Цівки прохолодної води збігали по лапатому листю, ніби з ринви.
— Ну й купіль! — прицмокував язиком Заєць. — Наші сільські дівчата збирають м'яку дощову воду, щоб мити нею коси. А тут її — море: сама, як з відра, ллється на голову.
І Альфред, розкуйовдивши чуба, заходився його полоскати.
Мене дощ розбудив давно. Зрізавши кілька листків дикого банана, я прикрився, намагаючись заснути. Та сон, хоч лусни, не йшов.
Прокинулися й тубільці. Нас здивувало, що жоден із них, як, до речі, й Барарата, не вимок. А розгадка проста: лісовики ще звечора прикрилися листям, яке заміняє їм і ковдру й парасольку.
Що ж, запозичимо це вміння.
Як не періщив світанковий дощ, а таки скоро стих. У лісі розвиднилося, він наповнився різноголосими звуками.
Або запросив снідати — рештки спечених бататів лежали, старанно прикриті, під деревом.
— Дають — бери, а б'ють — тікай, — вирік Альфред сумнівний дотеп і простяг руку по батат.
— Будь скромнішим, — пошепки порадив я.
— Да Гама, — обурився Заєць, — коли йдеться про їжу, я не можу втриматися.
— Та знаю, знаю, клятий ненажера!
Заєць пожадливо гриз, так ніби в нього збиралися відібрати, величезну картоплину.
Перехопивши мій осудливий погляд, Або, навпаки, схвально кивнув головою.
— Цара, соа-соа![48] — мовив він, поплескуючи Зайця по плечу.
— Ти, Васько, якийсь дурнуватий, — не вгавав пожирач бататів. — Чого тебе вчив наш кок Антрекот Антрекотович? — запитав він і сам відповів: — А того, що двигун, хлопчику, не працюватиме, якщо котел судна буде порожній. Отож-бо й воно! — і він уп'явся зубами в смачний м'якуш коренеплода.
Обвуглене лушпиння батата лишало під носом звивисті чорні смуги, а вподовж рота — заїди. Альфред був схожий на розтатуйованого тубільного вождя.
Або, тіло якого з ніг до голови у візерунках, не міг намилуватися своїм "колегою".
— Го-ох, цара, соа-соа, везо![49] — підохочував він.
Ми поснідали, подякували за хліб-сіль гостинним господарям.
— Ну, а тепер, друзі, прощавайте! — за нас усіх сказав Кім Михайлович.
І Лота й Барарата не схотіли лишатися в лісі. Попрощавшись зі своїми земляками (Лота заплакала, обнявши маленьку Фанжаву), вирушили разом з нами.
Перехід був важкий. Крім гущавини, заважали болота. І все ж ми вибралися на чисте узлісся.
Поснули відразу, хто де впав. І спали, мабуть, довго.
Крізь сон почулося басовите гудіння — так, ніби над головою дзижчав джміль. Та й не дивно — мені снилося поле. Я бачив його, вмите дощами, мов наяву.
Гу-у-у-у-у-у… Гуу-у-у-у… — повторювалось одноманітно й нескінченно. І було парко, й припікало, піднімаючись над лісом, вогняно-сліпуче сонце.
— Кіме Михайловичу! Кіме Михайловичу! — сіпаючи за руку командира, заволав я.
— Що таке? Чого ти горланиш? — спросоння озвався він.
— Вертоліт!
— Який іще вертоліт?!
— Он, — показав я за високі дерева.
У просвіті між верховіттям над зубчастою стіною лісу незрушно висів величезний крутобокий вертоліт із смугасто-зоряною емблемою на фюзеляжі. Під ним, звиваючись, гойдався трап, а ще нижче, мабуть, до самої землі, було спущено канат.
На трапі під люком стояв прив'язаний ременями солдат. Він тримався за канат, поправляючи й спрямовуючи його на вісь блока. Здавалося, рибалка витягає волосінь перемету з рибою на гачках.
Бо на тому канаті щось таки піднімали.
— Негідники! — обурився Кім Михайлович. — Американська солдатня половила тубільців.
Я напружив зір і побачив: знизу в сітці піднімали зв'язаних людей. "Так перевозять диких тварин", — майнула думка.
— Але ж як спіймали тубільців? Чи не наші то знайомі, люди, яких вів Або?
— Якщо американці розгромили табір Або, тоді справи кепські — вони можуть довідатися й про нас. Ну, а як їх піймали, питаєш. Це, Васько, для бандитів не проблема. Як у звірів, пальнули з дробовика, в якому набої — ампули снотворного. Одна така дробина — а їх з автоматичної рушниці вилітає сотні — звалює з ніг і паралізує людину. Вона засинає, з нею можна робити що завгодно.
— Як жорстоко!
— Справжнісіньке варварство, хлопче. А іншого від душогубів і не ждати, — мовив командир.
Альфред, Лота, Барарата прокинулися теж і з-за кущів спостерігали за вертольотом. Його було видно добре. І хоч нас од всевидячих очей янкі ховала гущавина, все ж — од гріха подалі! — Кім Михайлович велів перейти з узлісся за дерева.
Ми бачили, як американці підняли останнього тубільця. Забравши канат та драбину, залишили це місце — вертоліт полетів на південний схід, у напрямку Драконової Голови.
— Сюди вони, мабуть, уже не вернуться.
— Чого?
— А що їм тут робити? — на моє запитання відповів Альфред. — Янкі своє зробили — "очистили" джунглі від людей і майнули на ловлю в іншому місці.
— Так-то воно так, — обізвався командир. — Я боюся, друзі, ось чого: щоб піймані тубільці, якщо це люди Або, не сказали про нас. Тоді людолови цей лісовий район візьмуть на приціл, прочісуватимуть по землі й з неба, і ми опинимося в пастці.
Та побоювання, на щастя, не справдилося. Кілька днів, скільки ми потім і йшли, лишивши узлісся, вертоліт на з'являвся. Рухались ми на захід, до затоки, де, твердив Барарата, стояли гірняцькі бараки. Ліс і ліс без кінця.
Може, Барарата помилився чи ми заблудилися? — закрадався сумнів. Але ж — ні! Учора, під час привалу вирішили визначити своє місцезнаходження. Обрали дерево, що височіло над гущавиною. Я з Бараратою поліз під його крону.
Не бажаю нікому такої мандрівки! Ну, по-перше, стомливо. Спустившись на землю, я кілька днів ходив розкарякувато — ноги рогачем, як у кавалериста, — бо, обіймаючи стовбур, натрудив м'язи. А, по-друге, небезпечно: впасти з такої височини — і від тебе не залишиться мокрого місця.
Коли ми все ж досягли верховіття (Барараті було легше — він змалку лазить по деревах), зорові відкрився обшир океану. Здавалося, океан поряд, а густо-зелені джунглі пливуть по його іскристій голубіні.
Берегів через ту лісову завісу не було видно. Та ми помітили, що джунглі в одному місці — там, де мало сідати сонце, — роздвоєні, і в них довгастою смугою вклинилася вода.
— Хорібе! Хорібе![50] — радісно вигукнув Барарата.
Я теж зрозумів, що то затока.
Отже, все гаразд — із курсу ми не збилися.
Але… І вчора й сьогодні, хоч як старалися, крізь хащі пробитися не змогли.
Починалися густі мангрові зарості. Барарата їх назвав "афі-афі", а місцевість — Ло Лохасаха, що означає: Гнила Долина.
Вона й справді була гнила: твань, стояча вода, п'явки, які присмоктувалися до ніг і, напившись крові, відлипали й падали вниз, лишаючи на тілі болючі виразки.
Заєць жахається навіть од мишей (нічого дивного: я, наприклад, боюся жаб). І ось нині, намацавши у себе на стегні п'явку, він од переляку мало не впав.
— Ну й завів ти нас, Барарато, — бурчав. — Якщо і є на світі вампіри, то вони живуть у цій долині,— додав він.
— Ло Лохасаха — раці,[51] — здогадавшись, мабуть, із виразу Зайцевого обличчя, що той обурюється, кинув тубілець і махнув рукою вертатися назад.
Так, не пробравшись крізь вампіряче болото, ми обійшли його праворуч.
День за днем у джунглях — нескінченне число днів. Ми втратили лік часу. Проте свого домоглися — ліс, у який вийшли, був ніби розчищений, рідкий. Під низькорослими чагарями й папороттю, що, сплівшись, утворювали довгі тунелі, зміїлися колись утоптані, а тепер зарослі травою стежки.
Одна з них вивела нас до узбережжя.
ЗАСАДА
Рідне село! Побачити тебе хоч уві сні, стежками, давно знаними, побродити.
Якось, вернувшись із плавання, я розповідав друзям про те, що найбільше в морі на чужині гнітить душу.
— Не спека, не шторми, — говорив я, — а розлука з рідним берегом.
— Невже це правда, Васько? — запитав Сергій, з яким я колись сидів за однією партою.
Ой, правда, друже, та ще й яка! Побув би ти на моєму місці, тоді б переконався.
Ми дихаємо повітрям, не помічаючи, що воно є; п'ємо воду, не задумуючись, що без неї не можна. Отак, мабуть, і з тим, що нас змалку оточує,— сприймаємо його як належне. Ну, і часом, може, не усвідомлюємо, який маємо скарб, багатство, коштовніше за все на світі.
Якби моя воля, я б зробив отак: усіх жовторотих підлітків, перш ніж вони закінчать учитися, посилав би в далеке плавання. Нехай би спочатку скуштували солоного морського хліба, ковтнули з гіркого келиха смутку й туги за отчим краєм, а вже потім торували собі шлях у життя.
Ми щойно вийшли на узбережжя — порослий лісом, в який підковою врізалося море, косогір. Праворуч за неширокою затокою серед пагорбів зеленів пальмовий гай. Під деревами де-не-де видніли чорні кружала — згарища на місці колишніх осель.
Це й було Лотине село, танана Яо-Ватономбі, власне, все те, що від нього лишилося.
Дівчина, угледівши згарище, заплакала. Та й кого б не засмутило побачене! Там, де ти ріс, де минали твої літа — пустир і безлюддя.
(Продовження на наступній сторінці)