Аж ось Марко...
Він, здавалось, зник був зовсім з наших очей, тепер не витри-мав — виринув в гостро цікавий момент, як із води. Стоїть, зухвало, прищуривши занепокоєне око.
— А я наперед знаю, що буде далі. Хочете — скажу!
Тася змовкла, нахмурилась. Далі хитнула головою. Презирливо, гаряче:
— І ото не сором ходити по підслухах! Паламар! — Паламарем дражнили Марка за те, що він часом прислужував у алтарі, надіваючи мальований стихар. [5]
Ми перейшли в другий куток саду. Посідали під гущавиною на старій, трухлій лавочці. Трохи переждавши, вертаємось до того ж.
"...Стукає у вікно: "Одчиніть". — А хто такий? — "Гість з далекого краю!.." — А вигляньте, діду, хто то стукає до нас так пізно? — Пішов дід одчинити. От увіходить у кімнату щось закутане, снігом запорошене...
І наші мрії набирають дедалі такого захвату, що ми на мить перериваєм їх вигуками: "А що, коли б це справді так!" Нам до жаги хочеться, щоб іменно так і було колись, і ми обіщаємось, що б там не було, а так колись і зробити, до дрібниць!
— Руку! — і ми гаряче тиснемо одно одному руку. Тихо, з сердечним завмиранням переходимо далі: "Закутана, снігом запорошена..."
Мов із землі вирісши, із кущів визирнуло знову Маркове обличчя. Губи осміхаються, а в очах щось покривджене, ревниве, уперте. Здавалось, за всяку ціну він вирішив не допустити тієї нашої зустрічі навіть у мріях.
— А хто ж то там закутаний та запорошений?
— Я! Чорт рогатий! — раптом визвірилась на нього Тася. Стулила злісно губи, обвела навкруги тоскним поглядом. Коло альтанки лежала мітла. Вхопила вона ту мітлу і вітром за ним! Той задки назад-назад, обороняється святою книгою, як щитом, далі не ви-тримав, повернувся і з диким гиком ударився тікать, куди бачили очі: через баклажани, капусту, через айстри, жоржини, піони, топчучи їх, як коняка.
— Квітки! Квітки топчете! Чорти болотяні! — разом загукали голоси із різних кутків саду.
Тася кинула мітлу, злякано — назад. Марко, угнувши голову і винувато посміхаючись, звернув з грядок. Пішов од спокуси в другий куток саду. Тася вернулась, задихана. Сіла, задумалась. Думки розбиті. Здавалось, уже годі налагодити те чарівне мере-живо мрій, що так нагло його сплутано. Аж минає кілька хвилин, і обличчя у Тасі починає знову вияснятись, як небо на годину. В очах у неї непереможно спливає, як хміль із води, те замріяне, зо-лоте, що ніяк не хотіло тонути, і, червоніючи, Тася доводить-таки своїй казці краю:
"Гукає у вікно: "Одчиніть!"
Виглянув із-за кущів бузку червоний од зубрячки Марко, повів у наш бік певним оком: "Мені,— мовляв,— зараз немає часу, проте будьте певні, що так воно не буде! Все зроблю, а тієї зустрічі не дозволю!.."
Тася незабаром після того виїхала з нашого містечка. Я поїхав учитись. Я не знав навіть, куди вона поїхала, проте все ж був певний, що, коли прийде той час, я неодмінно десь знайду її.
Життя в семінарії кипіло: співи, музика, диспути, вечірки, література — всього захопило мене з головою. Одначе хоч вряди-годи я згадував, що в мене десь є ніби наречена, ї навіть з’явилось один раз гостре бажання написати їй листа, тільки не знав — куди посилати. Почав з осторогою випитувати про це у Марка, що учився курсом нижче в одній зо мною семінарії. Ніби й думать про неї забув:
— Яка Тася?
Нагадую — ще й розсердився:
— А почім я знаю?!
Так і не послав.
Закінчив семінарію, поступив за вчителя. Моя школа поміж глухими хуторами одна на роздоріжжі, в степу. В школі нас двоє: я та моя стара неня. Все сидить коло вікна — на руку схилилась, тоскними очима дивиться в степ.
— Ні, ніколи не привикну я тут! Діждемо весни — вези мене, сину, додому!
А тут насувалася ще нова нудьга — зближалися зимові свята. Був позабував товаришів, тепер пригадав, сів одного вечора та й напік Маркові листа, що тепер останній рік учився в семінарії. Написав про свою самотину, про глушину, про своє життя, що справді скидається на заслання. Про те, що ця школа таки й була за місце заслання непокірних учителів. Щирого, гарячого листа. Прохав наостанку заїхати до мене на свята в гості. Послав.
Святки... Одного дня зійшлася до мене в школу малеча по книжки. Надвечір надворі почало мести. Я поспішав швидше роздати, бо діти всі з хуторів. Осталось двоє малих, брат і сестра — обоє з другої групи. Оставляю ночувати — куди там: "Сьогодні в нас гості!" Почапали. Позираю я у вікна: курить, крутить... Непокоїть мене: до хутора верстов чотири — щоб чого не трапилось з дітьми. А тут і мати: "...Таки не треба було, сину, пускати дітей із школи — дивись, яке віє!" Чую — як загуде в грубі, як сипне, війне снігом у вікна — зразу стемніло. Аж на серці холоне.
"Померзнуть діти, куди їм вибратись із таких заметів!" І тепер стоять вони, як живі, передо мною. Уляна, більшенька, рушником підперезана, з великими очима, як темні волошки, Матвій, зовсім малий, осуркуватий, [6] розумний качан. Уляна коло його — як нянька: прийдуть у школу — роздіне його, розмотає, руки йому нагріє, під носом витре. Далі сідає поруч, як перед божком, покірно й довірливо зазирає йому у вічі: "А дивися, Матвійку, чи оце я так написала?" І суворий Матвійко починає перевіряти їй лекції. В науці Матвій куди за неї сильніший... І от замерзли... Завтра знаходять їх у снігу... Завтра поміж жінками на хуторі розмови: двоє школярів замерзло, обнялися, сердешненькі. Книжечки до грудей попригортали, щоб не згубити..." Уявив собі обличчя цих жалібниць.
За кожуха, за шапку — з хати! Вийшов за школу — світа не видно, сліпить очі, рве за поли, з ніг валяє. Шурхаю по коліна в наметах, спотикаюся, падаю, грузну по пояс. Мов хто жене батогом. А дум-ка, як огнем, пече: "Все це ні к чому — дітей уже десь позамітало. Книжечки до грудей..."
Стану, гукаю: "Улянко!.. Матвійко!.." — тут коло мене і голос умирає. Стомився, падаю в сніг, а думка така вже в, мене: "Коли діти замерзнуть, краще, й мені б не вертатися". Одна тліє надія: здається, їхали з базару — може, їдучи, хто взяв на сани. А як ні — замерзнуть. Раптом над самим ухом: "Дзінь-дзінь!.." Дзвоник, тихенький, як у кімнаті. Схопився на ноги, озираюсь: з другого боку — "дзінь-дзінь", мов у піжмурки грається; бурхаю по снігу, кручусь — нічого не бачу. Коли раптом щось дихнуло в лице мені гарячим, і перед самим своїм носом я бачу конячі голови, мов із снігу виринули. Примара? Вирізується з метелиці невиразний силует саней.
— Стій! — гукаю, мов за гони.
— А хто там? — одгукується мов за лісом.
— Школярів не стрівали?
— Бачили-бачили — в хуторі, хтось на розвальнях підвіз. Ще нам дорогу розказали.
Спершу аж гаряче стало од радощів, а далі раптово стало мені чогось тривожно:
"Як я думав, так і сталося... Ой, чи не сон це? І хура якась підозренна..."
Чую, питає:
— А ви ж звідки будете?
— Я учитель із Буртянської школи.
— А коли ви учитель, то сідайте, будемо їхати разом: гостя до вас везу!
— Якого гостя? ("Чи не Марко?" — блиснула думка).
Озивається щось інше, голос тонкісінький, слабенький, якийсь нереальний в хуртовину, в степу. Мов мініатюрний срібний дзвоник.
— А чого це ви, пане вчителю, так довго тримаєте дітей у школі? Тож можуть замерзнути! Що, не впізнаєте? — І дзвенить десь як під шапкою: — Пригадайте сільську школу, сад, Марусю... Не пам’ятаєте? Та я ж ота Тася, що колись обіщала приїхати до вас у школу в гості...
Мурашки полізли в мене поза спиною: "Так і є! Це мені сон! Це я замерзаю в степу. Коли людина замерзає, їй, кажуть, дитинство увижається".
І стою й чекаю: ось-ось засяють золоті сади, заграє чарівна му-зика...
— Та сідайте ж! Боїтеся, чи що?
Умощуюсь, скраєчку, як у сні. Їдемо, а в мене ніяк не йде з думки: "Ні, тут щось не так".
Добралися до школи.
Мати радісінька, мов родині якій, аж зачервонілась стара. Коли ж в кімнаті наша землячка чогось осмутніла. Глянула туди-сюди, сіла, не роздягаючись, мовчить. Приглядаюсь до неї: якась чужа дівчина, з своєю невідомою мені турботою, і тільки-тільки мерехтять в очах золоті іскорки, що трохи нагадують колишню Тасю. Упадаємо коло неї — мати і я, прохаємо роздягтись — мовчить. Переглянулись із матір’ю. Мати до мене:
— А ми й не помічаємо, що в нас у хаті холодно, аж пара ходить. Внеси, сину, дров та затопимо грубку, а я зараз самувар нагрію.
Ключ од сарая був у сторожа, а сторож пішов цього вечора до-дому — і я побрьохав до нього через снігом заметений город.
Спотикаюся по гребнях, аж падаю, а з думки не йде ця чудна пригода.
"Що їй треба? Чого вона приїхала?" І одразу раптом пригадав: гарячий, п’яний струмок розлився по тілу, по руках і ногах, у го-лові.
Як "чого приїхала"?
Та це ж вона приїхала, бо вона моя наречена! Того ж і чудна та-ка, того і ніяково їй стало, того ж і мовчить!
(Продовження на наступній сторінці)