— А ти думаєш, що ніхто не бачив і не знає. Хуторські жінки он сміялись уже мені на базарі, як передавали листа. "Дожидайся,— кажуть,— Прісько, собі невістки з лісу". Я ж уже казала тобі про це, а ти, мабуть, і не чув.— Мовчки, з хитрою осмішкою, суне мені в руки згорнуті листи.
— А це ще що?
— Це дарунок з тих же рук. Передано й наказано: тільки в твої власні руки і нікому іншому! — Дивиться допитливо і з ніжною посмішкою, угадує: "Чи не про любощі?"
Розгортаю. На гектографі друкований текст. Зверху чітко: "Пролетарі всіх країн, єднайтеся!.."
В грудях забило дух...
...Не спав я з тим дарунком цілу ніч.
Другого дня все мені смутно, все мені пахнуть фіалки, все теє школярство пригадую. Мій брат у других надвечір одвозив мене на станцію. Брат поїхав шляхом, я заскочив у ліс попрощатись із "дідом". День був смутний і вітряний.
За ці три дні ліс одмінився зовсім, мов і не він. Раніше, було, стрічає, як брата,— тепер — ворожий, чужий. Та й не до мене йому: в його, бач, війна з вітром, аж кипить. Я спинився, розглядаю: справді — як на герці.
Ліс стояв розхристаний, спустошений і дикий. Почорнів увесь, як розбійник, мов мечами, січе на всі боки голим галуззям...
Люто налітає на його вітер, рве його, смиче з усіх боків, шапку його золоту з голови зволікає, зриває його мальоване манаття, шпурляє під ноги... По ровах, по ярках в коліно лежить того кольорового шмаття.
Шукаю очима: а де ж "дід"? Ага! Ось він.
Муром стоять старі дуби, а високо над ними наш велетень. Він міцно ще тримає свою позолоту. Десь аж під темними хмарами сяє золотими банями, як фантастичний замчище.
Я не витримав. Став на рові — рупором руку.
— Діду, го-го-в!..— на весь ліс, як колись, було, школярем.
І одразу в лісі повно встає давнього гуку і привидів: "Бурса на бурсу! Бурса на бурсу!.."
Вчуваються дзвінкі як криця голоси. В очах мигтять школярі... Без шапок, чуби спітнілі, руками вимахують, ідуть гурт на гурт...
"Хлопці, сюди! — скликаю я в думці до себе лісове товариство.— Що в мене є! Ой, що в мене є! Коли б ви знали!.. Тільки нікому-нікому!.. Ось!"
Спотикаюсь на пеньок, кидаюсь. Згадую, що все це минуло і не вернеться. Зітхаю: "Прощай усе..." І знову фіалки...
І зразу вихором влітає такий гарячий наплив радості, що мені стає жарко: "Це ж уже я справді їду?! Це ж передо мною стелеться рідне, тепле, без краю народне море, куди мене, молодого, кличуть на боротьбу із темрявою, з страхіттям! Це ж справді мене можуть арештувати, коли побачать, що в мене в кишені!"
...І знову смуток: стоїть "Голуба Дача", вікна дошками позабивані, на дверях — великий замок... Справді, як мандрівні огні: при-летіли звідкілясь, блиснули, зникли... Шукай тепер...
І одразу нова гаряча хвиля змиває і той смуток до останку:
"Ну що ж! Вони, ті чарівні очі, ніде, як у тому ж морі! Колись виринуть і знову заблищать, як пара мандрівних огнів, гарячих, таємних...
Заблищать! Хоч не вони, так такі ж самі! Точнісінько! Світ широкий, а молодість — казка, а в казці чого-чого; не буває".
Спереду засвічувались у тумані залізничні огні, ніби розцвітали велетенські золоті лілії...
...Ось і станція. На станції ніби свято. Гомін — як музика, люди — як тіні. Коли сів у вагон — сам незчувся. Сів коло вікна, припав гарячою щокою до шибки, щоб лиця мого, моєї радості, мого дур-ного сміху людям не було видно: вони ж не знають, що мені світять живі огні, що лечу я з шумом і з грюком! Мчу кудись у небо, в зорі, в тиху, таємну зоряну куряву-млу...
А в тій курявій, зоряній млі — тільки сплющу очі — пахнуть мої юні, мої перші фіалки.