«Голова Дракона» Леонід Тендюк — страница 19

Читати онлайн повість Леоніда Тендюка «Голова Дракона»

A

    Ніхто йому не відповів. Та ось із піняви прибою вигулькнула чубата голова. То був Альфред. Макака нерухомо лежала поряд.

    Чанг скинув з обличчя маску, глянув на прибій, де серед водокруту на спині дельфіна погойдувалися Заєць і Чао.

    — Хінь ню кон кхі да чет дуй! Хінь ню кон кхі да чет дуй![17] — голосно повторив він.

    І ми разом підпливли до Зайця й макаки.

    — Я… я… я, я, я, — щось хотів і не міг сказати Альфред, зсовуючи з голови маску.

    Ми допомогли йому випрягтись із збруї: відв'язали ремені, стягли акваланг.

    — Ти що? — запитав я. — Знепритомнів чи заснув?

    — А дідько його знає,— промимрив розгублений геолог. — Відчуття таке, ніби я спав.

    — Нічого страшного, принаймні тепер, — заспокоїв Кім Михайлович. — Сон міг настати внаслідок легкого сп'яніння від кисневого голодування — нам же не відомо, який склад суміші для дихання у балонах, — докинув він.

    Чанг тричі клацнув кастаньєтами, подаючи сигнали дельфінам. Ті, видно, зрозуміли. Вони відпливли на глибину, але не далеко. А ми відв'язали непритомну макаку й вийшли з нею на берег.

    Мавп відкачують так само, як і людей, — в медпунктах пляжів на всіх рятувальних станціях ті правила завжди висять на видноті.

    Насамперед утопленику необхідно зробити штучне дихання. Робиться воно так: коліном натискаючи на груди потерпілого, як важілі, піднімають і знову опускають руки. Ще один прийом, з допомогою якого викликають дихання і, отже, повертають мерця до життя — як у дудку, дмуть йому в рот.

    — Давай, Заєць, рятуй свою пасажирку, — порадив я.

    Альфред підійшов до макаки, поклав її горілиць на коралове кришиво неподалік од води. Руда, намокла й нерухома, вона скидалася на ганчірку, яку чепурухи-господині розстеляють перед порогом домівки, щоб гості витирали ноги.

    — Почали! — оголосив він і, охопивши Чао за передні лапи, а коліном натискаючи на діафрагму, заходився робити штучне дихання.

    Утоплениця лежала нерухомо, без жодних ознак життя.

    — Макаці, мабуть, капут, як і її напарнику Капуту, що не встиг випливти з океанарію, — захекавшись, випалив Заєць.

    — А ти спробуй продути їй легені,— запропонував я.

    — Слушно, — погодився він. — От тільки гидко доторкатися губами до мавп'ячого рота…

    — Заєць, як тобі не соромно! — кинув Кім Михайлович. — Це ж твій, хоч і далекий, предок.

    — Гаразд, переконали.

    І Альфред, пересилюючи огиду, притулив губи до порослого шерстю мавпячого рота.

    Дмухнув раз, другий — не виходить.

    — Так, либонь, ефективніше.

    Він розтулив мавпі рот, просунувши в нього свій язик і губи.

    Це був воістину благородний, продиктований любов'ю до нещасної тварини вчинок.

    Як тільки Альфред дмухнув, мавпа враз ожила. Вона заворушилась, кліпнувши зморшкуватими повіками. І — чи то а переляку, чи, може, інстинктивно (утопленик, кажуть, хапається за соломинку) — стулила над геологом лапи, ніби лещатами міцно схопивши його тіло. Її щелепи водночас клацнули, і макака боляче, до крові вкусила Альфреда за губи.

    Хлопець, як ужалений, одскочив.

    — Ах ти ж негідниця! — лютував він.

    Чанг сміявся. Лота затулила долонями обличчя — її теж душив сміх. Ми з Кімом Михайловичем від реготу не могли встояти на ногах.

    — Маева соа вахіні мпіве![18] — витираючи сльози, мовила дівчина. — Шарман,[19] — ламаною французькою мовою додала вона.

    — Шарман, шарман — справді-бо прекрасно! — докинув я, почувши Лотине захоплення.

    А дівчина перестала сміятися і, на підтвердження сказаного, підійшла до Зайця й поцілувала його в губи.

    Отаке-то! За свій великодушний вчинок він був нагороджений поцілунком прекрасної "дикунки".

    Я подумки хотів поставити себе на його місце, помінятися з ним ролями — і не міг: надто дорога ціна за цей, хоч і жагучий, поцілунок.

    Макака підвелася з вологого піску. Як собака, коли його кинеш у ставок, струсила із себе воду, сіла.

    — Ну що ж, Чао, завдяки Альфреду ти воскресла із мертвих — не забувай цього. — І мавпа жалісно-жалісно запищала…

    Ми всі були живі, благополучно вибралися на берег. Та залишатися тут — небезпечно. Адже ті, кого на Голові Дракона не змило водою, сполошилися й забили тривогу. А це означає — погоня неминуча.

    Дельфіни лежали серед хвиль неподалік од берега. Альбінос Бамбі, на якому пливли Чанг і я, раз у раз витикався з води, підводив голову, ніби намагався щось нам сказати.

    — Ку де мак, чун лой,[20] — сказав Чанг і застукотів кастаньєтами.

    Усі три дельфіни водночас випірнули, перевернулися в повітрі і, змахнувши хвостом, майнули у відкрите море.

    Лота махала їм рукою, Чанг стояв, засмучений.

    Нарешті він тихо мовив:

    — Дюн куен той, ка хео трап ой…[21]

    Йому, хто в тяжкій неволі, як із братом, подружився з дельфіном, боляче було тепер розлучатися.

    — Не забувай мене, білий дельфіне, Біла Пелюстко — Бамбі!

    В'єтнамець плакав, не соромлячись сліз.

    БУХТА ВРЯТОВАНОЇ МАВПИ

    Десь за пеленою туману сходило сонце. Воно вставало з океану, підпалюючи туман ніби зсередини. Голова Дракона здавалася обвугленою корягою, яку вже не брало навіть багаття.

    Скеля маячила від берега на чималій відстані, але примарність її не зникала. Навпаки, звідси, де ми опинилися, ще гостріше відчувалась її зловісна сила.

    А що, як вода заллє верхні яруси печери й виникне обвал? Тоді склад із боєприпасами, мабуть, рухне і смертоносне начиння, всі оті торпеди, снаряди, бомби, можуть вибухнути.

    Отже, чим швидше і далі відійдемо, тим надійніше.

    Бухта, куди нас доставили дельфіни, вклинилася в берег за висунутими далеко в океан мисами. Той, що лежав праворуч, поріс кущистими заростями мангрів та високими, з густими кронами, деревами. Вони заступали овид зі сходу, тому ми не могли побачити бухти навіть із вершини Драконової Голови, коли дерли пташині гнізда, й раніше, як злочинці перевозили нас із барокамери в автофургоні.

    Мис ліворуч був пологіший, в обрамленні коралових рифів. У кількох місцях із води витикалося каміння, біля нього бурунились течії.

    Ось між цими, схожими на розчепірені великий і вказівний палець, мисами й була затиснута бухта, точніше — неширока затока низинного узбережжя.

    Берег, вузьку смугу коралового піску, довкруг обступали пальми.

    Лота пояснила: по-мальгашськи місцевість зветься Сатрана, що означає Пальмова.

    — Сатрана — гарна назва, — вислухавши мій переклад, відповів Заєць. — А ще краще назвати: бухта Спасіння. Що не кажіть — ми в ній урятувалися.

    — Не так ми, як Чао, — підморгнувши мені, мовив Кім Михайлович.

    — Так, мавпа тут воскресла, — відказав Альфред, не зрозумівши ущипливого натяку.

    — Ну, то чого ж мудрувати? — запитав я. — Назвемо бухту Мавпячою.

    — А ще краще, — докинув Кім Михайлович: — Врятованої Макаки.

    — Чудово! — випалив я. — На жодну географічну назву не схоже, а коротко і влучно. Вітаю вас, Кіме Михайловичу! Ви — справжній словотворець.

    — Хай буде по-вашому, — згодився похмурий Альфред: прокушена макакою губа підпухла й боліла, він невідомо на кого злився.

    Зійшлися на тому, що Пальмову бухту, Сатрану, назвали бухтою Врятованої Мавпи.

    А макака, винуватиця "торжества", не розуміючи урочистої миті — того, що відбулося нині, жалібно пищала й лащилась до Альфредових ніг.

    І вона, Чао, й усі ми були стомлені, зголоднілі.

    Пальмовий гай нас урятував. Кілька кокосових горіхів, що їх вдалося збити з верховіття, уже дозріли. Смачний м'якуш, копра, виявився поживний. Впоравшись із сніданком, ми захотіли пити. Та ні струмка, ні криниці з прісною водою не було. І тоді Альфред узяв порожній горіх, побіг у гущавину до розлогого дерева. Фінкою на стовбурі зробив надріз, встромив туди жолобком вощаний фікусовий листок — і прозора цівка рідини потекла спроквола в кокосовий жбан.

    Сік був такий смачний, солодкуватий і прохолодний, що хотілося пити й пити. У кожного з нас, навіть у Чао, свій, з половинки кокосового горіха, черпак. І ми розкошували.

    Напившись досхочу, наповнили жбани про запас.

    — Ну, а тепер, друзі,— в дорогу!

    Те, що ми задумали раніше, зробили: втеча з Голови Дракона вдалася. Що ж тепер? Куди податися? Острів не безкінечний — хіба на ньому сховаєшся! А якщо пощастить пробратись у гори, то чи довго там протримаємося без їжі й води. І взагалі — не вік же там жити. Якось треба сповістити в цивілізований світ, щоб про нас дізналися й на "Садку" і виручили з полону. Якщо не зможемо подати звістку, тоді слід вириватися самотужки.

    Ці й інші думки не давали спокою, пекли й гнітили.

    Чанг пропонував відійти подалі од бухти Врятованої Мавпи, пошукати серед гір безлюдну долину, де є вода і, може, якісь їстівні коренеплоди. Там і оселитися. Надовго? Ну, залежно від обставин. Можливо, на рік, а то й більше. Його земляки, в'єтнамські партизани, сказав він, місяцями жили в тропічних заболочених хащах. І вижили, й перемогли!

    — Досвід у мене є, війна дечого навчила, — гірко посміхнувся він.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Другие произведения автора