Проворно й легко ковзаючи по хвилях, човни перетнули протоку, наближаючись до острова. На березі стояли люди — псі ті, хто не зміг переправитися на Бунут, щоб своїми очима глянути на "касманавтів".
Чоловіки, жінки, діти… А яке, скажіть, видовище обходиться без хлопчиськ? От і зараз маленькі тубільці, щоб краще роздивитися та пересвідчитися, чи насправді човни вертаються з "касманавтами", вилізли аж на пальми.
— Гала! Гала! Гала! — загомоніла юрба, як тільки перший човен, у якому сидів Заєць, почав підпливати до берега.
— Тихше, не треба так кричати! — широким жестом руки зупинив їх геолог. — У мене й так од вітру лящить у вухах. Тихо! Знайте ж міру! Годі! — намагався він їх усмирити.
— Тиртха… тиртха… вітру… меру… баді! — ще дужче закричали тубільці, підхопивши та переінакшуючи сказані Зайцем слова.
Потім уже Цвяхецький пояснив, що "вітру" в тутешніх краях зветься небо. "Тиртха" — свята вода, над якою вчинене закляття; "меру" — нагода, жертовник, куди спускаються посмакувати дарів могутні боги. Нарешті, "баде" — ноші, на які кладуть небіжчика, вирушаючи з ним в останню путь — до вогню.
Все те, знайоме тубільцям із повсякдення, що вчулося тепер у Зайцевих словах, вони багатоголосо повторили. І, вирішивши, що з неба до них спустилися навіть не "касманавти", а боги (Заєць — один із них) та вимагають святої води й ношів, щоб, покропивши жертву, перенести її в пагоду на жертовник, — всі, як є, приголомшені впали на землю.
Отже, боги невблаганні — вони вимагають жертв! Отже, в першому човні сидить сам всемогутній Шіва, за ним, в інших, пливуть Ішвар, Вішу, Брахма, богиня смерті й дружина Шіви — довгокоса Дурга (Зайця вони, безперечно, уявили верховним богом Шівою, а Лоту — його дружиною Дургою).
— Шіва! Шіва! — розпачливо пронизало тисну.
Я глянув на берег, туди, де лежали повалені страхом люди. Один із нещасних, у якого, мабуть, не витримали нерви, підвівся і, заломивши руки, в нестямі викрикував ім'я могутнього бога.
Дивак і всі вони диваки! Бо якщо вже вірити в Шіву, то треба знати, що трон його неодмінно з лотоса. А наш Заєць, "Шіва", сидів, як курка, на дерев'яній жердині. Недарма кажуть: у страха великі очі.
Праворуч косогором до берега спускалася якась процесія. Шестеро напівголих тубільців, узявшись за вичовгані до блиску рукояті, несли схожий на покладений боком газетний кіоск паланкін. Той ящик-поміст, для сидіння й лежання, був гарно вирізьблений і розцяцькований в оранжевий, блакитний та червоний кольори. Зверху на ньому, майже торкаючись землі, висіли гірлянди хібіскусів та інших квітів.
Шестеро тубільців несли до берега володаря Незалежного Коралового Королівства атола Хібоко[41] — підтоптаного, астматичного товстуна на ймення Ефо-Аліандро, що мав велемовний титул: Верховний Суддя, Покровитель пісень і Північних турнірів, Головний поштар, Начальник радіостанції та Власник Бакалійної крамниці, Його Величність Володар Незалежного Коралового Королівства атола Хібоко Ефо-Аліандро, що в перекладі з тубільної означає: Ніч.
Попереду й позаду королівського паланкіна йшли тубільці.
Сталося так, що того дня Ефо (будемо називати володаря Хібоко скорочено) занедужав; Гонконгський грип, що його він підхопив серед простого народу — на кокосовій плантації, яку Ефо напередодні оглядав, не дав йому змоги разом зі своїми підлеглими вирушити на острів Бунут, щоб подивитися на пришельців з інших планет, тобто — на нас.
Проте допитливість підняла володаря з ліжка. І ось його несуть до берега, куди, повідомили гінці, от-от із Бунуту мають прибути човни.
Гнаний панікою остров'янин, який викрикував ім'я Шіви, помітивши процесію, що вже спускалася з пригірка, скочив і щодуху помчав угору. За кілька кроків до "будки" Його Величності паланкіна впав, показуючи на човни та не перестаючи викрикувати ім'я Шіви.
Ефо відхилив правицею бокову занавіску-циновку, яка захищала його від сонця. Глянув на човни, на берег, де лежали нерухомо люди і, мов барило, викотився з кабіни паланкіна, впав, плазуючи по землі. Нарешті зупинився.
— Шіва! Шіва! — побожно шепотіли його уста.
Ті, що несли володаря, теж кинулися на землю. Лежали, не підводячи голови.
Ми розуміли: треба щось робити, аби розвіяти морок і вивести людей із тієї скрути.
— Пашо, — звернувшись до Цвяхецького, що сидів поруч зі мною в човні, мовив я: — Скажи що-небудь, допоможи їм, будь ласка.
— Гаразд, — погодився він.
Я, звичайно, переповідаю своїми словами виголошену чорногорцем промову, який говорив не по-нашому.
Отож повільно підвівшись із лави (він усе робив, помітив я, не кваплячись), як і того разу, на Бунуті, Паша спокійно обсмикнув натільну пов'язку, погладив кучеряву бороду і, щоб чули всі, голосно мовив:
— Громадяни! Облиште ви оті свої містичні витребеньки та послухайте, що скажу вам я, Павло Цвяхецький. Цей "Шіва", — він показав пальцем на Зайця, — такий же бог, як я Батара Сур'я,[42] Ви знаєте, Батара Сур'я сидить на високому, витесаному з каменю троні, а я — бачите, бачите! — намагався він підняти з землі наляканих тубільців, — я сиджу на бамбучині, як і отой русявий незнайомець, якого ви ототожнили з нашим сонцеликим Шівою.
Слова чорногорця на людей подіяли — навіть Ефо звівся на ноги.
— Ти, мабуть, сільський чаклун, — висловив я своє захоплення.
— Помиляєшся, братику, — назвав мене ласкаво Паша. — Я — радист радіостанції Його Величності. На острові є така, хоч і невеличка. Інколи ми зв'язуємося з Канберрою та Фрімантлом,[43] а то, здебільшого, лише приймаємо повідомлення.
Те, що на цьому атолі була радіостанція, мене не здивувало — радіо зараз є всюди. Я радів, я був просто щасливий, що наша, ще недавно примарна надія зв'язатися з цивілізованим світом і повідомити про себе, тепер виростала, ставала реальною.
ЖИТТЯ-БУТТЯ
На новому місці я завжди погано засинаю. Кручуся, жахаюсь, перевертаюся з боку на бік, як принцеса на горошині. А тут, на цьому острові-вулкані, під враженням недавніх подій я ось уже кілька ночей майже не сплю. Лежу з розплющеними очима на низьких, устелених циновками нарах, невидющим зором вдивляюся в густу темряву, яка, мов вода, розлилася довкола, та сторожко слухаю нічний шурхіт джунглів.
Все тут незвично, так дивно — майже фантастично.
Зрозумівши, що ми не боги й не пришельці з космосу — ми дещо розповіли про себе, — тубільці помістили нас у звичайній, прикритій зверху благеньким дахом хижці.
Хижка стоїть на горі, звідки видно океан, поряд із резиденцією Ефо-Аліандро. Тут же, на широкому подвір'ї, кошара й хлів. І коли ми хочемо глянути на королівський маєток, зір спочатку зупиняється на оборі для кіз та на сажу, де, як оселедці в бочці, лежать — чорні в тих краях — худі, пласкобокі свині.
— Ідилія! — саркастично зауважив Альфред, визирнувши зі своєї бамбукової спальні. — Під вікнами королівського палацу — свинарник. Жах!
Але коли слуги Ефо-Аліандро принесли засмажене, начинене горіхами й обкладене банановими дольками порося, Заєць від нього не відмовився — їв, як те вмів робити тільки він, з апетитом, прицмокуючи губами.
Напоєна дурманливими випарами джунглів, пронизана голосами птахів та вереском мавп, спливала тропічна ніч.
Вранці за свинарником на королівському подвір'ї, там, де його, ніби стіна, навпіл перегороджує низький тин, — пролунали звуки кулкула. То сторож і глашатай сая вдарив у дерев'яний бубон-дзвін.
І відразу такі ж приглушені вдари долинули з різних кінців острівного села — тубільців скликали до праці: заготовляти копру, розчищати джунглі під бананові плантації, ловити рибу.
— Скажу тобі, да Гама, — почувши голос кулкула, пробурмотів Заєць. — Ефо більше дбає про курей, ніж про підлеглих, які на нього працюють.
Альфред не помилився: на подвір'ї королівської резиденції, відразу ж за кошарою для кіз, широкі тінисті навіси-вантілан — місце півнячих поєдинків.
Півні, яких випускають на арену для турніру, ніби статуетки у вітринах антикварного магазину, сидять на бамбучинах, покладених поперек сплетеного з пальмової кори ажурного кошика — гувунгана. Коло них дбайливо порається Курячий (є така посада при дворі володаря Ефо!) Міністр — похмурий, мовчазний тубілець Ува.
Міністр підсипає півням рис, двічі на день міняє в бамбукових жолобках воду, протирає й чистить клітки.
Вранці, як тільки розвиднюється, Ува переносить курячі "палаци" — гувунгани — з подвір'я за тин, чіпляє їх над воротами. Ефо вважає, що його пестунам — півникам — на гамірній вулиці веселіше, ніж біля кошари.
А тим часом прості остров'яни-трударі, поснідавши та взявши сплетені з листя пандануса кошики, в які вони кладуть своє немудре збіжжя: бетель,[44] пальмовий сувій з рисом — кетіпат, горіховий черпак — баток, прямують на плантацію.
(Продовження на наступній сторінці)