— Отже, пожертвуй собою, Мукудорі-сан. Тенно хейка банзай![55]
— Хе! — насмішкувато вигукнув колишній смертник. — Гомен кудасай — вибач, будь ласка. Але я тепер не хочу помирати навіть за саму богиню Аматерасу-омікамі![56]
— Ти був мукудорі, себто йолоп, селюк, ним і залишився!
Голова від цієї "суперечки" йшла обертом, він не знав, куди себе подіти.
Так повторювалося щоразу. Як тільки про щось наважувався подумати чи що-небудь зробити, голос — тут як тут — диктував йому свою волю, і Мукудорі здебільшого їй корився. Корився з болем у серці, тому що це роздвоєння особистості спричиняло нестерпну муку.
А все ж ось і зараз голос наполіг на своєму. І податливий японець повірив, що вихід єдиний — кинути гранату й смертю довести, що він непохитний самурай, воїн. Усі імператорські вояки, вчили його змалку, гинучи, прилучаються до святих.
Хай! Він теж стане святим.
"СВЯТИЙ" НЕВІЛЬНИК
Вдень, коли набридала темна "лисяча нора", Мукудорі пробирався у вільхові кущі під дотом. Лежав, спостерігаючи з-під козирка каскетки, як у високості плинуть хмари.
Іноді над островом пролітали гуси. Ніби на старовинній гравюрі: глибоке тло густо-синього неба заштриховане ламаними лініями одвічних ключів.
Птахи летіли на південь, і самітнику від того ставало ще сумніше. Він згадував рідну домівку, матір…
— Що б там не говорили про відданість імператору, про готовність умерти, мечем примножуючи територію Ніппон, але мені, — висловив наболіле, — дорожче, хоч і злиденне, просте, мирне життя в рідній оселі.
— Ти, бовдур, бовдур і відступник! — сердито заперечив йому голос. — На святі Кігенсецу[57] що ти говорив? Ти присягав на вірність Ямато-Дамасії, духу великої Японії, який устами імператора Дзімму проголосив: "Вісім кутків світу під одним дахом", тобто — Японська імперія самим богом покликана об'єднати навколо себе — від півночі до півдня, заходу і сходу — всі землі.
— О-ох, правда твоя, — простогнав Мукудорі. — І говорив, і клятву давав.
— От бачиш!.. А гинучи, затям, ти станеш святим.
Так, з оцієї клятої нори живим не вибратися. "Добровільно здатися росіянам? Але ж вони повезуть в океан, утоплять або розстріляють", — розпачливо подумав.
Всі інші способи повернутися до життя, що їх він не раз перебирав подумки, здавалися нереальними. Бо й справді — як, скажімо, викрадеш човна з тієї-таки колишньої бази Катаока, якщо вона пильно охороняється? А коли б і вдалося захопити, то чи далеко втечеш? До Японії сотні й сотні миль.
— Я стану святим! Я стану святим! Його величності імператору — хейко банзай! — несамовито закричав Мукудорі, випростуючись під кущем, де йому щойно сяйнула ця тепер невідчепна думка.
"Пілоти-смертники, збираючись в останню путь, випивають чарку саке, — заздрісно подумав про камікадзе. — І взагалі — їх урочисто проводжають. А я, я…"
Майнувши в нору, Мукудорі намацав у закутку ніші сховані гранати. Вони були немов гроно бананів, зв'язані докупи. Він прикріпив їх до паска, на якому трималися подерті бавовняні штани. В кишені куртки поклав зроблені напередодні їстівні кульки з риб'ячого борошна.
— Може, знадобиться…
І — побіг.
Недавно чисту далечінь океану сповив туман. Він клубочився на узбережжі, дедалі більше й більше наповзаючи на острів. Уже не видно було ні скель, ні сопок із кущистими чагарями на схилах.
Мукудорі біг до висілка, туди, де в невеликій затоці біля пірса були припнуті човни, а на узбережжі стояли будинки, в яких жили російські солдати.
О, він знає, як діяти! Вибере найбільше, багатолюдне помешкання. Переступить поріг, смикне за кільце гранати — і…
Від збудження і передчуття смерті, яка незабаром настане й зробить його героєм, святим, біг не тямлячи себе. Біг навмання.
Поминув пагорб. І, як тільки заніс ногу, збираючись ступити далі, земля увігнулася, і він провалився в глибоку яму.
— Куцу! — називаючи себе покидьком, вилаявся. — Куцу! — повторив, так ніби ці прокльони могли врятувати од невдачі.
А невдача була неабияка. Він упав у вимуровану під землею пастку. Таких "вовчих ям" — отосівана, розрахованих на піхотинців противника, японці нарили чимало. В одну з них і потрапив Мукудорі.
"Що ж це таке"? — зло подумав.
Озирнувся. Яма нагадувала пузатий, глибокий глек із вузькою, круглою шийкою вгорі. А тут, на споді, він був такий широкий, що, навіть розвівши руки, дістати протилежних боків було неможливо. Та й стіни — гладко вимуровані, без жодної зазублини. Піднятися по них — марна справа.
Пастка.
Внизу жовтіла скаламучена дощова вода.
"Може, дно земляне, і я під нього підриюся, вилізу звідси".
Він опустив по лікоть у воду руку. Пальці торкнулися до шорсткого, холодного покриття.
— Теж вимуровано, — безнадійно мовив.
Мукудорі залишив "лисячу нору" й подався до висілка, щоб загинути. А тепер у нього відпало бажання за кого б там не було помирати.
Жити! Піднялося непереборне бажання вибратися з цієї безвиході, а потім він знатиме, як діяти. Він піде у виселок не з гранатами — смиренно, з каяттям: "Якщо я заслужив кари, нехай вона настане".
Те рішення прийшло запізніло. Хоч би як він хотів, а з "вовчої ями" самотужки не піднятися. І, зрозумівши це, Мукудорі заплакав. Воїни, самураї, не плачуть. Японці взагалі стримані, уміють приховувати свої почуття, тим паче — сльози. Але Мукудорі ні перед ким було таїти горе.
Шийка "глека", ніби корабельний ілюмінатор, округлила над ним шмат імлистого неба, і Мукудорі здалося, що він на затонулому кораблі, в пучині моря.
Це вже вдруге за короткий час він опиняється в такому становищі. Бо хіба краще було в доті, прикованим ланцюгами до кулемета?
Настала ніч. Вода у вовчій ямі похолоднішала, і Мукудорі, щоб якось зігрітися, почав пританцьовувати. Холод не давав заснути; він ні на мить так і не стулив повік.
Уранці все ж, прихилившись до вологої стіни "глека", сидячи заснув. Снилася самохідна баржа, на якій не раз вирушав у океан… Унтер-офіцер Такеда, його "славетний" землячок, навіщось загнав Мукудорі в трюм, міцно зачинив за ним двері.
— А скринька… скринька зі скарбами? Віддай її мені! — наважився крикнути Мукудорі.
І — не зміг: вода, просочившись у трюм, почала його заливати. Силкуючись вирватися з того полону, прокинувся.
— Що це? — спросоння, не зрозумівши, де він, запитав самого себе.
— А-а-а… — збагнувши, простогнав. — Такеда… скарби, — мовив. — Та мені зараз нічого цього не треба. Аби тільки вижити, я б від усього відрікся, й душа моя сприймала б і віддавала лише добре й світле.
У роті пересохло — мучила спрага. Він, з огидою глянувши на жовтаву воду, все ж припав до неї губами й почав пити.
Потім дістав із кишені розм'яклі кульки — борошняне липке місиво — й набив ним рот.
Їв, чавкаючи, хоч і не хотілося їсти.
Гранати, прикріплені до пояса, коли він сидячи спав, намокли, і Мукудорі, відв'язавши, поклав їх на дно.
"Ось зараз… смикону за кільце — і кінець мукам!" — майнув безумний задум, але відразу зник.
"Людина грається зі смертю тоді, коли є шанси жити. А в мене тих шансів не лишилося", — подумав.
Чим заповнити спресований в довгі секунди й хвилини час? І Мукудорі витяг із бокової кишені крихітний записник, взятий у забитого кулеметника.
Нотатки читав десятки разів, знав їх майже напам'ять. І все ж, щоб якось змарнувати час і забути, що його чекає, розгорнув записник. На першій сторінці, в правому кутку — стовпці ієрогліфів. Кілька з них, намокнувши, злилися в суцільну пляму.
"… до тих пір, поки піщинка не стане скелею і не обросте мохом", — прочитав Мукудорі вцілілий текст.
"А", — згадав: у тих, розмитих, узятих із національного гімну "Кімі га є" рядках, мовилося про довічну владу прямого нащадка богів — імператора: вона буде, аж поки піщинка не стане скелею.
Погортав наступні сторінки, всіяні ряботинням ієрогліфів. Колишній матрос транспортного пароплава "Кайо-мару", — згодом солдат берегової оборони, кулеметник Ісана, якому належав записник, висповідав у ньому свою душу, душу воїна-самурая, хто був покликаний захищати й відстоювати "північні території" Японії.
Кожне слово сповнене гордості за доручену справу. Ісана, палкий прихильник сінто[58], писав, що, оберігаючи далеку околицю "японської" землі, острів Сюмусю, сам іде дорогою богів!
Було тут кілька рядків Басьо, Сікі. І навіть вірш про кохання Єсано Акіко з його збірки "Мідарекамі"[59].
Мукудорі найбільше припали до серця ті місця із записника Ісани, де розповідалося про плавання в південних морях, а також зустріч з екіпажем радянського пароплава "Ангарбуд".
Він знову пробіг очима по колонках ієрогліфів. Уголос прочитав:
"Узявши на борт "Кайомару" генеральний вантаж у Ніїгаті[60], ми поминули острів Садо й вийшли у відкрите море. Наш курс лежав на південний захід, у порт Шанхай.
(Продовження на наступній сторінці)