Захлинаючись від радості і нетерплячки, Шевченко пішов у найдальший закуток лікарні і тремтячими руками розірвав конверт. Лист був від Лизогуба — теплі сердечні рядки, повні щирого співчуття й любові, гарячою хвилею прилинули до серця змученої людини. Це була відповідь на перший лист поета. Але хоч і зогріла вона Кобзаря, та смоктала душу печальна думка: чому не відповіла Рєпніна? Шевченко надто добре знав і Варвару Миколаївну, щоб сумніватися в її сміливості. Може, вона десь виїхала з Яготина чи, може, Лизогуб не передав їй листів Шевченка?
Готуючи листи до чергової оказії, Шевченко знов написав Лизо-губові великого листа, повного співчуття з приводу смерті його дівчинки, питав про Рєпніну і, не втримавшись, вписав і таке: "Щоб і ворогові моєму лютому не довелося так терзатися, як я тепер терзаюся!
І ще велике до вас прохання, — писав він далі, — пришліть мені вашу маленьку скриньку, де є все, що мені треба, альбом чистий і хоч один пензель Шаріона, щоб іноді подивитися — все ж таки легше стане".
Так Шевченко знов прозоро попросив Лизогуба надіслати йому фарби і вже без будь-якої алегорії "Одисею", в перекладі Жуковського, та Шекспіра, в перекладі Кетчера97.
З казарми Шевченко майже не виходив. Суворо дотримуючись статуту гарнізонної служби, Мєшков заборонив солдатам виходити за межі фортеці без "увольнительної", а її видавали раз на тиждень і не більш як на дві-три години, тому захалявні книжечки Тараса Григоровича тепер майже не поповнювалися новими віршами: в казармі міг знайтися донощик, а в степу весь час бушували бурани, і поет тільки зрідка навідував своїх польських друзів та заходив до лікаря Александрійського і тільки там міг написати кілька рядків.
XVII. ПОРАДА КОЗЛОВСЬКОГО
Зима тяглася нестерпно довго. Бурани змінялися буранами, і навіть тоді, коли старожили вважали погоду тихою, летів над степом сивий поземок і вітер так штовхав людей в спину, що примушував їх бігти підтюпцем.
Шевченко знемагав. Розпухлі суглоби ледве згиналися, і біль став нестерпним, а коли фельдшер доповідав Глобі про хворобу поета, Глоба шалено грюкав по столу кулаком:
— Брешеш, стерво! Знаємо ці штучки! Дав він тобі карбованця на горілку, ось ти його й вигороджуєш! Ще раз згадаєш про цього ледаря — на гауптвахту підеш!
— Ваш бродь, нехай його їх скородіє пан дохтур оглянуть... Воля ваша, хоч на гапвахту садіть, а тільки ж він хворий.
— Іди ти к бісу!
Фельдшер замовкав, а Шевченка знов гнали на муштру, і змучений поет писав у своїй книжечці:
Благаю Бога, щоб світало, Мов волі, світу сонця жду. Цвіркун замовкне, зорю б'ють. Благаю бога, щоб смеркало. Бо на позорище ведуть Старого дурня муштрувати. Щоб знав, як волю шанувати, Щоб знав, що дурня всюди б'ють98.
Від цинги хиталися зуби, пухли ясна, і, коли він кусав скибку хліба, — хліб ставав червоним від крові. На його лихо, Александрій-ський виїхав у відрядження в найдальші казахські аули.
Навчання кінчалося о третій, а о четвертій вже сутеніло. Офіцери, з якими він у Ісаєвих співав пісень і мирно розмовляв, тепер не пізнавали його, не відповідали на його привітання, а в строю лаяли найбруднішою лайкою, казали йому "ти" і розмахували перед його очима волохатими кулаками. Навіть порівняно добродушний Мешков почав дріб'язково присікуватися до поета.
Щонеділі і щосвята солдатів водили до церкви.
Якось Шевченко стикнувся з Мєшковим на паперті. Як належить солдату, Тарас Григорович дав командирові дорогу і зірвав з голови безкозирку.
— Три доби гауптвахти! — вдарив його, наче батогом, голос Мєшкова. — Час вам, Шевченко, запам'ятати, що головний убір скидають не правою, а лівою рукою.
Давно щез Мєшков в глибині церкви, а Шевченко ще стояв на паперті з безкозиркою в руках. Жебраки тихенько захихикали навколо, а старий безногий солдат, давно звільнений вчисту, повчально загув:
— Заробив, служивий, гапвахту? Тепер знатимеш навіки, що солдатові не можна ловити гав. — І помітивши міщанок у строкатих гарусних хустках, що саме виходили з церкви, гугняво завів: — Подайте Христа ради копієчку каліці-воїну; за віру, царя та отєче-ство постраждав... Подайте старому солдатові за упокой родителів ваших...
"Ось так і мені доведеться жебрачити на схилі життя", — подумав Тарас Григорович і з важким серцем пішов підсиджувати на гауптвахті свої три доби.
Листопадова оказія знов не приставила листів, і Шевченко зовсім занепав духом, але в грудні переборов себе і знову сів писати листи, бо ж, як каже прислів'я, "під лежачий камінь і вода не тече". Він писав одразу багатьом. Почавши один лист і залишивши його недописаним, хапався за інший, потім, придумавши який-небудь новий аргумент, кидав той лист і знов повертався до першого.
Як голодний благає шматок хліба, благав прислати йому "ради поезії святої" хоч один томик Лєрмонтова та пісні Кольцова.
Надходило Різдво. На Україні з цим святом пов'язано безліч різних прикмет, звичаїв, легенд і обрядів, які дійшли до нас з глибокої дохристиянської давнини.
У Святвечір зранку не вивели солдатів на муштру, а наказали чисто прибрати й помити казарму. Всі, крім дворян Козловського та Білобровова, ретельно взялися за діло. В душі солдат раптом прокинулися теплі й дорогі серцю спогади дитинства. Одчайдушні п'яниці тремтячими руками витягали на мороз свої матраци, ковдри й одяг і сумлінно вибивали з них порох; другі під керівництвом одеського грека Кості Сахаджі, колишнього матроса, з милом і піском старанно "драїли" швабрами затоптану й запльовану підлогу, треті мили вікна й нари, знімали павутиння, палили різний мотлох разом з тарганами. Шевченко підмазував глиною і білив крейдою грубу. Кузьмич заливав щілинки в нарах, де знов почали гніздитися блощиці, якоюсь темно-брунатною рідиною, випрошеною у фельдшера. Всі метушились, прибирали в своїх шафках, мили, шкребли, акуратно складали дрова в кутку.
Від обіду солдати відмовилися, бо постили "до вечірньої зорі". По обіді роту повели в лазню, де цирульник старанно постриг і поголив їх, а каптенармус видав нову білизну, мундири і шапки.
Після куті і вечері в незвично чистій і добре провітреній казармі не було ані п'яних пісень, ані лайки. Обличчя солдатів стали урочисто зосередженими. Козловський повів на них очима, скривився і похитав головою:
— Нудно, як на пишному похороні, — сказав він і зареготав Але ніхто його не підтримав.
Шевченко пішов у свій куток і ліг обличчям до стінки, щоб ніхто не бачив його сліз. Він пригадав своє безрадісне дитинство і той особливо гіркий Святвечір у рік материної смерті, коли довелося маленькому Тарасикові із старшою сестричкою нести, за звичаєм, вечерю старому дідові. Переступивши поріг дідової хати, хлопчик мусив сказати, як того вимагає звичай: "Святині вечір! Батько і мати прислали вам, діду, святкову вечерю". Та не зміг сирота сказати цих слів, коли лягла в могилу його рідна мати, замучена злиднями та панщиною. Сльози полилися з його очей, а за ним заплакала і сестричка... І тепер, на чужині, пригадуючи цей вечір, лежав поет на нарах, здавалося, забутий усім світом, і гостро, яку дитинстві, відчував своє сирітство.
— Не тужи, братику. Не треба, — раптом ласкаво заговорив Кузьмич, поклавши руку йому на плече. Гріх у Святвечір так побиватися, коли на всій землі мир і в человєцех благоволєніє.
Шевченко не відповів, але від цієї несподіваної ласки ще дужче затремтів від беззвучних ридань, а Кузьмич легенько гладив його по плечу і приказував:
— Багато нас тут таких... І в кожного з нас серце поранене. Хай хоч раз на рік воно пом'якшає надією. Дасть Бог, і ти додому повернешся.
— Я нічого... Мати згадалася... — сказав Шевченко.
— Аякже! Сохне серце без ласки. І при сивому волоссі важко бути сиротиною, — тепло відповів Кузьмич. — Я без батька ріс. Зберемось ми, бувало, під Святвечір і підемо по хатах Христа славити. Де гріш дадуть де пиріг, де хліба, а де й ковбаси або сала відріжуть. Принесемо усе матері, заплаче вона над цією милостинею, розділить між нами, малими, а сама й шматочка собі не візьме. "Я вже поїла", — скаже, а нам, малим, і невздогад, що вона зовсім голодна, — зітхнувши, доказав Кузьмич і теж змахнув непрошену сльозу.
Обоє примовкли, замислилися. Раптом з того кутка, де щовечора чулася хвацька п'яна лайка й сороміцькій пісні, чийсь хрипкуватий, але ще міцний голос завів зворушливу стародавню колядку:
— .. .сіном притрусила, в ясла положила Господнього си... ина... — виводив він урочисто.
Сам того не помітивши, Тарас Григорович почав тихенько підспівувати, повторюючи знайомі з дитинства і тому особливо дорогі слова. Голос його потроху дужчав і скоро повів за собою інші голоси. Від колядок Тарас Григорович непомітно перейшов до рідних українських пісень. За кілька хвилин уся казарма з'юрмилася навколо нього і з глибоким хвилюванням впівголоса підтягувала йому. Заспівав навіть Кузьмич надтріснутим голосом. Співали тільки тих, де йшлося про сирітську долю, проспівали і суворо трагічну пісню про те, як породила молода дівчина хорошого сина і поклала його край дороги, позбавила материнської ласки, пустила самого в широке чуже й холодне життя тому, що не пожаліли люди, знеславили її за довірливість, заплямували гаряче й самовіддане кохання, яке дало життя цьому безпомічному маляті...
(Продовження на наступній сторінці)