В повітрі метушилися постріли, злякано дивилася економія розбитими вікнами, – це білі тікали.
Потім приїздили з міста, роздавали книжки, щось казали. Селяни уважно слухали, за книжки дякували – "пригодяться на цигарки" і знали й без городських, що тепер земля вже їхня. Катерина книжечки прочитала (може, тому, що не курила?).
А дні, як помах крил, летіли над степом, знов горіло село, знову йшли то ті, то інші.
Нарешті, на Різдво прийшли червоні.
– От і твої, Катерино.
Нічого не сказала, а ввечері тихо двері відчинила.
– Я йду, мамо.
Плакали вицвілі очи, а рот кривився в зморшках старечих. Трохи сумно дивилися молоді, сірі очи. Пішла.
А коли остання батарея виїздила з села, лютий вітер рвав на вигоні одиноку, темну постать матери.
Далі – бої.
Темна ніч обгортала огнем і снігом. Переходи, кров, лайки.
Вона – будувала майбутнє життя.
Коло Перекопу лічила трупи: сотні, тисячі.
І за кожним одним боліло серце, і за кожною смертю тут біля моря знала вона, там по селах, по містах, по робітничих селищах, простягає журба свої руки. Схопить матернє серце і здушить, вицідить кров усю…
Тут і Михайла зустріла.
Спокійний був. Курив люльку. Сердило.
– І невже вам байдужа ця кров?
– Ні-ні. Може, й я завтра теж…
І от останній штурм. Перші пішли… Телеграма:
– Відбито.
Пальці в дерево (у начштабу).
– Хай іде Новосибірський полк.
Чорний вітер з півночі, ріже, січе, червоні огні з півдня.
– Скоро ранок?
– Не знаю. Мабуть ніколи не буде цього ранку.
Телеграма:
– Друга атака відбита…
Майнула думка: "Ще тисячі".
Вийшла з штабу: Михайло.
– Тепер ви?
– Зараз. Це третій штурм і коли відіб’ють, і коли проб’ємося, останній.
Обгорнула і кріпко в губи:
– Побачимось?
– Мила…
Забули все…
А вітер чорний з півночі ріже, січе і червоні огні з півдня.
Пішли курсанти.
Подумала: "Ну, ці хоч не жонаті".
На ранок поїхала в Харків. Поїхала і Михайла вже не бачила.
Не писала, не розпитувала. Знала – живий.
І от тепер, коли зустріла його знову, прокинулась туга за чимсь невідомим, чи за степом ласкавим, чи за мрійно-ніжним обрієм.
А він розпитував, де була, де пропадала, що ні слова, ні рядка, ні привіту?
– Дома була, на селі, поховала брата.
– А тепер?
– А тепер… на осінь у школу. Хотіла в Київ – не вийшло, літо хочу тут почитати, повчитись…
Не звикла вона ще до міста, та боялася признатися Михайлові, що іноді її, котра нічого не боялася там, у степах, в боях, під Перекопом, лякали люди, високі кам’яні гроби і лише іноді ритмічне дихання заводу і праця в робітничій околиці будили щось рідне, але так стомлювалась вона за вісім годин праці, що все пропадало марно.
Як їхала сюди, здавалося, що тут всі розумні такі, хороші, а придивилася, то такі ж сами, як і всюди.
Сказала Михайлові раз і здивовано, і ображено, що й тут от вчора на збори Іван п’яний прийшов.
– Прямо так, як у нас на селі, – а він всміхнувся й відповів якось спокійно.
– Ти б хотіла, щоб усі були святими, такими, як ти хочеш, а не такими, як вони є. Е… нічого – все перемелеться. От почнемо кампанію…
Махнула рукою:
– Ет, що там кампанію. Геть треба таких от і все.
Знову всміхнувся Михайло, всміхнувся як старший, а вона подумала: і звідки в нього така певність і спокій?
А вона читала, линула думками вперед і бачучи де-не-де свіжі, ніби нові паростки, раділа, як по весні першій квітці.
І здавалося життя їй старим, тільки перешитим на новий фасон; важко було, що мало в цьому житті того, від чого груди ширші стають і таким легко-прозорим здається життя. Хотілося писати про схід, про пробуджену силу, про жорстоку минулу зиму.
Чому ж мало сонця і квітів? Хай вся земля буде в квітах, щоб радість гаряче дихала пахучим повітрям на землю.
Почуває: от малою-малою іде вона. За спиною в неї торба. Життя все більше й більше кидає в торбу ту, а вона приходить в оазу, розкладає скарби свої, що позбирала за довгу путь, відшукує там між намулу й болота самоцвіти. Мало їх.
А дорога все вужчає, а дорога все важча стає, а по боках прірви… Там на горах сонце кидає золото на все, а тут у проваллях темно.
Важко йти, а коли глянеш в безодню, голова крутиться і тягне стрибнути вниз. Треба йти тихо-тихо і боляче, що не можна швидко і вільно вгору побігти, там, де сонце і синє небо.
І часто всю ніч до ранку нерухомо лежала вона і думала-думала.
Так потік, вбираючи в себе струмки, не може через вузьку щілину прогнати всю воду. Рветься до моря, зриває берег і біжить далі не чистий вже, замутнений, темний.
І скаржиться він, що не дав йому час іншого шляху, широкого, де б міг текти струмком кришталевим, відбиваючи радісно і берег зелений, і далекий обрій.
І здається їй іноді, що мало сили в неї, життя йде три кроки вперед, два назад і не може інакше йти.
Вона знає це, знає, але, як мати, що дивиться на свою хвору дитину, що палає й горить, як хворий, що в довгу безсонно-томливу ніч чекає ранку й сонця, не може бути вона спокійною.
Буде день. А поки що заздрить вона навіть свині, що спокійно лежить собі в теплому болоті, і немає в неї ні думок, ні сумнівів.
Здається їй, ніби вона впала в глибоку криницю… темно і вогко там, а на горі вітер квітками грає.
І нащо поїхала вона з села? Жила б собі, як мати, що цілий свій вік далі як за десять верстов у сусіднє село на базар не виїжджала.
Росла в неї якась тривога, що не знала її на фронті, в селі. Хотілося побалакати з кимсь про це. Та коли вона розповідала про свої думки товаришам, ті сміялися, обізвали її замороченою, а дехто, ніяково всміхаючись, казав: скучно.
Лише Михайло завжди уважно слухав її і захищав: беріг, а Петро й Галя лаялися з-за неї, сперечалися.
Якось перед зборами, коли знов спалахнула суперечка про побут новий і хтось, захищаючи себе, сказав:
– А що ж мені… онанізмом заніматися, чи що?
Катерина відповіла:
– Дурниці ви, хлопці, говорите. Просто до рук прибрати себе не можете. Розперезалися. Когути ви непманські. У вас ще двадцятий рік говорить; крой і все, а там розберемось. Ні, тепер вже час і тут на неп переходити, а ви непманщину розвели. Раніш на фронтах то, може, й думати про це ніколи було, а тепер…
– А, ти хочеш, щоб ми до старого повернулися. Любов "до гробовой доски"? Не віримо ми в неї тепер. А сім’ю заводити? Ми полюбовно… Хочеш? Хочу. Ходім. Все на товариських началах.
– Ну, звичайно, а з ким ви гуляєте? З баришнями всякими радянськими та з покоївками.
– У всіх однакове…
– Розумно сказано.
– Та й комсомолки не від того, щоб погуляти.
– Це ще гірше. А з клубу, що ви зробили. Тільки й чуєш. Та аборт зробила, та вчора з Іваном, а завтра з Степаном.
Хтось здивовано спитав її:
– Чого ти власне казишся? Чого ти хочеш?
Катерина:
– Гармонії.
– Двохрядки? – засміявся хтось.
– Дурні, – сказала, а один із хлопців безнадійно махнув рукою.
Андрій:
– Переказиться.
– От ви то переказитеся, і женитеся потихесеньку. Ще й візьмете яку-небудь гуску дурну… Так щоб могла для вас затишний куток створити. Щоб не заважала, та дома сиділа, а ви будете політикою займатися, справами всякими. Не вам шукать нових форм…
– Шукали. У всіх дівчат однакові форми, – крикнув Іван, – а ти тільки дівчат спантеличуєш своїми теоріями.
Сьогодні справді розбила усіх на два ворожі табори. Коли вона відходила, то чула, як одні казали, "а що ж, воно правильно", але хтось крикнув: "когутка чортова".
– Ну, чому ж вони? – питала в Михайла і Петра, – я ж правду казала; в карти грають, пиячать… А пішла на Гантке[1], в кіно, так не можна й пройти: лізуть… Та мене ще знають, то не дуже, а якусь там дівчину оточили, сіпають, регочуться, насилу одбила… Та й то так штовхнули в груди, що й досі болять. Чому вони; я ж правду казала.
Михайло посміхнувся: наївна.
– Ну, нічого. Отже, привчаємо потроху, вже в залі цигарок не палять і не лаються.
А Петро намагався:
– Хто вдарив? Хто вдарив, халєра на його голову! От зараз повернуся й морду наб’ю.
Але Катерина сказала, що й сама з ними впорається.
– Вони в мене ще затанцюють, – і стиснула кулаки.
Справді, її таки трохи побоювалися. Ніколи вона нікуди не скаржилася, але вміла сказати влучне слово і згадати те, або інше саме тоді, коли це було найбільш неприємним.
Та й зачіпати її було небезпечно, – захищали.
– В неї пів посьолка закохано, – казала шпана… – Королева яка!
А найбільше боялися, як причепить вона яке прізвисько, так уже і прилипне.
Якось охрестила одного опудалом, а другого ходячим свинушником.
І від глузування тепер їм проходу немає. І комуну вдарила таки раз, сказала, що це павіянська комуна.
(Продовження на наступній сторінці)