Цікаво. Треба зайти. Проходили – Данило, Катерина, Петро; убік шугнула, а серце застукало… Не змінився він майже.
Зайшла усередину. Сіла. Шукала очима.
– Суд іде.
Встали всі. Витягнула й собі шию. Ледве не впала: і він в суді. Що він буде казати про неї? Злякалася, – ніби від слів його залежало все… А як покарає? Вибігла.
Опинилась наприкінці міста, знов сила якась тягла туди, де судитимуть її. Як повернулася, скінчився допит свідків. Почалося обговорення.
– Слово належить прокуророві.
Встав Іван, почав. Кожне слово кололо у саме серце. І хто ж! Він – Іван.
– Ах ти, сволоч проклята! – Встала, стиснула руки. – І вбити тебе мало.
– Тихше, тихше, – закричали на неї. Сіла. Скінчив той…
Підвівся Данило. Напружилася Марійка: "А що скаже він. Те ж саме? Ні". Той почав ще здалека, як ішла вона в місто, з села, як голодувала, як перше там, на задвірках, віддалася і як…
– Правда, правда, – шепоче Марійка.
Він все знає. Радісно підійде вона до нього і все-все розкаже, а він допоможе…
Суд скінчився і присуд був: "Ні, не винна". Коли виходили, за руку Данила.
– Чекайте!
Озирнувся здивовано, впізнав.
– Ти?.. Марійко! – За руку взяв, незрозуміло подивився на нафарбовані губи й на капелюшик.
– Ходім.
– Як, коли ти приїхала?
– Ходім, розкажу все, – потягла вбік.
– Що ти? Чому не зайшла?
– Так, – і заплакала.
У садку розповіла все. Як адресу його загубила, як шукала спочатку його й роботи, як потім виглядала та боялася, а тепер знає, що він все-все (як сонце після дощу) розуміє…
– Ти ж сам сказав, що не моя це вина.
– Про тебе не знав я, – гостро, суворо.
– А Іван?
– Що Іван?
– Він перший був, – схилилася.
Землю гриз, а уста її рани криваві викидали, здавалося, звичайні слова.
Голод. Тітка Горпина. Противилась. Не пам’ятає. Потім далі засмоктувати стало. Чекала… Його згадувала, як їхати вчитися кликав. На суді він казав, а вона побачила…
Капелюшика скинула, губи витерла, знову глянуло рідне знайоме обличчя, лише дві нові зморшки коло уст… Болючі такі.
Почуває Данило, як меншає злість, як зростає щось ніжне, яскраве. Все покрили минулі старі спогади. Зелено, зелено стало навколо. Чує, – каже тихо довірливо:
– Багато боліло.
– Рідна, бідна Марійко.
І запнувся знову (як там на селі) хмаринкою місяць на небі і злилися дві постаті в одну велику, промінясту хвилю.
Пробіг вітрець по кущах, прислухавсь, шугнув по алеях і сповістив щось гарне тополям.
Заграли тополі над річкою, а річка зорям, що з нею розмову вели, сповістила, що тут на землі сталося ще раз безконечне, нове й хороше. І задзвеніла вода внизу радісно, в скелі вдарила, в бік пішла, а хвилі: що? що?
Вітер знову і знову тополям на вуха дурниці казав, а ті головами лукаво хитали: ну! Ну!
А Данило й Марійка не чули тих слів.
А Данило й Марійка не чули кроків.
У Данила й Марійки вуха лише для любощів відкриті широко.
А решта все, то байдуже.
І враз скрик розірвав повітря:
– А, ти знову тут? Ти вже ловиш по клубах?.. Казав, щоб сюди не водила… Ану, забирайся, суко.
Данило скочив:
– Товаришу, ми…
Але той перебив:
– А вам сором, студент ще, – за руку Марійку взяв. – Ну, ходім.
Та стояла, нічого не розуміючи, потім дико скрикнула, почала рвати кохту, ніби їй було боляче…
Збиралася юрба.
– Проститутку спіймали з студентом…
Хе-хе…
Вирвалась. Підійшло ще троє. Почалась боротьба. Натовп гудів. Хтось крикнув:
– Тю, троє бабу одну не розложать.
Скрик почувся і відгук удару.
– А!.. ти, стерво, кусатися.
Потягли. Розплелася, розхристалася коса, сіпнула, вирвалася. Побігла. Мотнулися слідом.
– А-го-го (як звірюку)!
Бігла садом. Блиснула вода. Далі нікуди, не встигла як слід обпертися ногою, посковзнулася й покотилася вниз.
Данило біг прямо, ліз, продираючись через кущі, та загубив і її, і погоню.
Десь далеко вгорі, нічого не відаючи, грав веселий оркестр, а внизу було тихо, тихо. Зорі знов перемигнулися між собою, а місяць світив байдуже.
Данило вночі вваливсь в кімнату, збудив усіх, як божевільний.
– Що сталося?
– Ну, як з своєю принцесою балакав?
– Зустрівся нарешті? Варто, мій друже, більшу увагу звернути. Одне лиш погано, дав би карбованця в зуби і все, а так… Немає рації турбуватися… Все одно була вона… такою і залишиться.
Не скінчив Іван, схопив Данило стільця і вдарив по голові. Вибіг. Упав той, а на підлозі почала рости червона пляма.
До Катерини прийшов блідий.
– Я, здається, Івана вбив, – бурмотів безладно, нарешті розповів про все. Спитала, чим вдарив.
– Стільцем.
– Треба було чимсь важчим.
Залишила Данила в себе, а сама пішла до району.
Не хотіли спочатку пускати, питали. Ви теж з їхніх будете?
– Ні, – і пояснила все.
Відпустили, але сказали, коли ще раз спіймають, тоді вже…
Тільки вийшли, Марійка сказала:
– Не хочу я. Не піду.
Довго вговоряла її Катерина. Згодилася лише на те, що не буде бачити Данила з тиждень.
– Не можу… соромно.
– Ну, й добре, я його й близько не пущу.
– Що то буде?
А в Галини народився син.
Було 23-го – 24-го, Галина мусіла першого йти до лікарні, бо вдома допомоги ніякої й колотнеча. Лежав собі Петро, спав. Коли прокидається, – стоїть Катерина, сіпає.
– Ходім, – каже, – до лікарні, вже борсається.
– Куди в чорта вночі йти до лікарні, коли лікарня аж біля станції, а на дворі вітер і сніг, – протирав очи Петро.
– Ну, йди за "швидкою допомогою".
Катерина за акушерку.
Ходить Петро по вулиці, цигарку одну по одній кидає, курить, 25 хвилин здалося віком, аж ось "швидка допомога".
– В хату, в хату!
Зайшов лікар, але виявилося, що спізнився на одну хвилину. Родила Галина геройськи, без зачіпки.
Тепер йому два тижні.
На кого він схожий? Іноді здається, що на Петра, іноді, що на Галину, а іноді на Михайла скидається. Чорт його розбере. Ніс і підборіддя ніби Сушнівський, голос Петрів, а очима повертає, як Галька.
Тепер Катерина й Марійка цілі дні поралися коло малого Павлика.
Петро спочатку хотів його "Нуреси" назвати, та всі запротестували, і він, плюнувши, пішов сьогодні ранком продавати штани на товкучку, бо ні на що було купити малому пелюшок. Та хтось стягнув ті штани в Петра з плеча.
– Задививсь на якусь дівчину, – пояснював він, коли прийшов додому без грошей. Це зірвало цілу бурю захвату у Галини, а Катерина подумала:
"І таке цуценя хороше має сина…"
Хлопець був з мідяною горлянкою. Товстий і важив, як народився, 10 фунтів. Катерина цим чомусь задавалася, ніби це родила вона. Вона його й важила.
– Коли б він не був такий здоровий, то ви б його втрьох давно в могилу загнали, – казав Петро і був за це битий.
Він поважно ходив, заклавши руки в кишеню, і тільки іноді підходив подивитися на свого пацана.
Галина зовсім не вміла поратися коло дитини. Вона лише червоніла, ніяково посміхалася, коли Катерина зручними й сильними руками купала Павлика.
– Іще родять такі, – я б заборонила.
Заздро дивилася на Галину, коли та годувала хлопця… Потім брала його до себе на руки і, коли в хаті нікого не було, соромливо притуляла до грудей. Вона якось інстинктивно почувала, чого він кричить, що йому потрібно.
Тепер, перебравшись до Галини, вона щоночі вставала разів зо три й дивилася, як воно спить, будила Галю годувати хлопця й читала їй лекції, як це треба робити.
Разів з десять кликала лікаря й вела жорстоку боротьбу з Петром, бо той часто дражнив Галину, перевертав дитину догори ногами і взагалі (так здавалося Катерині) ставився до всього цього надто легковажно. Часто він показував, якою качкою була Галина, коли була вагітна, і як тепер плаче, годуючи дитину, а Галина кричала:
– Що ти смієшся, от примушу годувати тебе. Будеш годувати? Ти гадаєш, що це легко… Бо-о-ляче це.
Але Петро не звертав ніякої уваги і, коли Галя годувала, перешкоджав їй своїми (ідіотськими) порадами, смикав мале, щоб воно кричало й радісно запевняв, що у нього бас.
Нарешті, коли він раз попросив Галину погодувати заразом і його, Катерина витурила його й ніколи вже не пускала під час годування.
Він лаявсь, але за Галину заступилася й Марійка, і Петро пішов, кажучи:
– Де три матері у однієї дитини, там для порядної людини місця немає.
Михайло казав Катерині:
– Ти завжди когось на шию собі посадиш.
– Аби не тебе, – відповіла вона й подумала: "Сам сів би".
Забігала часто й Ніна. У неї з Дмитром все було гаразд.
Дмитро поставив собі за мету заробляти не менш, як три карбованці в день, і таки досяг свого.
(Продовження на наступній сторінці)