Між іншим, сказали: "Кашалот" йшов у океані навпомацки — магнітна буря вивела з ладу і його компаси.
А те, що ми стрілися, — чиста випадковість, бо хоч відважні сини Одеси і брали пеленг, своїх координатів не знали.
Спільними зусиллями визначили ми місцеперебування кораблів, та й рушили далі, в квадрат "X".
Обстановка змінилася. Вранці Максим Роскошний прийняв радіограму. В район банки Корона, сповіщали нам, можна не поспішати — туди прибули інші кораблі.
Ми з Куксою піднялися на місток — починалася вахта.
…Бурунились, вируючи, стрічні течії. Вода ніби кипіла, вона ставала дедалі каламутнішою. У ній плавали довгасті пасма водоростей, стебельця відірваної від дна трави — свідчення того, що недалеко мілина.
З ехолотної підтвердили: глибини зменшуються.
— Стоп машина!
Капітан вийшов із рубки.
— Нічого не помітив? — оглянувши далечінь, запитав.
— Крім "Кашалота", ні цяточки, — відповів я.
— Даремно я тебе похвалив, — буркнув Гордій Гордійович. — Ану, роззуй очі та уважніше глянь!
Я напружив зір. Ліворуч по борту ледь виднілися кораблі.
Присоромлений, почав було доповідати запізнілу обстановку:
— Ліворуч тридцять — два невідомі кораблі паралельним курсом ідуть нам назустріч. Праворуч…
— Досить, Гайовий! — обірвав капітан. — Зір у тебе орлиний. От тільки гав на вахті ловиш. Мерщій до радиста! — наказав. — Нехай зв'яжеться по рації та довідається, що за кораблі.
"Плями мазуту, рештки потрощених човнів, набубнявілі тіла утоплеників…" — так або схоже на це описують сліди морських катастроф.
Нічого подібного в квадраті "X" банки Корона ми не побачили. Та хіба ж побачиш, якщо той затонулий "Оріон" — крихітка, а нещастя трапилося в глибинах.
Океан сріблясто вигравав під сонцем. Зубчаті хвилі, втихомирені й принишклі, котилися в безвість.
З далини, на тлі блакитного неба, там, де воно непомітно зливалося з водою, ледь окреслюючись, проступали силуети кораблів, за які мені щойно влетіло від капітана.
Кораблі наблизились. То були, як і ми, шукачі Гондвани.
"Садко", "Кашалот", кілька іноземних суден — ціла флотилія нарешті зійшлася докупи.
Розділ восьмий
У КАМ'ЯНІЙ ПАСТЦІ
Глибини були майже п'ятикілометрові.
"Садко" лежав у дрейфі, за кілька миль від того місця, де починалася банка Корона. Течії й вітер уперто зносили корабель на схід, убік мілини, і ми, стернові, тільки те й робили, що знову відводили його в океан.
Кукса на вахту з'явився похмурий.
— Яка тебе муха вкусила? — поцікавивсь я, залишаючи ходову рубку.
— Не муха, голубе, а крокодил у сукні. На, полюбуйся! — і він кинув на планшир містка, об який я стомлено зіперся, цілий стос радіограм.
"МІЙ КОТИКУ МІЙ КОТЯ МІЙ КОТЬКА, — прочитав я. — СУМУЮ ПЛАЧУ ЗА ТОБОЮ ГІРКО".
Ясно. Послання було — подібне Кукса вже показував — від Моніки.
Пробіг очима ще кілька папірців. Не хотілося більше зазирати в чужу душу, я повернув бланки Сашкові.
— Нічого жахливого не бачу.
— Нічого? А оце! — і Кукса тицьнув пальцем в одну з радіограм.
"ТИ КОТИКУ СНИВСЯ МЕНІ ВСЕНЬКУ НІЧ КРАПКА НІБИ Я ТЕБЕ ДОГАНЯЛА І НЕ МОГЛА ДОГНАТИ ДВІ КРАПКИ ПРОКИНУЛАСЬ ПОМ'ЯТА КОМА НЕНАЧЕ ПО МЕНІ ПРОЇХАВ ТРАКТОР ЗНАК ОКЛИКУ НЕХАЙ ТЕБЕ БЕРЕЖЕ МІЙ ТАЛІСМАН КОМА ТОБТО ЗАЯЧИЙ ХВІСТ
МОНІКА".
— Ну, не дурна дівчина? — палав гнівом Кукса. — Так ганьбити мене перед товаришами. Я вже і те й се, вмовляв, закликав до стриманості — ніщо не помагає. Порадь, да Гама, — ти ж у нас мудрий! — як її вгомонити.
— А ти цього хочеш?
— Та так собі… Взагалі — хочу! — зізнався він.
— Тоді напиши, що рейс скоротили і ми незабаром повернемось — вона й перестане засипати тебе своїми "котями" й "котьками".
— Це — ідея! — зрадів Сашко. — Дякую щиро.
Поки штурман щось вимірював на карті, Кукса подався в радіорубку.
— Куди це твій друг так прудко побіг? — запитав Юрко Ступа, принісши нам останнє показання ехолота.
— Водички попити, — злукавив я, — Спрага мучить.
Сашко скоро й вернувся.
— Все о'кей! — підморгнув значливо.
Ось вона, та крайність! — подумав я. Уважні до нас — нам не подобається. Але ж і байдужість не краще — вона гнітить і непокоїть.
І я згадав Наташу… Ех, Наталко-полтавко, ну що я тобі поганого зробив, що ти на жодну з моїх радіограм не відповідаєш? Сама знаєш, як тяжко в морі очікувати вістей. Тож не мовчи, злюко, відгукнись!
Мені страшенно захотілося з нею поговорити.
День за днем в океані, далеко від рідного берега — не зчувсь, як переповнився журбою. Ворухнулося в мені доведене до крайності відчуття, що кожна мить, прожита на чужині, — безцільна й гірка, а час, загальмований і уповільнений, не плине — повзе, мов черепаха.
Особисто я щоразу жду не діждуся, коли сонце, виткнувшись із моря, нарешті перейде небокруг і, згасаючи, знову шубовсне у воду.
Та й взагалі, сам собі я незрозумілий. Ну, хіба не дивно? Дорожу не сьогоднішнім, а тим, що було. Безкінечно гортаю в думках сторінки минулого.
Пам'ять моя — мов екран локатора: все до дрібниць відбиває… Ось село над ставками. В поле між осокорів виривається гінка дорога. Левади. Косогір.
Там колись малим я пас корів. Мати, бувало, кличе вечеряти. А з димарів над хатою та понад городами в'ється, зливаючись із степовим присмерком, гіркуватий, пропахлий вишняками дим. Одна лиш згадка про це солодкою мукою ятрить серце.
Там, у тиші степів, споглядаючи, як ген на видноколі мчать хмарини, я часто мріяв про диво-кораблі, про вітрила, що понесуть мене далеко-далеко над спіненими хвилями.
Море… Воно уявлялося прекрасним.
А потім була перша зустріч з ним. Душу мою сповило ласкою, напоїло приворотним зіллям.
Руді, заіржавілі троси, вичовгана сотнями підошов палуба; полускані, биті штормами борти… Працюєш, стараєшся, доглядаючи й леліючи корабель, потім гульк: наступного дня те саме — боцман наказує підмітати палуби, оббивати іржу, суричити й фарбувати. Кінця-краю немає роботі.
А все ж я твердо переконаний: море нас завжди чекає. Звичайно, не білоручок — трударів, бо кораблям без нас аж ніяк не обійтися.
Зустрівшись та як слід познайомившись із морем, я одначе не розчарувався й не відступив од нього.
…Згадався перший рейс, плавання до полінезійських архіпелагів, вахти під подувом пасату, просто неба, коли щогли, здавалося, торкаються зір — такі ті зорі низькі та пишні. Мелодія розгойданих вітром снастей, ритм хвиль, міднодзвонний голос ринди, що відлічує вахтові години. І вдари мого невситного, відкритого життю серця. Усе злилося воєдино: море — в мені, і я в кожній його краплині.
Свинар Мотовило — цур йому! — таки слушно зауважив, що навіть катастрофа, в якій ми опинилися, плаваючи на "Буревіснику", не посварила мене з морем.
Ну, а як же інакше — хтось же та повинен долати і бурі, й ці загадкові, незвідані глибини.
І я морячу. І хоч рейси не прогулянка й не відпочинок — щасливий. Це ж ми, а отже і я, кинули виклик Нептунові… Ненажерливий, злий дідуган! Він постійно вимагає жертв: щороку на морі гинуть десятки тисяч людей. Хто з нас на черзі, невідомо. Та ми й не думаємо про це.
Ми поспішали, відгукнувшись на сигнал біди, але "Оріон" потонув. Потім уже стало відомо — про це розповіли наші акванавти, — що він завис на краю безодні.
…Схили стрімких, безмовних скель, якими з боку відкритого моря обросла підводна банка, були схожі на велетенську, поставлену майже прямовисно, драбину.
Уступ за уступом усіяні кораловим кришивом сходини вели вниз, у вічну темряву й морок, куди ніколи не проникає світло.
Над вузькою, щербатою терасою, нахилений під сорокаградусним кутом, звисав гранітний карниз. Він нагадував роззявлену пащу крокодила… І джунглі морської трави та водорослин, і хижо вишкірені ікла скель — справжня пастка, в якій, не зрозуміло чого і як, опинився "Оріон".
Усе це підводне громаддя було відрогами банки, її західним закінченням, за яким починалася прірва.
— Зараз я тобі, Васько, намалюю контури всієї Корони, — зголосився Ступа.
На зворотнім боці стрічки ехограми Юрій накреслив підводну частину мілини.
Ось що являла собою та банка: пласка, покрита водою багатокілометрова твердь — конус, у якого ніби хто зрізав вершину.
Коли ми сюди прийшли, рятувальні роботи вже почалися. Під воду раз у раз вирушали аквалангісти, вздовж і впоперек сновигали пошукові кораблі, гідролокатором та магнітометром промацуючи дно. Але — все марно: "Оріон" зник безслідно. І всі ті мудрі прилади, винайдені, щоб розшукувати затонулі предмети, не могли його зафіксувати.
Тоді-то й вийшов на арену наш "Садко".
Сповістивши про свій намір усім кораблям, Гордій Гордійовий довго радився з начальником експедиції.
— Можна починати, — дав згоду Гліб Семенович.
— Підготуватися до спуску!
(Продовження на наступній сторінці)