Але в набігаючій ночі ані сідоки, ані жандарм на козлах поруч ямщика нічого не бачили, крім якоїсь величезної, закинутої далеко в степ самотньої споруди з глухими кам'яними мурами, напівсферичної бані мусульманської мечеті й високого стрункого мінарету поруч неї.
"Караван-сарай", — здогадався Шевченко і навіть трохи підвівся, коли тарантас під'їхав ближче. Про нього говорили позаторік у Брюллова10, будували його за проектом брата художникового — архітектора Олександра Брюллова11, але називати перед жандармом та фельд'єгерем ім'я улюбленого вчителя було б блюзнірством, і поет тільки довго мовчки озирався на стрункий обеліск мінарету, що ніби злітав до перших зір.
Була темна ніч, коли тарантас прогуркотів під склепінням Сакмарської брами12 і знесилені коні, хитаючись, зупинилися перед ордонансгаузом13.
Ямщик довго стукав пужалном і кулаком у дубові віконниці, у ворота й двері. Нарешті заспаний сторож, від якого тхнуло сивухою й потом, відчинив двері, і приїжджі ввійшли в канцелярію.
— Де черговий офіцер? — суворо спитав фельд'єгер.
— Так що їх благородіє пішли і наказали їх не турбувати, — просипів сторож і почав метушливо запалювати свічку від лампадки в передньому кутку.
— Я арештанта привіз. Державного злочинця... Піду до коменданта, а він хай тут залишається, — вів далі фельд'єгер, вказуючи на Тараса Григоровича. — Ти за нього відповідатимеш. А ви, пане, не зводьте тут вибрикувати. Тільки собі нашкодите, — додав він уже з порога. — Пішли, Тищенко!
Грюкнули важкі зовнішні двері. Кроки фельд'єгеря й жандарма прорипіли під вікнами.
Шевченко мовчав. Подорож змучила його вкрай. Все бачене в дорозі: болотяні низовини Інгерманландії14, дрімучі Костромські та Володимирські ліси, міста та посади, села й поля, весняна могутня розкіш Волги в водопіллі, заволзькі чорні землі, моторошно пустельний степ — все змішалося в якийсь строкатий хаос. Спати! Лише спати! — благало знесилене тіло.
— їсти хочеш? — спитав, позіхаючи, сторож. — Скибку хліба знайду та водиці попити... А вареного... коли б трохи раніше приїхали...
— Дай води, а їсти не буду, — відказав Шевченко і сів на лаву. Сторож приніс великий штоф з водою і, поки Шевченко довго й жадібно пив і ніяк не міг напитися, говорив, почухуючи кошлаті груди:
— А спати тобі в сінях доведеться. Лягай, братику, не сумнівайся. Підлога чиста: Ониська її сьогодні ножем вишкрябала, а бліх чи блошиць у нас нема. Що ж це ти: й чемодана з собою не привіз?
— Спати. Тільки спати, — машинально повторив Шевченко, віддаючи нарешті штоф. — Проживу якось і без чемодана.
— Оце вірно, — погодився сторож.
Він замкнув зовнішні двері на важкий залізний засув з висячим замком як московський калач завбільшки, забрав ключ, пропустив у сіни Шевченка, замкнув його з канцелярії і повчально додав крізь двері:
— Ти тільки там палити не здумай... У нас за це й "зеленою вулицею"15 ганяють під барабан.
Тарас Григорович оглядівся. Єдине віконце в сінях, заґратоване, як і в канцелярії, звичайними тюремними ґратами, ледве пропускало тьмяне світло місяця вповні, що ліниво виповзав з-за далекого обрію. Лави тут не було. Він вибрав місце під стінкою і простягнувся на нефарбованих смолистих дошках, з хвилину пролежав, ні про що не думаючи, несвідомо насолоджуючись тишею, і раптом пірнув у глибокий сон без снів.
В канцелярії губернської прикордонної комісії нестерпна спека. Яскраве червоне сонце б'є в вікна і так напекло кімнату, що пишне біляве волосся Федора Лазаревського16 прилипло до чола, а піт струмками стікає з обличчя й капає на "Справу", розгорнуту перед ним на столі. Страшенно важко сидіти в сукняному віцмундирі з тісним крохмальним комірцем, але день буденний, час службовий, а при виконанні службових обов'язків належить бути одягненим за встановленою уніформою. Лазаревський щиро заздрить молодшому писарчуку Стьопці, який сидить на протязі біля дверей в синій ситцевій сорочці і тяжко зітхає. Інші столи, праворуч і ліворуч від Лазаревського, — не зайняті. Його приятель, земляк і колега Сергій Левицький17, пішов на пошту одержати посилки від матері та старої тітки, і Лазаревський наперед смакує, з якою насолодою переглядатимуть вони ввечері нові журнали й книжки, ласуючи смачними ковбасами, наливками та іншими продуктами, якими одночасно з поживком для розуму постачали їх люблячі батьки та родичі з Чернігівщини. Другий сусіда його, секретар, а вірніше, старий писарчук Галевінський пішов по давно вже замовлені бланки.
"Скористався з нагоди, що начальник виїхав, — подумав про нього Лазаревський, — забрався до знайомих панночок у садок і ласує черешнями з дерева, а ти тут підсмажуйся, наче карась на пательні".
Зусиллям волі Лазаревський примусив себе заглибитися в роботу: треба викласти наслідки обслідування з приводу однієї з заплутаних скарг, де сам чорт зламає ногу навіть у прохолодну погоду, а не в сорокаградусну спеку. Тричі починає він писати наново і тричі кидає написане.
"... На підставі розпорядження керуючого канцелярією його превосходительства пана військового губернатора за номером 179 від одинадцятого травня поточного року і на підставі мого особистого обслідування в справі № 842, маю честь..."
Лазаревський замислюється, як краще сказати: рапортувати чи доповісти і взагалі як краще назвати свою писанину: звіт, доповідь чи рапорт? І трапляються ж отакі проклятущі папери! Та й пера сьогодні підібралися такі м'які, наче й не гусячі, а з качки або з курки... І в чорнильниці повно мух. Підчепиш пером отаку втоплену муху — і ось тобі чорна пляма. І слова такі незграбні, і робота нуднюща... І якого біса мусить він отаким займатися?!
— Стьопко, голубе! — заволав він у розпачі. — Принеси пляшку квасу холодного.
Та не встиг Стьопка майнути в дверях своєю синьою сорочкою, як до канцелярії влетів писар Галевінський і, кинувши на письмовий стіл пачки свіжонадрукованих бланків, схвильовано вигукнув:
— Сьогодні вночі привезли Кобзаря!
— Чого ви репетуєте? Я маю "Кобзаря", — стримано зупинив його Лазаревський. — Он, дивіться: всі бандеролі на бланках роздерлися і бланки порозсипалися.
— Та не про книжку йдеться. Автора привезли, Шевченка! Того, що написав "Кобзаря", — казав Галевінський, підбираючи розсипані бланки. — Я зустрів чергового офіцера, якому петербурзький фельд'єгер здав його вранці. Зараз він у фортеці, в пересильній казармі.
— Не може бути! В казармі! Отже, забрили в солдати? Або на заслання?! Як декабристів, як Пушкіна, Лєрмонтова, Одоєвського, за те, що наважився вголос казати людям правду!
Галевінський іще щось розповідає про бланки, про друкарню, але Лазаревський не слухає. Треба негайно знайти Шевченка, висловити йому все, що зібралося в серці в самотні зимові вечори та ночі, що передумалося над палкими рідними рядками "Кобзаря"! Треба йому допомогти. Негайно, зараз!
Одним рухом змахнув він у шухляду письмового стола і перо, і почату доповідь, чи як там її, і складаний ніж, і "справу", зірвав із цвяха кашкет, з розхристаним віцмундиром та жилетом вилетів на вулицю і майже побіг у бік фортеці.
Довго блукав він там уздовж якихось склепів, складених стосами дров, цейхгаузів, по штабах, по полкових та батальйонних канцеляріях, по завулках та дворах, поки нарешті якийсь офіцер не показав йому, де шукати поета. З трепетом душевним пройшов він повз вартового, сунув йому пом'яту перепустку і переступив поріг напівпорожньої пересильної казарми.
Біля найдальшого вікна четверо напівголих чоловіків різалися в карти, супроводячи гру добірною лайкою. Двоє смажили в грубі щось настромлене на іржавий багнет. Ще двоє вешталися з кутка в куток, обмацуючи пильним оком кожну людину, як ярмаркові злодії, що шукають легкої поживи. Біля найближчого вікна лежав на нарах долілиць огрядний чоловік років тридцяти п'яти і читав товстезну подерту книгу.
"Він", — подумав Лазаревський і з завмираючим серцем ступнув до нар.
На світанку фельд'єгер Відлер дійсно здав поета черговому офіцеру, а той відправив заарештованого до коменданта фортеці генерала Ліфлянда18.
Генерал нашвидку переглянув справу прибулого і зацікавлено звів на нього очі.
Поет спокійно і розумно дивився на старого генерала. На запитання відповідав коротко, і коректно, і з такою гідністю, що генералу стало ніяково казати йому "ти", як належало за статутом.
Але в вироку ясно говорилось, що цей синьоокий художник і поет — людина дуже небезпечна для держави. Це ніяк не вміщалося в свідомості генерала, і він визнав за краще не входити в ці справи і теж лаконічно й коректно пояснив поетові, як пояснив би розжалуваному за дуель офіцерові, що його буде зараховано до п'ятого лінійного батальйону і за кілька днів відправлено до місця служби. Потім генерал розпорядився, щоб Шевченка повели до лазні, видали чисту білизну і зарахували на повне постачання.
В лазні Шевченко з насолодою відмив дорожній пил і бруд, потім пішов до цирульника. Той усадовив поета на табуретку, і над його вухами довго цвірінькали й щебетали гострі ножиці, знімаючи з шиї та голови буйно відросле волосся й двомісячну бороду.
Потім, поклавши ножиці, цирульник взявся за бритву.
— Дайте! Я сам поголюся, — сказав Тарас Григорович, простягнувши руку до бритви.
(Продовження на наступній сторінці)