— Ну, як? — кинулася до нього Шафіге, забувши мусульманський жах перед чоловіками. — Меметка?..
— Тут ваш Меметка, — лагідно посміхнувся Панас. — Не журіться, молодичко. Замкнули хлопчиків до цитаделі. Годують їх добре: і шашликом, і молоком, і сиром, і різними ласощами! Ось тільки сплять вони на землі, підклавши соломки. Та влітку нічого, тепло...
— А ага? Чи тут він, клятий? — урвала Горпина.
— Нема. Поїхав, собака, по інших аулах. Зовуть його Гусейн-заде, а помічник його Юнос-заде, щоб їм чорти зади попідсмажували, — грубо пожартував Панас, щоб чимось розважити бідну матір. — Ласий він, собака, на бакшиші. За гроші з нього можна кишки витягти, але без грошей — не підходь: звір звіром. Проте дітей він не чіпає. Треба їх приставити до Стамбула веселими та здоровими, бо за це можна дістати чималу нагороду. А нагороди для нього — як мед. Ну а у вас як? — урвав він сам себе, бачачи, що Шафіге ладна знов розплакатися.
— Продали іджіари якомусь чужинцеві. Та так добре, — зацокотіла Олена. — А на базарі що робиться!.. Ой лишенько! Всі несуть на продаж, що є найкращого в хаті. А покупців катма. Зникли, як таргани у вогні. Пропали б ми, коли б не цей чужинець.
— Що ж тепер робити? Підемо десь, — урвала Шафіге. — Чи не піти нам на невільницький ринок по хлопчика?
Але Горпина спалахнула.
— Та що ти, Шафіге! Схаменися! Піти купувати за гроші людину, нещасне дитинча, захоплене десь на селі!.. Щоб ще одна мати страждала, як ти? Шафіге стало соромно. Але страх втратити Меметку стиснув їй серце, і вона знов звернулася до Панаса. Вона відчувала, що цей мовчазний неквапливий вантажник з випаленим на лобі невільницьким тавром знайде якийсь вихід.
— Що ж робити, господарю? Навчи! Врятуй!
Панас — почухав неголену щоку, затягнувся тютюном і, не випускаючи люльки з рота, спокійно відповів:
— А я ось що думаю. Бачили ви циганча, що жебрачить біля кладовища? Він сиротинка. Візьмемо його, помиємо, підгодуємо та й віддамо Гусейнові замість Мемета, а гроші залишаться тоді на хабар. За три тисячі аспрів стане він шовковий. Та й циганча дякуватиме. Не весь йому вік спати під тинами, як цуценяті.
Але Горпина не заспокоювалася.,
— Хоч і спить воно під тинами, та вільне. Краще бути жебраком на волі, ніж невільником у золотих шатах.
Панас повільно всміхнувся.
— Вірно, тіточко. Тільки не зовсім. Хлоців беруть не в неволю, а в яничари. Батьки страждають, бо це розлука навіки, але ж не будуть вони нещасні. Сім років тримають аджем-огланів в султанському палаці, муштрують, добре годують, виховують; вивчають вони військову науку і грамоту, а потім беруть їх до яничарського війська, якому скоряються всі. Це ж не прості корогви — яничари. Живуть вони сито, безтурботно і весело і навіть чимало разів скидали султанів, коли вони не дуже їм потурали. Отже, кращої долі жебракові й уві сні не вигадаєш.
Горпина замовкла, та неприємний присмак залишався. А Панас вів далі, звертаючись до Шафіге:
— Підемо тепер до нас, відпочинемо. Та й циганча заберемо дорогою, а за кілька день приїде ага. Тоді й справу закінчимо. Тільки не говоріть циганчаті, що ми вигадали, бо матері виють і він може злякатися.
— А що буде, коли циганча втече з казарми? Тоді знов прийдуть до нас по Меметика? — урвала Шафіге.
— Та схаменіться, тіточко! Звідти тільки пташка втече.
Олена була захоплена. Знов засміялися карі очі, а кирпатенький носик визирнув з хусточки, як пустун-хлопчик з-за тину.
— Справді, підемо до нас, — запросила вона. — Циганча проживе в нас кілька день, обчиститься, відіспиться. А я вже годуватиму його, як курбан-байрама, щоб він вподобався азі.
Сказано — зроблено. За годину циганча вже призвичаїлося до білої хатки за кладовищем і з дзвінким реготом гралося з кудлатим собакою, причепурене, нагодоване, з чисто поголеною голівкою, а Горпина з Шафіге зібралися додому.
Минуло чотири дні... Шафіге не спала, не їла, поривалася до Каффи і годинами ридала, ховаючи в подушках обличчя, або бігла до Горпини по новини.
— Я боюся, що Меметку вже забрали до Стамбула. Я більше його не побачу. Нащо ти відвела мене додому, Горпіне?
— Заспокойся, рідненька. Не така людина Панас, щоб обдурити нас. А яликом під парусом — до Каффи — година. Це ж не бігти пішки гірськими стежками, як ми з тобою.
— Так ти нічого не ховаєш від мене? Він ще тут? Забожись своїм християнським аллахом! Горпіне, Горпіне, скажи мені правду!
— Та схаменися, дурненька! Глянь мені просто у вічі. Та хіба ж я стала б тебе дурити?! Іди додому, а коли я про щось довідаюсь — вмить до тебе прибіжу.
Шафіге йшла додому, а Горпина знов бралася до роботи або вколисувала дитину, задумано мугикаючи суворих степових пісень. На серці в неї було ясно, спокійно. З дня народження дитини вона скорилася долі, і ніби ця чужа гаряча сонячна країна стала для неї другою батьківщиною.
Нетерпляче очікувала і вона звісток з Каффи, і якось вранці, коли тануло море під прозорим блакитним серпанком, а сонце запалювало на ньому ніжні порошинки іскор, виросла перед нею Олена.
— Нема хазяїна? — спитала вона, оглядаючись.
— Нур'ялі надворі. Рубає дрова. А що? — захвилювалася Горпина. — Де Меметка?
— Панас чекає на нас у човні. Поклич Шафіге із Ахметом. Ага повернувся вчора надвечір, а хлопчиків відряджають сьогодні, — квапливо розповіла Олена і, озирнувшись, додала, таємниче підморгнувши Горпині:
— І для тебе, серденько, є новина: прийшли очаківські галери. Може, й Данила разом викупиш.
Горпина похитнулася і зблідла, як мрець. З тихим дзвоном упав з її рук скляний глечик і роз/?ився на дрібні крижинки. Данило... Невільник, прикутий до галерної лави. Мученик і жахливий обвинувач жінки-зрадниці. Під порогом саклі ще й досі закопані в манюсінькому глечику тридцять два золоті гасене, що заробила вона за рік вишиванням. Це був її обов'язок, її мета. Але як його викупити, коли лежить у колисці татарча, жахливий доказ її зради? Коли перед усім Чабан-Ташем стала вона дружиною Нур'ялі?! Як піти з цієї саклі, де кожен цвяшок став рідним і дорогим, як кинути сором'язливого лагідного рибалку, що кохає її цнотливим коханням? Як завдати йому такої глибокої рани? І за що? І як тоді буде з дитиною?
Вихром миготіли уривки думок, але вона не могла ані зв'язати їх, ані рушити з місця. Олена щось говорила, сидячи поруч і тримаючи її за руки. В ушах дзвеніло. Жах, сором стискали серце мало не до фізичного болю.
Увійшов Нур'ялі з нарубаними дровами, скинув їх біля кабиці, відвертаючи очі від гості, не звиклий дивитися на жінок без фередже. З Горпининого обличчя він зрозумів, що скоїло ся лихо, але перед чужими незручно розпитувати. Нур'ялі зупинився, не знаючи, що робити, як збентежений учитель у медресе [229], коли прийдуть приїжджі шейхи і питають про те, чого учні не вчили... Олена зирнула в його бік і підвелася з міндера.
— Так ви, серденько, збирайтеся, а я піду до Шафіге, бо треба нам поспішати, — квапливо кинула вона і вислизнула з саклі.
— Що трапилося? — ступнув до Горпини Нур'ялі. — Невже завезено Меметка?
Горпина мовчки похитала головою.
— Так що ж тоді, джаним, Горпіне моя люба? — турботливо сів він поруч неї. Клубок ридань підступив Горпині до горла. І раптом впавши навколішки і ховаючи обличчя в його одязі, заговорила вона уривчасто і заплутано:
— Пусти мене, Нур'ялі, до Каффи... Галери прийшли з Очакова... Ті самі... Данило мій там у неволі... Треба його врятувати, викупити...
— Данила?! Викупити?! — з мукою перепитав Нур'ялі. Горпина заридала несамовито, розпачливо.
— Пусти мене... Коли ти рибалчив, я до світанку гаптувала... Я гроші збирала на викуп... Він у кайданах, біля опачини... Ані підвестися, ані спочити... У холод, у вітер, у дощ... І рани від кайданів до кісток.
Нур'ялі мовчки заплющив очі, зосередився, начеб тому, щоб глибше відчути своє страждання... Потім тихо провів рукою по Горпининій голові і відповів з болем у , голосі.
— Іди, Горпіне моя люба. Ти вільна. [230] Нема на тобі інших пут від пут кохання. Роби те, що наказує тобі сумління... А я чекатиму на тебе день і ніч, тому що стала ти мені прикрасою життя, моєю зорею у темряві.
Горпина мовчки ридала.
— А як же буде з дитиною, джаним? Залиш мені мого сина, — заговорив Нур'ялі по хвилі. — Ми чекатимемо на тебе з Юсуфом.
Горпина підвелася, озирнулася, наче затямлюючи назавжди все, що оточувало її щодня, потім зирнула на Нур'ялі.
— Не знаю, що буде, — прошепотіла вона. — Сама не знаю... Я заблудила, Нур'ялі... Ось як у лісі вночі... Боязко, боляче мені, Нур'ялі... Ох, як боляче...
Сліз більше не було. Висохли вони, випиті внутрішнім жаром. Хитаючись, наблизилася Горпина до колиски, торкнулася дитини вустами і мовчки вийшла з саклі.
Як уві сні, спустилася вона стрімкою стежкою, як уві сні, сіла в ялик поруч з Шафіге...
(Продовження на наступній сторінці)