— Хочемо влаштувати пристойне частування для панів офіцерів і нагоничів сито нагодувати; коли прапорці обійдуться нам дешево — більше залишиться на ром та шипуче, на ікру та на баличок, — при цьому в очах Шевченка блиснув іронічний вогник, який він одразу ж і приховав, опустивши очі. Навіть примітивний Мешков мимоволі усміхнувся.
— Ох, і штукарі ви обоє, як я бачу! А більш нічого вам не треба?
— Так точно: багато ще чого треба, ваше скобродіє. По-перше, треба за два дні до полювання денщика покійного генерала, рядового Гордєєва, послати в аул. Кухар він, як ваше скобродіє добре знає, першорядний. Ну, й сани, й коняка потрібні, щоб горілку, чувал борошна, посуд та весь інший припас до аулу приставити, а також і прапорці, рушниці, картеч та все інше мисливське приладдя, а крім того, зробіть божеську милість — видайте на всіх нагоничів сухий пайок на день полювання, а ми до всіх цих харчів додамо горілки та іншого частування і нагодуємо людей смачно і досхочу.
— Здорово ви це придумали! — усміхнувся Мєшков. — Добре. Зробимо. І вас із Козловським від Нового року до облави від строю звільнимо, щоб ви могли спокійніше все підготувати. Зайдіть по обіді до канцелярії, наказ буде готовий, і дійте. Добре іноді внести трохи різноманітності в наше нудне життя, — додав він, привітно кивнувши Тарасу Григоровичу, і пішов далі.
Стару білизну списали наступного дня, Козловський із Шевченком склали її в лантухи і потягли в слобідку до Лаврентьєвих. Писарева жінка, весела цокотушка з-під Полтави, одразу заходилася її прати, фарбувати й прасувати.
Тепер вже вся фортеця знала про облаву. Жінки раділи: тепер можна буде спокійно спати і не думати, що вночі вовки залізуть до корови або передушать курей та качок. Солдати мріяли потрапити в нагоничі і просили Шевченка, щоб їх записали. Але Шевченко всім відповідав, що не він, а сам комендант складатиме список. Тоді солдати кинулися до Лаврентьева, частували його горілкою і запевняли, що вдома були найдосвідченішими мисливцями і стрільцями.
— Гм! — говорив Лаврентьев, іронічно скосивши одне око на якого-небудь п'яницю з тремтячими руками. — А чого ж ти, голубе, так мало вибив на стрільбищі? І на що ти тепер здатний, коли в тебе он руки трусяться?
— Сатана! Гадина! — лаялися потай солдати. А в вічі запобігливо посміхалися: — Та що ви, Родіоне Панасовичу! Тоді буран був, очі снігом запорошило. Я вам вовчу шкурку на комір...
Лаврентьєв невиразно хмикав:
— Добре. Комендант вирішить... Моє діло маленьке, але слівце замовиш можу.
Ввечері в казармі розплутували сіті. Довелося розрубати їх сокирою на шматки, кожен на кілька сажнів завдовжки. Біля кінців шматка сідали солдати і починали шильцем розв'язувати петлю за петлею, потроху посуваючись до середини. Потім готові шнури змотували в клубки.
За роботою точилися розмови про полювання. Розповідали різні мисливські пригоди, пережиті в минулому або чуті від батьків, дідів та односельців. А якось, коли розмови ущухли, Шевченко заспівав пісню. Солдати спочатку слухали, потім почали неголосно підспівувати, і сталося так, що відтоді кожного вечора, замість лайки і брудних дотепів, співали вони хороших пісень і за тиждень сам собою склався хор. Співали й українських, і російських пісень, і суворі сибірські казання про Єрмака та про Байкал-море. Старі солдати не пізнавали казарми і здивовано казали один одному:
— Дивна річ: ніби від пісень люди на людей стали схожі й життя робиться легшим.
А коли, наспівавшись, солдати вкладалися спати, то один, то другий підсідав до Шевченка і починав тиху розмову або розповідав йому своє минуле і скорботні події, які привели його сюди. Тарас Григорович слухав уважно. Він умів не просто слухати, а викликати у свого співрозмовника бажання висловити все, що важким тягарем лежало на серці
Всі ці трагічні оповідання Шевченко не забував. Вони стали тим невичерпним джерелом, з якого до самої смерті черпав він теми для своїх повістей і поем. Усе частіше з'являвся в них образ парубка відданого в солдати тому, що боровся він за своє родинне гніздо, за кохану жінку або наречену.
Кожного дня зранку Шевченко відносив до Лаврентьєва готові шнури і там допомагав писаревій жінці нашивати на шнур пофарбовані прапорці. Так минув тиждень. Готових прапорців було вже дві тисячі п'ятсот. Ганчірок ще лишилось багато, але чорнило вийшло.
— В чихавзі є хороша жовта фарба в порошку, — сказав Кобзареві Лаврентьєв. — Якщо до неї додати червоного чорнила, вийде ще з тисячу прапорців, а може, й більше.
Але Шевченко не знав, а Козловський не був певний, бояться вовки жовтогарячих прапорців чи ні. Обговорювали це питання ввечері всією казармою, і, коли сибіряки, білоруси та степовики одноголосно сказали, що жовтогарячий прапорець такий же страшний для вовка, як і червоний, знов пішов Тарас Григорович до коменданта і повернувся з дозволом узяти фарбу і ще дві пляшки червоного чорнила.
Вийшли прапорці сліпучо-яскравими. Готовий шнур з прапорцями намотали на кілька довгих і тонких полін, і склали на горище. П'ятого січня відправили в аул величезні обплетені лозою сулії горілки і ящики з посудом, позиченим в попаді та в писаря. Шевченко повіз увесь цей вантаж двома саньми з кухарем Гордєєвим, бо довірити горілку Козловському Тарас Григорович все-таки не наважився. Горілку сховав у себе Джантемир, а Гордєєв залишився в аулі пекти пироги й готувати частування.
Шостого було свято. Вранці після церкви фельдфебель Лаптєв прочитав у казармі список нагоничів. Виступити з Орська вони мусили сьомого січня о пів на п'яту ранку.
Облогу улоговини треба було завершити до світання. Котки з шнурами та прапорцями навантажили на троє саней з цілою горою хмизу на той випадок, коли б біля Орі трапилися місця, де немає ані кущів, ані тривких очеретів, на які можна було б начепити шнур з прапорцями. Навішуванням шнура повинен був керувати Козловський. З ним їхало шестеро помічників, крім трьох візників. Усі вони заготували собі смолоскипи зі смолистого соснового коріння або нав'язали на залізні прути жмути клоччя, насиченого олією і смолою. Коли смолоскипи заграли в темряві своїми сліпучими жовтогарячими гривами, маленька валка вирушила в путь.
Коні насторожено стригли вухами, чули вовків. Майже одночасно з саньми виступив з фортеці і загін нагоничів теж з ліхтарями і смолоскипами.
Ніч була зоряна. Небо здавалося майже чорним в яскравих і гострих іскрах зір. Високо стояли сузір'я Діви й Лева та всі інші досвітні зорі. Легкий зустрічний вітерець роздмухував смолоскипи і зривав з їх жовто-гарячих грив яскраві іскри. Іскри повільно кружляли і згасали позаду. І здавалося, що це кружляють над вогнями великі золотаві джмелі.
Коні йшли клусом, і, коли на сході ледве помітно засіріло, сани дісталися найдальшого кінця улоговини, до якого також підійшов і піший загін нагоничів.
Командував нагоничами кучерявий унтер Злинцев — "Смерть дівчатам", як прозвав його Козловський. Коли сани з смолоскипами під'їхали до піхоти, Козловський підійшов до нього, віддав рапорт і фамільярно і питав:
— Мабуть, почнемо?
— Командуй, коли ти такий знаменитий мисливець, а я поки що покурю, — відповів Злинцев з сумішшю цікавості й презирства.
Козловський уважно оглядався. Так, усе вірно: з одного боку річка, з другого, за ріденьким саксауловим гаєм, стрімка круча зникає в туманній і ще зовсім темній далечині. І, розуміючи, яка дорога кожна хвилина, Козловський взявся за шнури.
Від берега Орі до скелястого урвища він поставив густий цеп нагоничів та казахських жигітів, які поки що мусили тихо стояти на місці, а сам з трьома саньми вирушив уздовж Орі. Двоє помічників несли один з котків шнура з нашитими на ньому прапорцями, а сам Козловський з Кузьмичем, прив'язавши кінець шнура з прапорцем до міцного куща біля самої річки, де стояв крайній нагонич, повільно пішов уздовж берега, швидко і впевнено прив'язуючи шнур до кущів. Сани повільно посувалися услід з купою хмизу та іншими котками, а решта помічників несла палаючі смолоскипи.
Козловський так натягував шнур, щоб прапорці висіли не вище вовчих очей. Берег річки був нерівний. Він раз у раз провалювався в ями, непомітні під снігом, або заплутувався валянками в корінні. Подекуди на березі не було ані кущів, ані очерету. Тут згодився хмиз. Кожну тичину доводилося міцно втикати в пісок або в сніг, нагрібати навколо неї якомога більшу купу і добре втоптувати, щоб шнур не впав. Уздовж шнура лишили ріденький цеп нагоничів з рушницями.
Понад дві години тривало встановлення шнура. На цей час до аулу під'їхали саньми офіцери. Джантемир у розкішній кунячій шубі і в малахаї з чорно-бурої лисиці зустрів майирів за тридцять кроків від свого дому, але мисливці тільки привіталися з ним і відразу поїхали до виходу з вовчої улоговини.
Біля горла її, на гребені скелястої кручі, поставили сигнальника. Помітивши валку саней з сідоками в сріблясто-сірих шинелях з блискучими рисочками погонів на плечах, він змахнув довжелезною жердиною, на якій, була нав'язана біла ганчірка.
Сигнал помітив другий сигнальник, за сотню сажнів від першого, а далі він був прийнятий купкою мисливців на положистій стежці в улоговину, де впадав в Ор маленький струмочок і де вовки могли легко вислизнути. Вони взяли заряджені рушниці напоготів, а сигнал передали далі. Через десять хвилин про прибуття мислив-ців-стрільців вже знав цеп нагоничів у найдальшому кінці улоговини. Тут командувати мав фельдфебель Лаптев. Він почекав ще хвилин з десять, щоб дати офіцерам змогу розсипатися стрілковим цепом від Орі до кручі і зарядити рушниці, тоді раптом вистрілив у повітря.
(Продовження на наступній сторінці)