«Слід "Баракуди"» Леонід Тендюк — страница 40

Читати онлайн повість Леоніда Тендюка «Слід "Баракуди"»

A

    — Ночуйте, брачо, в мене. Чебурашка скоро вечерю принесе, — запропонував Цвяхецький.

    — Ні, Пашо, я піду. — І Кім Михайлович залишив радіостанцію.

    Ми з чорногорцем зосталися удвох.

    — Витягай свій талмуд! — звернувсь я до нього.

    — Що — знову лонтар?

    — Ну, звичайно, ми ж тоді не дочитали.

    — Ти мене замучиш, братику!

    Але пальмову книгу таки дістав. До речі, витяг із шухляди ще одну — величезний сувій пальмових сторінок.

    — Це — лонтар-бергамбар, — мовив.

    І ми поринули в давноминулі часи та недавню історію Незалежного Коралового Королівства.

    …Отже, як засвідчують тубільні письмена — лонтарі, атол Хібоко — власність родини Аліандро на віки вічні, бо відкрив його Великий Чампака-Аліандро.

    Коли човни переселенців із Зондського архіпелагу причалили до невідомого острова, він був безлюдний. Поступово жменька людей розрослася. З сусідніх архіпелагів чоловіки брали собі за дружин роботящих малайок, мрійливооких індійок. Кровозмішання позначилося на наступних поколіннях. Од вихідців із Зондських островів дітям і онукам дісталася відвага та волелюбство, а матері, уродженки Малайї й Індії, дали їм беручкі руки й чарівну вроду.

    Хібокці минулих часів — стрункі, кремезні, з трохи вилицюватим обличчям.

    Та в наступні десятиліття втрачено зв'язки з навколишнім світом: жителі Хібоко нікуди не плавали і до них ніхто не прибував.

    Ця відмежованість та міжродові шлюби — родичі одружувалися з родичами — далися взнаки: остров'яни здрібніли, рано почали повніти, тавро виродження лягло на їхні обличчя.

    З діда-прадіда хібокські королі, далекі внуки Чампака-Аліандро, по всьому атолу — на Паоні, Лаланзі та Бунуті (Бунут теж колись був заселений) — мали нешлюбних дітей. Не відставали од короля й міністри.

    І ось коло замкнулося: панівна верхівка почала поповнюватися з представників королівської фамілії та міністерських родин. Нешлюбні діти від малайок здебільшого працювали наглядачами на плантаціях і хатньою прислугою короля. Втім, за останні роки вони домоглися доступу до вищої влади, ставали навіть міністрами.

    Король — єдиний і повноправний Володар Королівства — розпоряджався життям і долею підлеглих. Ще прапрадід Ефо-Аліандро запровадив на атолі кару для неслухів: двісті вдарів канчука по спині або ж привселюдне оголошення мертвим. Людину, яка не корилася Володарю, проклявши, виганяли геть. Вона дичавіла й аж до смерті самітньо жила в горах.

    Трапилося так, що кільком хібокцям, яких король оголосив мертвими, вдалося переправитися з Коралового Королівства і потрапити в Австралію. Тоді-то і з'явилися під крикливими заголовками в тамтешніх газетах "Остреліан", "Сідней морнінг геральд", "Канберра", ба навіть в американській "Вашінгтон Пост" та японській "Ніхон Кейдзай" репортажі й інтерв'ю з утікачами, в яких розповідалося про феодальні порядки на Хібоко.

    І — почалося. Чутки про далекий атол, який невідомо кому належав — королю Ефо-Аліандро чи Австралії,— дійшли до Організації Об'єднаних Націй. На Хібоко виїхала спеціальна комісія.

    Ефо-Аліандро наполягав: атол його, бо дістався в спадок від прадіда — Чампака. Представник австралійського уряду твердив протилежне: Хібоко відкрив ще в сиву давнину один англійський мореплавець. А оскільки Англія на початку нинішнього століття надала Австралії самоврядування, то й колишні англійські володіння, в тому числі Хібоко, стали власністю Австралії. Отже… Нинішнього короля Ефо-Аліандро вмовили — і змусили! — Коралове Королівство продати. Остаточна ціна — тридцять сім мільйонів доларів, які підуть у кишеню Ефо-Аліандро. А підлеглі королівства, тубільці Хібоко? Що ж, кожен рятується, як може…

    Ось що прочитав мені чорногорець, гортаючи сторінки пальмових книг.

    — Чого ж ти, Павле, не говорив про це раніше?

    — А що говорити? — відповів він. — До останнього часу ніхто не знав, як усе складеться. Тепер відомо. Про приєднання Хібоко до Австралії радіо передавало ще на тому тижні.

    — Так, значить, ми на проданих островах?

    — Виходить, що так.

    Як і тубільцям, радисту-чорногорцю тепер треба теж думати, куди діватися з сім'єю.

    ЗНОВУ СЛІД "БАРАКУДИ"

    Приручена й навчена Зайцем мавпа, Чао Другий, трудилася на кокосовій плантації. Але що з того? Вже заготовлена копра підгнивала, а шхуни не було й не було.

    Після того як стало відомо, що Незалежне Коралове Королівство продане й залежне — остаточно приєднане до Австралії,— в керівних колах атола спочатку виникло замішання, потім — паніка. Це передалося й простим хібокцям. Хоч втрачати їм було нічого: бідні лишалися такими ж бідними, як і раніше.

    А король і міністри намагались призвичаїтися до нових обставин. Ефо-Аліандро про свій завтрашній день міг не турбуватися: в банках Сіднея та Канберри на його рахунку лежала кругла сума. Були грошові заощадження і в деяких міністрів. Так, за послуги — вербовку хібокців для будівництва стратегічного об'єкта на острові Бунут — американці заплатили Міністру Вина й Правопорядку Хібоко десять з половиною тисяч доларів, які він переказав в один із банків Фрімантла.[63]

    І все ж, незважаючи на те, що королівство розвалювалося, король ним ще керував. Як завжди, давав розпорядження, одне з яких — про увільнення нашого Зайця з поста Міністра Двору.

    Немає зубів — немає й міністерського портфеля. І я подумав, що слони й морські корови в цьому королівстві ніколи б не залишали міністерського поста, бо в тих і в тих зуби змінні: коли одні випадають, виростають нові.

    Альфред вернувся з королівської резиденції з пакунком під пахвою — останній міністерський пайок, який йому дали при дворі Ефо-Аліандро.

    Фруктовий форшмак був загорнутий в газету, решта продуктів — у бананове листя.

    Ми давно не читали газет, скучили за друкованим словом, і я відразу накинувся на паперове шмаття.

    — "Сви-ней мо-рить", — по складах прочитав.

    — Що таке? — запитав Кім Михайлович.

    — Та тут великими літерами надруковано, що хтось морить свиней.

    — Покажи!

    Я подав газету.

    Кім Михайлович, глянувши на масні літери, якими був надрукований заголовок, розсміявся.

    — Васько, ти що? Та це ж назва австралійської газети "Сідней морнінг". От грамотій, так грамотій!

    Дивини тут, звичайно, ніякої — адже хто чим живе, той про те й думає. А я віднедавна пас ще й свиней. Альфредові дісталися лише кози.

    Серед інших статей у газеті було вміщено репортаж із фотознімками про те, як під час сильного шторму на берег одного з рибальських виселків неподалік від Сіднея викинуло дельфіна на спині з людинорибою — людиною з приживленими зябрами.

    З цього приводу висловлювалися найрізноманітніші припущення. Відомий професор зоології, що раніше працював у Моутській морській лабораторії (США, штат Флоріда) і який тепер жив у Австралії, Артур фон Ден Шкраб заявив: дельфін і "вершник" на ньому — прекрасний зразок штучного симбіозу, тобто співіснування двох різних істот, як, скажімо, акули й риби-прилипали.

    "Як відомо, риба-прилипала, — підкреслював професор, — самостійно не існуй. З акулою вони — єдиний організм, навіть одна й та ж кровоносна система. Отже, й інтереси спільні: чим більше акула пожирає здобичі, тим краще й прилипалі. Образно кажучи: в них одна й та ж глитайська доля й устремління — побільше ковтати жертв".

    Крім коментаря професора Шкраба, було вміщено добірку, в якій читачі висловлювали думки з приводу викинутого в бурю дельфіна й загадкової істоти на ньому. "Мені здається, — писав один із них, — це просто чийсь вигадливий дотеп. До дельфіна спеціально було приклеєно мертвяка, на тілі якого зробили надрізи, імітуючи подібність риб'ячих зябер. Згадаймо відому містифікацію, коли малайські мисливці з острова Ява, застреливши молоду мавпу та відрубавши їй хвоста й поголивши шкуру, продали одному природознавцю, який на весь світ оголосив, що йому до рук потрапила досі небачена ніким людиномавпа, "оранг пендек".

    В іншій замітці — її написав докер Пітер Лайн — висловлювалось занепокоєння, що десь біля Австралії існує, мабуть, секретна лабораторія, в якій так звані "вчені" проводять злочинні досліди по приживленню людині зябер. "Це — жахливо й ганебно, — заявив Пітер Лайн. — А отже, не можна мовчати!"

    — Знову слід "Баракуди", — вислухавши прочитане з "Сідней морнінгу", мовив я. — Він з'являється то в одному, то в іншому місці океану.

    — Так, стиль той самий — американських експериментаторів із відомих нам об'єктів "Мурена" й "Баракуда", — погодився Кім Михайлович.

    А Заєць сказав, що хижа риба баракуда, іменем якої названо американські підводні об'єкти, має звичку нападати й зникати несподівано.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Другие произведения автора