«Кармелюк» Степан Васильченко

Читати онлайн драму Степана Васильченка «Кармелюк»

A- A+ A A1 A2 A3

Економ (витираючи піт). Заспокойтеся, кохане панство, хвалити бога — все гаразд: військо прийшло!

Пауза. Неймовірно і радісно перезираються.

Пані Люба. Що, що ти сказав? Військо прийшло?

Панна Рома. Прийшло військо?

Ксьондз. Військо?!

Пан Маркел (радісно). Військо? Та не може бути!

Економ (спокійний, радісний). Прийшло, прийшло, ясний пане...

Обличчя в усіх одміняються. Вириваються вибухом радощі: "Нарешті!.."

Пан Маркел. Немов гора з душі!.. (Сідає знеможений, далі з дикою енергією схоплюється і плеще в долоні.) Прийшло військо! Прийшло військо!.. (До всіх, як переможець.) Ну що, панове мої? Не я вам казав, що військо прийде? Не вірили? Що тепер скажете, пане Стасю?

Пан Стась (до економа). Куди ж прийшло воно, де розташувалося?

Економ. Військо розташувалося зараз за брамою, в гаю, а командир тут, коло дверей. Прохає впустити його пересидіти негоду. У вітальні тепер порожньо, все сьогодні звідти повиносили,— і я не знаю, куди його зараз прохати.

Панна Рома (здригнула). Ой!

Пан Стась. Що тобі, Ромо?

Панна Рома. Я не знаю, чогось мені зразу стало так боязко і радісно.

Економ. То куди ж, пані,— сюди накажете його привести?

Пані Люба. Підожди, я сама до його вийду. (Схоплюється з ліжка, починає метушитися, хапається прибирати.) Куди ж його... Як же його... Що тут у нас таке безладдя?..

Пан Стась. Облишмо це, мамо: хто нам тепер подивує?

Пані Люба (радісно). Хоч би ж було трохи одягнутися, а то ніби тая єврейка з міста. (Озирає себе.) Ну, хай уже вибачає. (Іде до дверей, далі спиняється.) Ви ж хоч світло засвітіть тута.

Пан Стась (лагідно). Не турбуйся, ненько, засвітимо.

Пані Люба пішла.

IV

Пан Стась (до економа). Війська багато прийшло?

Економ (таємниче). Як хмари!

Пан Маркел. Багато?!

Економ. Я вам кажу — як листу в гаю!

Ксьондз. І ти бачив його своїми очима?

Пан Стась. Кінне чи піше?

Економ. І кінного і пішого. І якесь дивне те військо, що я його такого ніколи й не бачив: і зброя, і одежа — все якесь химерне, невидане. Та веселе, та гучне. Співають, у сурми грають, у бубни вибивають, я вам кажу — мороз поза спиною сипле!

Пан Маркел. І кажеш — тут воно вже близько?

Економ (радісно). Та отут же воно, отут за брамою, видно огні.

Пан Стась (веселий). Іди ж ти зараз, Остапе, до того війська, довідайся, може, чого треба там.

Економ. Іду, пане. (Пішов.)

V

Пан Маркел (заводить танок). Трам!.. Трам!..

Панна Рома захоплено сміється.

Пан Стась (засвічує ясні огні). Ви гляньте, як наш дядя зразу розгулявся! Одмолодів, виструнчився, прямо не впізнаєш. Що то — волю почув!

Пан Маркел (на хвилинку спиняється). Вина! Музиків!..

Панна Рома. Панове, завтра впоряджаєм бенкет. З музиками, з танками до самого ранку!

Пан Маркел (люто). Бенкет!

Пан Маркел починає награвати губами мазурку й жартома запрохує до танку панну Рому. Панна весело схоплюється і йде з ним у танок. Ксьондз незграбно хапає пана Стася в обійми і починає з ним теж кружитися в танку. Танок стає спільний, безладний, захоплений.

Ксьондз (визирнувши в двері, урочисто, радісно). Іде!

Всі спиняються, дожидаючи, на обличчях — радісні, привітні осмішки.

VI

Увіходить пані Люба із нею хтось Невідомий, закутаний в керею. Обличчя в його стомлене.

Пані Люба (докінчуючи розмову). Коли так, присилає справдешній наказ, мовби якийсь намісник: одержавши до рук цеє, мусите того ж часу випустити невільницю і ніяких турбот їй наперед не чинити. Коли ж цього мого наказу того ж дня не виконаєте,— тоді я сам прийду до вас на розправу.

Невідомий. Звичайно, ви арештованої не випустили?

Пані Люба. І не подумали! Як же? Коли чим іншим не можна дати йому ради — принаймні цим можна буде зв’язати йому руки: свою сім’ю він дуже любить, хоч і розбійник.

Невідомий. Все ж таки ви на сміливий зважилися вчинок.

Пані Люба (сміється). Нас уже лякали, що він сюди крізь стіни прийде — всі його за чарівника мають, а ми вирішили, що дасть бог, те й буде... (Переміняє голос, лагідно усміхаючись.) Прошу познакомитись. (Знакомить.) Панна Рома, мого сина наречена.

Невідомий (до панни). Це ви й будете тая панна, що була Кармелюкові до рук упіймалася? Ну, як же, паненко, дуже настрахав вас той пройдисвіт? Не будете більш по бенкетах їздити? Чи як ото кажуть: вовка боятися — в ліс не ходити?

Пані Люба. Отож бачите, до всього йому, забродиголові, діло є: я грабую людей, панна Рома марнує людське добро, син із людьми поводиться неґречно...

Невідомий. Оре людьми. (Добродушно.) Вигадка дотепна.

Пані Люба (інтимно). Але я кажу, хай би там як не було, але ж не можна попустити того, щоб злодій, розбійник, зарозумілий хлоп судив мене за теє...

Невідомий. Так, так... Хлопів із панами, дурень, порівняти хоче...

Пані Люба (показуючи на пана Маркела). Пан Марчевський.

Невідомий (здивовано). Голова судової комісії по справах Кармелюкових? Як ви сюди попали?

Пан Маркел (знизує плечима). Довелося. А ви мене знаєте?

Невідомий. Знаю, знаю... Кажуть, Кармелюк нахвалявся всю вашу комісію перепороти різками, а всі папери спалити?

Пан Маркел (смутно, ніяково). Що ви вдієте з таким каторжником...

Пані Люба. Мусили тікати, хто куди втрапить.

Ксьондз. Спасибі панові Стасю, що хоч він узяв нас під свою оборону.

Невідомий (до ксьондза). А ви, панотче, за віщо під гнів розбійника попали?

Ксьондз. Ми з ним вороги непримиренні спозадавна.

Невідомий. А ви б до його з святим письмом іще звернулися, словом божим усовістили. Чудодійні є слова в тому письмі святому (декламує): "Де не зайде сонце у гніві твоєму". (Переводить очі на пана Стася.)

Пан Стась (по-військовому). Поручик в одставці...

Невідомий. Знаю, знаю. Я дуже радий побачити того славного лицаря, що один поміж панством наважився не скоритися Кармелюкові. Як же — знаю...

Пані Люба. Пробачте нам, пане командире, що мусимо у цьому земеллі вітати вас. Тут у нас такий розгардіяш.

Невідомий. Не турбуйтеся, я людина не пишна та й не гостювати прийшов до вас. (Розглядає далі.)

Пані Люба. Як самі бачите, у нас все разом: і арсенал, і шпиталь, і опочивальня,— звичайне, як в облозі.

Невідомий. Так, так: у вас тут правдива фортеця. А зброї скільки? (Оглядає недбайливо зброю.)

Пан Стась. Пан командир дивується з нашої фортеці; що сказав би він, коли б побачив двір пана Яницького — отам справді фортеця: з баштами, з бійницями, з глибоченними ровами, з мурованими стінами навколо двору. День і ніч стоїть варта, караули... Та на що краще — гармату, кажуть, привіз!

Невідомий (дивується). І все — од якогось там злодія? Чого ж його справді так усі бояться?

Пан Маркел. Діється щось неймовірне: у нашому краєві, самі знаєте, досить війська, само панство озброєне напрочуд, і ось вам: одна людина...

Невідомий (дивується). Один проти всіх?..

Всі починають розповідати з захватом, один одного перебиваючи.

Пан Стась. Поліції — гибель...

Ксьондз. І поліції, і війська, і зброї — всього навіть задосить.

Пан Маркел. І ось вам, одна людина, один пробий-голова оповістив війну всьому панству, всьому краєві, підбурює людей...

Ксьондз. Глумиться над законами, над порядками...

Пан Стась. Дає накази, мов який князь, сам карає й милує — і ніякого йому немає впину.

Невідомий (розглядаючи гратоване вікно). От сибірний! От каторжний! Я чув, що він не з простих злодій. (Повертається до всіх очима, слухає, спершись спиною на стіну.)

Пан Маркел. Злодій, розбійник, але справді людина не звичайна. Можна сказати — феномен. Розумний, хитрий, дужий, як лев, неймовірний, як українець, і замітливий, як каторжник! Сміливий, удачливий, співець, поет, можна сказати... До того — красень невидимий!

Пані Люба. Якийсь винайшовся музика з кріпаків і склав йому на шану шумку мазурку. Грати її заборонили. Тепер, кажуть, як проспівають півні, незримий оркестр ночами виграє її по панських будинках. Всі його за героя, за народного оборонця мають.

Пан Маркел. І справді, не можна сказати, щоб у його темній, розбійницькій, волоцюжній душі часом не прокидалися іскорки... малісінькі іскорки, я б сказав, вищих поривань. Є в йому, волоцюзі, щось таке, що вабить навіть людей вищого рівня...

Пані Люба (сміючись). Коли близько не чути розбійника, пан Маркел завжди починає виявляти до його деякі симпатії.

Пан Маркел (швидко). Хай йому чорт: я його боюся... Але що правда, то правда: природа надзвичайно щедро одарувала його. І хто його знає, може, коли б його зразу було поставлено на добру стежку...

Пан Стась (одходить од гурту). Ну, вже дядя сів на свого коня... На шибеницю! Одна йому стежка і раніш була, і тепер. І я не розумію, чого його і досі не повісили були, як попадався до рук. Попався б він мені — уже б він більше не каламутив людей.

Пан Маркел. Звичайно, краще б було повісити тоді каламутника, не було б цієї мороки з ним. Але все ж таки уваги варте, яка трагічна судилася доля цьому розбійникові. Ви ж таки подумайте: тричі рвав кайдани і тікав із самого Сибіру... Через нетрі, через тайги, босий, голодний, тисячі верстов пішки.

Невідомий (зітхнувши, одходить). Що казать. Випив гіркої чимало. (Далі показує на маленькі двері). Скажіть, із вашої ласки, що це за нора у вас?

(Продовження на наступній сторінці)