячко вода знесла...
IV
Ще не спала роса на траві, а вже три тіні стрибали по шляху аж за Дарницею: по боках дві довші, а всередині коротенька, енергійна, од якої стирчали, як у самоварі, редакторські уші. Кость ніс за плечима клуночок із харчами, у Віті віддувався в кишені наган ("на той випадок, як нападуть бандити"). Ліщина ніс під рукою здоровенний редакторський портфель.
Повертались назад, кланялись:
— Прощай, Київ!
— Та невже оце ми таки йдемо?! — сам собі не йняв віри Кость.
— Мені теж аж не віриться чогось, — признався Вітя.
Як казати правду, то й усім їм не вірилось. Коли ж розгорнулось широке-широке степове море, як безмежний килим, що витканий різнобарвними картами, та коли розіслалися неба голубі далі, як писаного, пішли, мов човнами попливли, по хлібах кучеряві хвилі — зелені, та срібні, та золоті, мандрівникам почало здаватись, що в ту глибінь їх силоміць тягне. Тягне так, як ото буває, коли попадеш у прудку течію: тобі боязко, ти б уже й вернувся, а течія несе тебе далі й далі. Було і радісно, і боязко.
Ішли весело, аж підстрибували. Співали, гомоніли безперестану, незчулися, як і вечоріти стало.
— Гей, товариші, час і про ночівлю подумати — сонце заходить!
— Успіємо ще!
А тим часом сонце крадькома наниз — тиць, як у скриню, та й сховалось.
Стало хмуро. Подув, де не взявся, вітрець холодком, отьмарилась золота пшениця, сумно так зашуміла-зашуміла. Раптом чогось стало страшно.
— Хлопці, що ми собі думаєм? Ніч заходить!..
Швиденько звернули до села по вузенькій дорозі, що споришем позаростала.
Темніє все швидше й швидше. Вгорі блиснули зорі, мов сердиті чиїсь у темряві очі: "А що це за люди? Звідки? Чого?" Жито зразу виросло, як ліс.
Ідуть мовчки, аж спотикаються, серце б'ється дедалі дужче.
Аж ось земля стала пухкенька, під ногами хрустить м'яке бадилля.
Кость спинився, злякано:
— Хлопці, та це ж ми по грядках чешемо! Як хто побачить — по шиї надає! Всі спинились.
— Ще подумають, що злодії або бандити.
— Заждіть, хлопці, — надумав Валя, — давайте йти спокійно, сміливо, а щоб не подумали люди в селі, що ми якісь бандити, — заспіваймо.
Всі зразу погодилися, завели тремтячими од страху голосами:
Ты кресть-янин, я рабочий...
Аж ось зразу зашуміла недалеко гудина, загавкав собацюга. За ним недалеко другий, далі третій, четвертий... Зчинився в селі собачий лемент. Чуб угору поліз у хлопців, і що далі було, вже вони не пам'ятають, — мов од села вихором дунуло, і їх, як пір'я, понесло назад; летіли через межі, через воду, через колючки. Опам'ятались десь у полі, коли вже не було чути собак. Ноги в усіх горіли, ніби вони пробігли через жарке пожарище.
Далі пішли навмання. Щось виринуло перед очима — високе, як башта.
Зблизька здавалося — стояв якийсь велетенський жук, розчепіривши навхрест ноги. Млин. Посідали під млином.
Вітя почав сердито бубоніти.
— Що таке? — спитав Кость.
— Додому треба йти, от що! — рішуче промовив перегодя Вітя.
— Чого? — похмуро обізвався Кость. — Все одно доведеться в полі ночувати, а тут принаймні хоч затишок.
Сиділи, зітхали.
— От тобі й клуня з сіном, і кожуха дасть дядько вкритись, і молочка зараз із-під корови, — бурчав Вітя.
— Та годі тобі, не бубони... Вертаться, так і вернемось. Діждемось хоч світу! — Валі було чогось страшно.
Сиділи мовчки. Далі один шапку під голову, за ним другі. Поснули...
— ...Ну, вставайте, хлопці, та будемо йти додому. Намандрували вже, — будив товаришів Кость, похмурий і сердитий.
Вже припікало сонце. Хлопці почали потягатись протираючи очі. Повилазили з-під млина, обтрушуються, Стали на шпилі, глянули: де ті всі подівалися нічні страхіття, — внизу стояло у вербах село, як викупане, а далі теж безкрає море золотих ланів, і далечінь, що так і тягне до себе в глибину. А сонце тепле, ласкаве, ніби умовляє: "То чого ви злякалися! Край тут — гляньте, який веселий, люди добрі, тут не загинете!"
Подивився Кость навкруги, звів тоскні очі на товаришів, почав благати:
— Ходімо, хлопці, далі! Уже ж скільки пройшли! Це ж буде сором людям хвалитись.
На душі в усіх справді було якось важко, скучно й трохи соромно.
Вагались недовго:
— Ходім! Гайда!
— Тепер, щоб не було, — не вертаться!
Кожний ніби переплив уперше Дніпро. Виплив на середину: хочеш не хочеш, страшно чи ні, а вже треба пливти до того далекого берега.
V
Ідуть день, ідуть другий.
Перед очима мріють села, хутори, переліски, ставки, вітряки, розстеляється поле, поле — то срібне, то зелене, то золоте, а над усім небо чисте, як барвінок, синє, і далечінь, як дим. Пили свіжу воду з колодязя, купували молоко в баби, ночували, де прийдеться. В дядька на горищі, в дяка в садку, в школі. Скрізь цікаве, нове. Хоч би й школа: мала-малюсінька, ще не бачили такої зроду. В класі стеля низенька, вікна маленькі, мутні, і всього чотири парти. Довгі, нефарбовані, грубо сокирою витесані. Все таке убоге, а теж і собі: і Ленін, і Шевченко, і "куточок", і "хай живе". Учителька молоденька. На всьому помітно — енергійно змагається із злиднями молодість.
Ночуючи, розпитували шлях далі, запасались харчами. Перші два дні йшли весело, співали, боролись. Потім почали сваритись. Так, ні за що. За дрібниці. Далі й сваритись перестали, ідуть мовчки.
А сонце парить, а сонце пече. День у день.
Ось насилу-насилу ноги тягнуть. Забули, який день у дорозі, — п'ятий чи шостий. Все поплуталось.
...Вечоріє. Тільки що сунуться по шляху довгі-довгі тіні, третя, коротка, кульгає далеко позаду.
— Валя, та йди швидше, а то завидна в селі не будемо! — сердито кричить Вітя.
— Я не можу! — стомлений і сердитий долітає голос редактора. — У мене виразка на нозі.
— Доведеться і цю ніч ночувати в полі. От морока!
Недалеко шляху ріденький перелісок, поміж деревами стоїть у копицях сіно. Звернули до гайка; ідуть похмуро, мовчки. Розташувались. Сіно сухе, пахуче, а вечір теплий, земля ще пахтить денним сонцем, цвірінчать коники. Повитрушували з торби, що було, повечеряли, напились із криниці води. Вмостились під копицею.
Обличчя в усіх помалу стали прояснятися. Простягли натомлені ноги.
А по синьому небі рядами, як покоси, сунули звідкілясь пухкі зеленясті хмарки; не хмарки — висушене лугове сіно. В покосах горіли зорі, як червоні суниці. Небо — як скошений луг, тільки що копиць не видно. Покоси кудись сунулись, ніби їх вітром перекидало, і незабаром небо стало чисте — все зарясіло тими золотими суницями. Одна тільки запізнена хмаринка, біла, прозора, самотою пливла позаду, як покотиполе. Ліщина не зводив із неї лінивих очей і перебирав у голові, на що вона похожа: на морську медузу? Ні, на мітлу? Теж ні. Несподівано про те ж саме обізвався Вітя:
— Хлопці, а гляньте на оту хмарку: чисто ж Настина коса, Бондарівнина! — засміявся він. Кость лежав боком — перекинувся. Швидко:
— Де? Де?
— І справді — таки коса!
— І таки Настина!
Аж посідали. Попідіймали голови.
— О, гляньте — ніби й обличчя її ховається в косах.
— Дивіться! І як воно таке робиться!
— Знаєте що? — вигадував Ліщина. — Це ми десь, певне, вже близько від них, то це вона вилетіла нам назустріч.
— Кликати вечеряти! Галушок гарячих їсти! Ставало весело. Ніби аж запахло гарячими галушками.
А шовкова хвиляста коса ще пишніше розпускала в небі ті золотаві кучері, що аж сяють на краєчках, ховала в собі зажмурене жартовливе лице і помалу-помалу пливла над хлопцями, щоб гаразд могли розгледіти її мандрівники та тлі тихої ночі.
— Насте, г-о-ов! — гукнув до неба Вітя.
— ... асте-о-ов! — одгукнулось у сусідньому гайку.
— Чи варила на вечерю галушки?
— ... алушки... и... и...
— Єй-бо, мені здається, що ми десь уже близько, — запевняв Кость.
VI
(Продовження на наступній сторінці)