Над степовим притихлим полустанком спливає осінь. Вона журлива і прозора, як плеса степових озер. Пахне соломою, і шарудить соломою. Солом'яним кольором рудіє степове небо. Щодня виходжу я на цей забутий полустанок. Дитячим серцем усе ще вірю, що діждуся з фронту батька. Але повз мене мчать поїзди і йдуть люди. Бійці у вицвілих гімнастерках обнімають інших хлопчиків. І тільки я ніким не помічений стою на полустанку. До мене тихо підходить якийсь безногий солдат. Він, поклавши мені на плече руку, радить: "Іди, хлопче, додому. Іди… Війна скінчилася".
Курли…
Курли…
Курли…
Перший сум і перша тривога.
Роса іскриться чи сльози тремтять у мене на віях? Я горілиць лежу в сухій, припорошеній вуглинками від паровоза траві. Мені зрозуміло, тепер мені все зрозуміло: батько не прийде ні сьогодні, ні завтра, ні через десятки літ…
А над полем, над полустанком, над серцем моїм печаляться й печаляться журавлі. І я підводжусь, йду в степи і в дитячому серці несу свій перший гнів: "Нехай буде проклята війна!"
Бентежний поклик, чи не для того прозвучав він колись, щоб через десятиліття знову обізватися в моєму серці?
Тут, на цьому далекому острові, над цією безіменною висотою, підводиться зеленавий горбик землі. З червонозоряною п'ятикутною зіркою вгорі. Скільки таких могил зустрічав я від Карпат до Курильських островів! І в цій вічним сном спить невідомий матрос, який в ту далеку передосінню днину впав, підкошений кулею.
Тільки надвечір добрались ми до гирла Бітові.
На вогник до нас прийшли остров'яни — кремезні бородані, які за кілька кілометрів звідси на лузі косили сіно. Завітали хлопці, що доглядають собак. Он там, за Бітобі, на хвилястому узгір'ї, височіє їхній будиночок.
Сонце сіло. Туман порідшав. Чарівна ніч. Вдень було парко, а зараз прохолода свіжить обличчя. Нас десятеро — місцеві хлопці й ми, матроси. Десятеро — росіяни, українці, камчадали. Аби ви, хлопці Японії, хлопці всього світу, знали, про що ми говорили в цю лагідну ніч, ваші руки ніколи б не тяглися до зброї! Ми говорили про тиху, увінчану червоною зіркою острівну могилу, про дружбу й злагоду, що єднає народи й серця.
Ліворуч, через протоку, високо в небі біліла снігова вершина. Острів-вулкан Алаїд.
— Старий надів капелюха, — мовив літній каюр.
Остров'яни знають: якщо Алаїд вкривається памороззю, снігом, жди холодів.
Загадкова гора Алаїд. На Курилах це — найвищий вулкан, що на чатах при виході з Охотського моря в океан. Нині він спокійний. Та нещодавно пробуджувався. Викинута ним магма утворила острівець, який пізніше, з'єднавшись з Алаїдом піщаними косами, став півостровом.
І я від курильчан почув легенду:
Жив на світі, ген на краю землі, хоробрий рибалка Алаїд. Багато синів було в нього. Вони, як і батько, ловили рибу, полювали на морського звіра. Одного разу сини вийшли в море. Залишився дома лише Алаїд, а з ним — найменший син. Старий закурив люльку, почав лагодити сіті. І раптом бачить: десь здалеку, від океану, як злодії, нишком підкрадаються чорні хвилі. Підвівся гордо відважний рибалка, вдарив своєю міцною рукою тих повзучих потвор — і вони враз відступили. Та їх було багато, і Алаїд бився з ними день, бився другий. А на третій, коли хвилі відступили і забризканий краплинками багрянцю світанок розвіяв темряву, побачив старий Алаїд, що злі чужинці викрали його улюбленого сина.
Лише через багато років повернулися додому старші сини. Вони визволили з полону меншого брата. Зустрів Алаїд сина, від радості обійняв його білими руками і залишився з ним нерозлучним…
Вогнище поступово пригасло. Дрімота склепила наші повіки. За піщаними відкосами ледь-ледь зітхають хвилі, на сіножаті спускається тепла серпнева ніч.
Сєверо-Курильськ — містечко на сусідньому з Шумшу острові Парамуширі.
З електриком рибокомбінату, хлопцем із Татарії Забіром Каюмовим, йду в глиб острова. Забір обіцяє показати мені якесь екзотичне озеро.
Ген над містом височіє вулкан Ебеко. Вже кілька годин піднімаємося на його схили. В щілинах довколишніх гір сніг. Він ніколи не розтає, а тільки чорніє влітку. Внизу під нами панорама долин і пагорбів, де росте кедровий сланик, вільха, карликова горобина. Гори покраяні численними струмками, поросли високими, тепер уже пожухлими, травами. Багрянцем зайнялися жимолость, шикша, лохина.
Щоб добратися до кратера, треба перейти з десяток струмків. Високо. Частіше б'ється серце, важче дихати. Та ось і озеро, розташоване в кратері Ебеко. Конус вулкана розмитий водою. На протилежному від нас південному боці піднімається білий дим, чути приглушений гул. То з глибин землі вириваються гарячі гази.
Забір, роздягнувшись, з розгону кидається у воду, я обережно пробую її рукою. Тепла! І ось я теж в озері, чи то ба — у кратері вулкана. Місцями вода навіть гаряча.
Шкода, не взяв із собою маски — цікаво було б розвідати, яке тут дно — глибина озера близько двадцяти метрів.
Ми бовталися понад годину.
Квіти! Скільки їх довкола розсипано на крутосхилах! І ось в руках у нас цілі оберемки.
— Кому їх подарувати? — запитую.
— Кому? — дивується Забір. — Ну як кому? Сьогодні в когось, певне, день народження, а може, весілля, а може, інша радість. От ми й кинемо їх у гірський потік. Щоб він доніс людям.
І ми кидаємо квіти на воду.
Незчулися, як дійшли до океанського узбережжя. Хвиляста долина вся перетята ниттям струмків — вузьких і ширших, звивистих і прямих. Над ними — хиткі дерев'яні містки. Через широкий потік, що не вгаваючи шумить унизу, підвісний міст. Міст розгойдується високо над водою і веде вгору, до похмурої чорної скелі. Обережно, крок за кроком — і ми, нагойдавшись над прірвою, опинилися на скелі. Унизу під нами луг. Жовте, синє, біле. То курильське літо вигаптувало квітами, які востаннє, перед осінніми холодами, заяскравіли барвисто.
Метрів за сто від берега в океані багатосхідчата брила. На ній білі, чорні, сизі, оранжеві птахи, мов виточені мармурові статуї.
— Що за дивина?
— Хіба ти не знаєш? — відповів Забір. — Птахи перед дорогою в теплі краї злітаються на скелі Прощання, щоб у мовчанні постояти над рідними берегами.
— Знаєш, друже, мені теж хочеться постояти на прощання перед океаном і цими прекрасними берегами.
Забір нічого не відповів. А коли увечері я відпливав із Парамуширу, він також довго-довго стояв на березі.
Старший механік полегшено зітхнув:
— Машину відремонтовано!
Увечері знялися з якоря і лягли курсом на південь — до мису Васильєва. Збиралися йти океаном, але налетів південно-східний вітер, небезпечний тим, що хвилю жене до берега і, чого доброго, може викинути судно на скелі. Тому змінили курс і звернули в Охотське море — під прикриттям західних вершин Парамуширу вітер буде не страшний.
Лавіруючи між мисом Опорним і скелями Чортів Палець, вийшли з Другої Курильської протоки в море. Праворуч, оповитий туманом, височів Алаїд. На вахті сьогодні Чулков і я; Сашко на ходовому містку — стежить за горизонтом, я — біля стерна. Курс 180 градусів. Від мене вимагається — тримати судно на заданому курсі, щоб воно "не рискало". І хоч не треба великого вміння, все ж побоююсь, щоб не збитися з курсу. Володимир Піков, мабуть, здогадується про це, час від часу підходить до репітра, звіряє його показання.
Я пильно дивлюся на золотаве коло компаса, фосфоричну помітку — 180° і бачу: над фок-щоглою рясні грона зірок, сизий туман; а там попереду, де туман переходить у темряву, просто з моря виривається широка кольорова стрічка світла. То — нічна райдуга. Вона дугою розділяє небо надвоє. Лівий кінець упирається в темряву Парамуширу, правий — в Алаїд. Враження таке, ніби між островами перекинуто велетенський міст.
Світало. Через кілька хвилин нам здавати вахту. Знаходимося в районі мису Шелехова. Здалеку, крізь серпанок туману, видніє стрімка гора. То — вулкан Фусса. Їх, вулканів, так багато на нашому шляху, але цей найкрасивіший. Його сиві, аж білі, схили, на яких глибокими жолобами проступають сліди колишніх магмових потоків, круто спускаються до води; правильної конічної форми вершина покрита снігом; навколо розсипано з десяток іржаво-зелених пагорбів — ніби гриби-малюки біля гриба-велетня.
Вранці, коли, я прокинувся, наша "Чайка" стояла на рейді, за кілька миль од мису Васильєва. Хлопці без нас — тих, хто вночі ніс вахту, — для тамтешнього маяка вивантажували балони. Вони збиралися робити останню ходку. Я й поїхав із ними і, нарешті, побачив живих морських видр — каланів.
Ще в сиву давнину хутро калана цінилося на вагу золота. Красиве, шовковисто-ніжне, що переливається то коричневим, то смолянисто-чорним, воно за носкістю не має собі рівних. Недарма одна каланяча шкурка коштує так багато… Зараз калани стрічаються рідко. У Радянському Союзі вони водяться на острові Міднім, на Урупі і тут, на мисі Васильєва. Як у минулих століттях, так і недавно, до звільнення Курил, на цього звіра по-хижацьки полювали зайди-мисливці — американці, японці, а пізніше й англійці.
(Продовження на наступній сторінці)