О дванадцятій, коли пароплав спить
І "клюють носами" на вахті матроси,
Чітко видзвонює металева мить
І вечір смутний, як поранений альбатрос.
О дванадцятій чиясь постать
Тихо… од капітанської рубки
До моєї каюти загадковим гостем:
"Це я. Вийдіть, голубко".
І от ми з вами на палубі слухаєм тишу.
Я зосереджена, як далай-лама
Ви – як божок Вішну, (Колись дитяча моя уява
Малювала так капітана
З очима неодмінно синіми,
А у цього чорні, як ночі на Яві
І ще чорніші під ними тіні.)
Ви розкажете мені про Суматру,
Про далеку Індію, загадково-соняшну,
(Чорної магії – золоту матір.)
Про стару лихоманку, жовту, як соняшник.
За кермою вирито яму води,
Білі чайки віщують чиюсь розлуку.
На дні річки живе водяник
і ви стиснете мою руку.
А потім згадаємо, як уперше
Я на пароплав зійшла.
Під ногами заскиглили старі трапи,
Унизу сердито вода ревла —
Здавалось – тигрові одрубали лапу.
З капітанського містка, чужий і серйозний
Ви накази оддавали скупо —
І я смутна, як рослинка туберкульозна
З повагою дивилась на ваш рупор.
А потім на палубі засліпленій сонцем
Ви до мене підійшли якось.
"Я вам розкажу про Токіо й японців —
Через два дні стаємо на якор".
Тоді у берега біла піна
Брюссельським мереживом сліпила очі.
Ви пледом кутали мені спину,
А я казала – "облиште, – не хочу".
Пропливало багато плотів і барж,
Ви капітан – з душею поета.
(На дні річки водяний цар —
Лежить у труні глазетовій.)
І я вам казала про мій біль,
Про вдачу мою, як норд-ост – хмуру
І вас називала чомусь Білль,
Замість справжнього й ласкавого – Юра.
А потім щовечора – чиясь постать
Тихо од капітанської рубки
До моєї каюти загадковим гостем:
"Це я. Вийдіть, голубко".
О дванадцятій, коли пароплав спить
І "клюють носами" на вахті матроси,
Чітко видзвонює металева мить
І вечір смутний, як поранений альбатрос.