Острів був покритий снігом, небо чорне, погрозливо-зловіще. Завивали шалені вітри. Негода тривала до 25 липня, себто протягом двадцяти днів, і ми не мали змоги висадитися на берег, щоб набрати води.
З 10 липня ми зменшили раціон води до одного кухля в день на людину, а 25 всю воду було випито; тоді ми вирішили, поки погода не стала ще гіршою, послати на берег шлюпку.
Дев’ять чоловік повантажились, ї ми незабаром із задоволенням побачили, як вони благополучно висадилися на берег. Увечері вони не змогли повернутися – піднялася хвиля. До ночі наші якірні канати порвалися. Не гаючись ми напнули вітрила і опинились у відкритому морі.
29 липня. Після численних марних спроб підійти до землі ми з гіркотою зрозуміли, що заблудилися. Ніхто не знав, де шукати острів з людьми, які висадились на нього. Велетенська хвиля жбурнула нас на риф. Страшенний удар трусонув шхуну. Грот-щогла впала за борт. Друга хвиля зірвала нас з рифу і віднесла на інший риф за кабельтов од землі. Тоді судно розламалось, і кожен намагався якось урятуватись. Я кинувся у воду. Велика хвиля незабаром винесла мене на берег. Страшенна сила цієї хвилі так притисла мене до скелі, що я не міг дихати.
Опам’ятавшись, я роззирнувся ї помітив двох своїх товаришів по нещастю. Невдовзі я побачив інших членів екіпажу, їх винесло на суходіл.
Нашою першою турботою було збудувати дім з уламків судна. Для опалення використовували жир морських слонів, яких ми нищили ударами весел. Їх м’ясо нам спочатку здалося неїстівним. Та згодом ми жадібно накинулися на нього.
16 серпня. Сніг йшов цілий день. Зовсім не було чого їсти, ми наважилися вийти, аби пошукати морських слонів. На жаль, побігавши піщаним берегом, повернулися додому, нічого не роздобувши. Мізерні рештки слонячого м’яса розділили між собою на сім частин, але не змогли втамувати голоду.
17 серпня. Погода така ж, як і напередодні. Певно, така погода буде кілька днів; ми вкрай знесилені… В пригніченому стані минула жахлива ніч з 16 на 17 серпня. Це була піч скорботи, ніч гірких дум і запізнілого каяття.
18 серпня. Ми прожили ще один день. Наш погляд блукає навколо халупи, але ми нічого не бачимо. Ми ослабли так, що четверо наших товаришів уже не можуть вийти з хатини.
19 серпня. Два товариші вже, здається, в агонії. Я почуваю себе ще досить дужим, щоб піти на берег Достатку, який відкрив кілька тижнів тому, і повернутися назад із здобиччю.
Двоє товаришів погодилися супроводжувати мене і Фотерінгама туди. Та у нас не було взуття – довелося розрізали на шматки одну з шкур морських слонів, що прикривала дах нашої хижки, і замотати ними ноги. Отож ми й вирушили вчотирьох.
Близько шостої години дісталися берега Достатку, стонадцять разів ризикуючи провалитися в снігові замети біля підніжжя гори. Ми знайшли кілька морських слонів на піщаному березі і, забивши їх, розпалили велике багаття під навислою гірською скелею.
20 серпня. Навантажившись м’ясом слонів і молодих альбатросів, ми пішли назад, у Долину загиблих кораблів. Повернувшись, застали трьох наших товаришів у тяжкому стані: вони не могли підвестися і підтримувати вогонь. На наші запитання відповідали невиразним бурмотінням. Жоден з них не хотів доторкнутися до м’яса. Нам довелося годувати їх силоміць…
30 листопада. Після дводенного походу по острову, повернувшись із розвідки, Фотерінгам і я застали наших супутників у великому збентеженні. Вони посварились і мало не вбили матроса-голландця. Португалець Сальвадор тяжко поранив його кошем у спину, голландець не міг поворухнути ні рукою, ні ногою. Причиною сварки, котра призвела до цієї кривавої бійки, як нам здалося, стала різанина англійців в Амбуані, на острові Ява, влаштована голландцями в минулому столітті. Саме це й викликало конфлікт. Почалося з того, що голландцю. кинули докір з цього приводу, а той відповів зухвалістю, звинувативши у конфлікті англійців і французів. Два французи у відповідь на це схопили палиці і побили голландця. А португалець увійшов у такий раж, що вдарив його ножем у спину. Ми різко засудили цей нелюдський вчинок і заявили, що віднині не хочемо з ними жити під одним дахом…
Після п’ятнадцяти місяців перебування на острові ми пересвідчились, що нас ніщо не врятує. Тоді я надумав збудувати човна. Тільки Фотерінгам і Луї Кремон підтримали мене. Ми вирішили вийти на човні в море з надією зустріти якесь судно або, дотримуючись курсу по зорях, дістатися до якогось суходолу.
15 грудня. Будівництво човна закінчено. Довжина його – шістнадцять футів, ширипа – шість; палубу щільно встелили шкурами морських слонів, поставили щоглу з вітрилом. Парус ми теж зробили з шкур молодих морських слонів, він досить гнучкий. Водночас закінчуємо готувати їстівні припаси для нашого плавання.
21 грудня. Фотерінгам вийшов з халупи і за кілька хвилин повернувся, несамовито викрикуючи щось незрозуміле. На мої запитання він не відповідав, тільки розмахував руками і продовжував щось вигукувати. Я подумав, що він збожеволів. Жестами він дав зрозуміти, щоб я вийшов з хатини. Я побіг слідом за ним і побачив корабель, що наближався до острова. Господи, він був не далі як за три милі!.."
Цей корабель, що випадково зайшов на архіпелаг Крозе, і врятував Роскова та його побратимів. Після п’ятнадцятимісячного перебування на безлюдному острові вони знову повернулися на Маврікій, у Порт-Луї.
Скупі рядки чудом врятованого записника нічого не розповідають про життя цього загадкового морського російського мисливця. Хто він, цей блукач, як попав на чужину, на жаль, поки що на це не можна відповісти.
Після невдалих спроб пробитися на південь "Витязь" повернув на схід.
Сувора біла земля – Антарктида владарювала над тутешніми водами. Вона дихала холодом, насилала шторми, від яких не було порятунку. З темряви й туману, мов рештки затонулих архіпелагів, здіймалися примарні айсберги; Щось згубне й оманливе таїли вони, ніби нашіптуючи: "Зійди, мореплавцю, на цей жаданий берег!" Але то була ілюзія. І хоч би як сумувала душа за берегом, моряк не піддасться оманливій звабі.
Довкола "Витязя" залягли глибокі вирви-хвилі, що раз у раз оберталися на високі пагорби і заступали виднокіл. Вода, небо і знову вода. Та ще вгорі блискавками шугають альбатроси, морські блукачі, незалежні і горді птахи, що воєдино злилися з цією розбурханою стихією. Вважають, альбатроси – неприкаяні безбатченки, без власного гнізда і рідного берега. Хоч вони й справді морські блукачі і більшу частину життя перебувають у відкритому морі, проте завжди повертаються до єдиного, свого берега. За твердженням орнітологів, альбатроси на рідкість прив’язані до насиджених місць, вигнати їх звідти майже неможливо. Недавно американці спробували очистити авіабазу, розташовану на острові Мідуей, від альбатросів, що заважали підійматися й сідати літакам. Птахів вивозили на суднах далеко в океан, та вони все одно поверталися назад, хоч, як повідомляли газети, й гинули тисячами.
Спустившись у каюту, я вперше за всю плавбу взяв зошит, заходився віршувати. Здавалось, оця стихія пробудила в мені потаємне. Та ні, видно, інші джерела загомоніли і мені так владно наказали: "Ти – син степів і там твої дороги!"
Як лід вітрами гнеться очерет,
Здається: сурмачі сурмлять тривогу.
І ти, Земля-планета всіх планет –
Благословляєш знов мене в дорогу.
Засмучена виходиш на поріг –
Чимало не вернулося додому!
Степів мовчання. Курява доріг.
Над вибалками перші вдари грому
Звучить в мені той поклик – не стиха,
П’янить мене досвітній трунок м’яти.
І навіть сонях змовницьки маха,
Щоб і його я не забув узяти.
О, на який ступить меридіан,
Коли меридіан – за даллю кожний!
Там вічний бій, тайфуни, ураган,
І я стою збентежено-тривожний.
Не позичати сил, не позичать!
Весніє серце, сповнене блакиті,
І в заозер’ї лебеді ячать,
І волошкові очі квітнуть в житі.
Виблискує мостів срібляста нить,
Що їх веселки в небі проложили;
Гаї шумлять… Джерельце цибенить,
І кров степів бентежжям повнить жили.
Ти все мені: дорога, пісня, хліб,
Снага, якою мати напувала.
Зачах би я знедолений, коли б
Мені ти щастя того не давала.
Розбурханою повінню ланів
Востаннє, може, так захлюпотіло,
І дикий мак у житі пломенів,
Цілуючи землі гріховне тіло.
… Десь там, куди й за роки не дійти,
Студені води, шаленіють бурі.
На всі чотири сторони – світи
І океани піняться похмурі.
Над щоглами, де плетиво вітрил,
Крило чаїне замахнулось гостро.
І хлопці – ніби висічені з брил,
Нескорені, овіяні норд-остом.
ДОРОГОЮ ФРЕГАТІВ
Індійський океан. Січень. Сто сімдесятий день нашого плавання. Прямуємо, здається, в напрямі Австралії. Знову шукаємо якусь дивовижну морську улоговину. Пошуки – наше постійне заняття. Не улоговини, то підводні морські хребти, а все одно шукаємо, шукаємо. Вчора ехолот засік височезну підводну гору: на чотирикілометровій глибині вона, як шпичак, стирчить серед океану. Такі підвищення тут рідкість.
… І день, і ніч, і знову день – і так без кінця. І немає їм впину, цим дням, цим хвилям, цій воді. Часом здається, взагалі немає землі, є тільки океан.
(Продовження на наступній сторінці)