Знизу боязко дивитися – це велетень, на схилах якого застигли потоки магми. Дрібне перепалене каміння і велетенські, викинуті з глибин Землі кам’яні брили; жовтіють шматки сірки. Схили поросли чагарником і травою, але чим вище, зелені стає все менше, і вулкан Рабаланкаіа постає у всій своїй похмурості – гола, проклята богом і людьми земля!
За місцевим повір’ям у вулканах живуть злі духи. Меланезійці свято вірять, що в навколишніх лісах і водах живуть духи, та цей, що під землею, найлютіший. Як тільки розгнівається на людей, він починає ворушитись, і тоді виникає землетрус, а_ з кратера виривається вогонь…
За невеличким побічним кратером, метрів на двісті вгору, основна вирва. Важко собі уявити, щось грандіозніше! Тут може вміститися ціле село. Дно замулене. Жовтіють схили з сірки, а з навколишніх щілин вириваються задушливі гази.
На цій високості дме шалений вітер і січе дощ; здається, хтось злий жбурляє в обличчя дрібними камінцями. По вірьовці, прив’язаній до валуна, спускаюсь вниз. За мною летять камінці, дошкульно б’ють по ногах. Зверху, чую, мене попереджають, щоб був обережним. Чим нижче, тим задушливіше. Страшенно смердить сіркою! Я наближаюся до щілини, прислухаюсь: там клекоче, і звідти пашить теплом, таким теплом, що обпікає руку, якщо її підставити хоч на мить. "Витязь" – викладаю з камінців на дні кратера і радий, що нарешті вдалося зазирнути у бездонні очі Землі.
На острові Нова Британія живе кілька племен: племена Сонця, Риби та інші. Якось ми забрели далеко від Рабаула на крайній південно-східний мис. Тихо билися хвилі об кораловий берег. Перешіптувалося пальмове гілля, зо два десятки хижок загубилися в гущавині. Це поселення рибалок і ловців черепах – плем’я Синів Хвостатої Риби. У кожного з них біля лівого ока витатуїровані візерунки химерних риб. Ми всілися біля човна – катамарана. Мовчазні неквапливі меланезійці ладналися ловити черепах.
Морський бриз дихав теплом, здіймаючи на воді легкі хвилі. Було задушливо, хоч уже смеркло.
Щось із п’ятнадцять юнаків зайшли у воду, кинули велетенські сіті. Старий меланезієць, пожувавши червоне коріння, виплюнув у лагуну – на вдачу, значить, щоб ловилися черепахи. А на березі жінки, дітлахи. Ми затамувавши подих дивимося на цю химерну церемонію і слухаємо, як співає син джунглів – юнак Толулуай.
Потім нас запросили у високогірне поселення… Мешканці його в чудернацьких татуїровках: в одних саме обличчя, в інших усе тіло розмальовано. Переді мною дівчина, чарівна дикунка. Тіло з голови до п’ят у візерунках; здається, на ній смугастий тільник, який у нас носять матроси. Коли вона народилася, чоло її стягнули стрічкою з кори, і голова тепер, як і в кожного меланезійця, видовжена вгору, знизу волосся стрижуть під "макітру".
Наче костомахи, біліють обчухрані стовбури дерев. Чого вони такі? Старий меланезієць надсік дерево, здер кору. Подав шматочок мені. З кори роблять одяг. Спочатку її, як у нас коноплі, б’ють, потім білять на сонці. А тоді вже фарбують, виготовляють пов’язки.
Коли ми прийшли сюди, сонце стояло в зеніті. Була нестерпна спека. Село ніби вимерло – ні душі, тільки на галяві сидів вождь і, підібгавши ноги, жував бетель – наркотик, який навівав на нього дрімоту. Десь через годину-другу ми сиділи вже коло хижки, чекаючи вечері. На вогнищі пеклися плоди хлібного дерева завбільшки з людську голову. Смаком вони схожі на недопечений корж. Старий меланезієць розповів: кілька днів тому його син одружився. Гості веселилися, була смажена свиня, обкладена фруктами. З невісткою йому, старому Яргуну, пощастило – син придбав дружину дешево: всього за десять низок перламутрових черепашок. Ціна на дівчат підвищується чи падає залежно від віку нареченої. Чотирнадцятирічна дівчина коштує вісімдесят чи сто низок черепашок, коли ж нареченій перевалило за двадцять, її можна купити навіть… за десять низок. За таку ціну можна придбати і підсвинка чи собаку.
Тут, на Новобританському острові, зустрів я подружжя – чеха Володимира Когута і естонку Ельзу… Володимир показує свої трофеї – велетенські барабани, стріли, бамбукові сопілки – речі, що йому подарували гірські племена, коли він лікар-рентгенолог, обходив острів.
Вже котру годину сидимо в його хатині під трепетним пальмовим гіллям. З нами Торує, знайомий нашого господаря, хлопець з племені толаї.
Згустилися сутінки. З гір потягло прохолодою – то прокинувся береговий бриз. Над океаном повис місяць. Я держу в руках шкіру велетенського змія, щойно забитого в джунглях. Шкура – для мене. І я взяв подарунок, але не знаю, що з ним робити. Помітивши моє вагання, Торує щось шепнув Володимирові, а той – мені:
– Бери, бери – знадобиться. Торує хоче тобі щось розказати.
І хлопець розповів легенду, яку передають у його племені з покоління в покоління.
Он який повновидий місяць світить: щоки, губи, ніс. Не важко зрозуміти, хто він. Його звуть То Пурго, що означає – дурень, бо він і справді пришелепкуватий. Колись давно на цьому березі жило їх двоє – пришелець То Пурго та ще його старший брат То Кабінана. Вони були всевладні. Спочатку посадили пальми, а в море кинули рибу. В лісах же закишіло зміями. Потім на острові з’явилися й люди – ловці черепах, рибалки. Якось старший брат сказав То Пурго, щоб він зійшов на землю і подарував людям безсмертя, а зміям вкоротив віку.
Але Пурго все переплутав: зміям велів міняти шкіру і довго жити, а на людей накликав різні хвороби.
– Але якщо зміїною шкірою обв’язатися, коли настає повний місяць, – закінчив свою розповідь Торує, – то й до старої людини повертається сила й молодість.
Я покірно взяв подаровану мені "шкуру безсмертя". Повернувшись на судно, подарував її Касяновичу, і собі про вояк випадок відрізав шматочок: може й справді стану безсмертним!
ЧОРНИЙ БЕРЕГ
Меланезію – острови Санта-Крус, Нові Гебріди, Нову Британію, Соломонові, розкидані в західній частині Тихого океану, – називають Чорною Землею через темний колір шкіри остров’ян. "Витязь" – на острові Бугенвіль, південній частині Соломонових островів: До Одеси звідси майже тридцять тисяч кілометрів. З нашої країни за всю багатовікову історію мореплавства ми перші зайшли сюди.
Давно колись, за часів великих географічних відкриттів, була легенда, що десь на півдні лежить земля Офір і там сховані скарби біблейського царя Соломона. Іспанські мореплавці багато віків тому пристали до цих берегів і, повіривши в реальність цієї вигадки, назвали острови Соломоновими. Хтозна, може, вони й не зовсім помилилися, бо золота в тутешніх надрах багато й понині. По крупинці добувають його в похмурих копальнях остров’яни, темношкірі меланезійці.
Якір віддано. Тихе плесо лагуни. Сюди з океану не докочуються хвилі – вона розбиваються об коралові рифи Вагомородо і Тунані. Підходи небезпечні. "Витязь" ішов із швидкістю всього три вузли, а дозорці чатували навіть на салінгу фок-щогли.
Звідусіль нас оточували високі гори-вулкани, густо порослі тропічним лісом. На тлі вечорового неба чітко вирізняються стрункі пальми, береговий бриз доносить пахощі тропічного лісу, димок од гірських хижок.
В одне віддалене поселення мене взялися провести троє меланезійців – Майго, Піта і Пуле. Пуле трохи вчився і розуміє по-англійськи. Я познайомився з ним за мисом Пуанаго, коли хлопці з катамаранів висипали у воду якесь листя.
– Тобі, тобі! – сказав мені Пуле і розтлумачив, що це означає "риба". А висипають вони висушені отруйні ліани – риба їх поїдає і засинає, спливаючи на поверхню.
Хлопці розпитують, звідки ми, доторкуються до мого тіла, дивуються, чому воно таке бліде, чого на ньому немає жодного візерунка. Зате в них на обличчях – од очей до вух – химерні смути-малюнки, а на лобі у кожного – видовжена цятка, що означає рибину. Такі цятки малюють собі люди з племені Рибалок.
Село – за нагір’ям. Перейшовши вбрід річку Топопуру, ми дісталися до високогірного плато. Кілька ветхих халуп причаїлося під розлогими кронами дерев-велетнів. Клаптик землі – галява, силоміць відвойована в чіпких джунглів, править за подвір’я. Тут мешкає одна родина з племені птаха Перекуба. А он за тим високим хребтом інше плем’я – плем’я Змія. Сусіди не розуміють одне одного. Скільки племен, стільки й мов, а племен на архіпелазі Бісмарка, куди входять і Соломонові острови, – десятки.
До першої світової війни острови належали Німеччині. Колонізатори жорстоко поводилися з тубільцями, мечем і вогнем привчаючи їх до покори. Але не один із них загинув од меча розплати непокірних племен.
Поселення, куди ми дісталися, зветься Макаки. Дивна назва! Коли перші колонізатори захопили ці землі, їм не сподобалися тутешні чорні, з видовженими головами люди. І вони нарекли їх макаками, а потім од цього образливого слівця і село стало так зватися.
Тепер і я знаю, яке ти, гірське поселення Макаки! Нічого лиховісного чи кровожерливого не помітив я у твоїх мешканців. А от бідність вразила… Хижки – на сваях, бо зливи рясні, вологість жахлива, навколишні нетрі кишать зміями. На долівці – легкі циновки, на яких сплять; у кутку – кілька каменів, між ними жевріє вогонь; з половинок кокосового горіха зроблено посуд. Оце й усе, що є у хаті.
Ось жінка тре м’якуш кокосового горіха об шорстку дошку: чоловік і сини скоро повернуться з плантації, і господиня готує вечерю. Це стара, виснажена тяжкою працею жінка. Обвисле, зморшкувате чорне тіло, тільки стегна прикриті пов’язкою з трави мучі. Вуха продірявлені, і в кожному – по ваговитому перламутровому цурпалку. А в її дочки навіть ніс продірявлений, і в нього (для окраси) всунуто гладенько відшліфовану білу перламутрову скалку.
Лісові люди з нами чемно вітаються. Обличчя суворі, очі усміхнені, привітні. Мій провідник щось сказав старій, і вона запросила нас до хижі. Під стінами низькі довгі лави, але нам пропонують сісти на долівці. Зараз Лукміло співатиме. В його руках бубон, обтягнутий шкурою велетенської змії. "Гуп! Гуп!" – глухо лине над джунглями. І Лукміло, і жінки, що прийшли, починають співати. Вони співають довго і монотонно, і в їхніх голосах чути зойки нічних птахів, шепіт листя, посвист вітру, шарудіння змії серед трав і – журба, журба…
Мурурой, декумугу,
А кірай мо ло гуа.
Кін кі рі рін,
Кін кі рі рін.
– Про що ж ця пісня?
– Ну, як про що? – дивується Лукміло. – Співаю, бо хочеться співати.
Лукміло відомий співак, його знають усі навколишні племена. Він не рідний син жінки, в хижі якої я гостював. Його батька й матір вбили японці. Отоді й узяла родина старого меланезійця сироту Лукміло до себе. На цих віддалених тихих островах між колонізаторами і тубільцями точиться жорстока боротьба. "Напевне, ніхто не буде стверджувати, що Соломонові острови – райський куточок, хоч на світі є місця й гірші", – писав Джек Лондон. Звісно, у тутешній природі майже нічого не змінилося. Людей, як і раніше, косить дизентерія, лихоманка, малярія, різноманітні шкіряні хвороби, проказа, слонова хвороба. До всього цього додайте ще ріки, повні крокодилів, лісові хащі, де на кожному кроці отруйні змії, і ви зрозумієте, що то за край.
По той бік бухти високо в небо звів свої гори острівець Бакаварі. В його північній частині, біля узбережжя – невеличке поселення Побоко, де живуть прокажені (ми надибали його випадково, попливши в лагуну по корали).
Побачили натовп людей. На головах конусоподібні брилі, що закривають і обличчя; на брилях кілька смуг і кілець – це означає ніс, очі губи. Від шиї до ніг люди обмотані ворсистими пов’язками. Під удари бубна вони щось витанцьовують; поперед виходять двоє, усі інші теж співають, танцюють. Складна ритміка, незрозумілі наспіви. Мені сказали: "Хіба ти не зрозумів? Двоє, що попереду, то душі наших померлих прабатьків". Лицедійство так і зветься "Танок тіней".
Незаймані нетрі, казкової краси пальмові гаї, голубі лагуни, вогнедишні вулкани і ритуальні танці тубільців – ось якими запам’яталися мені Соломонові острови.
Було це далеко від рідного берега, в чужому Східно-Китайському морі. Після довгого плавання в Південній півкулі землі наш корабель повертався на Батьківщину. Той, кому доводилося борознити тропічні моря, знає, як можуть вони полонити душу. Супутник матросів – пасат, цей невгамовний вітер, день у день, місяць у місяць наспівуючи свою ласкаву пісню, непомітно заколисує тебе, і шепіт пальмових гаїв, і сузір’я, схожі на тяжкі виноградні грона, п’янять серце морехода.
Ми поверталися додому, все ще перебуваючи під враженням тропічних чар. Коричнюватий відтінок шкіри свідчив, що хлопці на "ти" з тропічним сонцем, а мускулясті руки навіть не обізнаному доводили, що на кораблі немає місця білоручкам.
Вийшовши зі смуги північно-східного пасату, за островами Кампо корабель наш попав у обійми іншого вітру. То був тайфун. Важкі грозові хмари зловісно нависли над нами. Виднокола спохмурніли, – здавалось, раптово настала ніч, хоч на судні пробили тільки третю склянку. Води Куросіо, неспокійні навіть під час повного штилю, зачувши віддалений порив вітру, почали хвилюватися, – над ними підіймалися білі гриви валів, і піняві бризки оскаженіло розліталися довкола.
Не кожному в житті доводиться зустрічатися з тайфуном: у цих вітрів свої дороги, а шукачі інколи виявляються сміливцями лише до першого штормового натиску. За "Витязем" міцно закріпилася слава безстрашного блукача морів, а проте й ми цього разу хотіли уникнути зустрічі з тайфуном. Та нам не пощастило: вітер зробив своє – змішав небо з морем.
Три дні і три ночі лютувала буря. А коли заголубів світанок, усі, хто був на палубі, побачили таке, що ніколи не можна забути: знесилені штормом, низько над щоглами летіли журавлі. Їх ламаний ключ чорною стрілою перекреслив небозвід. Скелясті далекі острови – затишна гавань; солодким був би спочинок журавлиним крилам. Та птахи не зостаються на чужині. Їхній курс – берег моєї землі. Ні шторм, ані вітер не владні збити журавлів з путі. Я подумав: і ми, блукачі морські, теж схожі на цих птахів…