На папері Січ підкорялася Польщі, була частиною Речі Посполитої, а насправді Запорожжя жило своєю державою. Керувала нею старшина і, замість писаних статутів, мали вони свій неписаний звичай із жорстокими карами в дусі свого часу. І хоч голота й тут часом голодувала, але дихала вона вільніше, після панського фільварку, після задушливих брудних майстерень, після суворих монастирських келій.
І виросла Січ, — стала грізною військовою силою.
За часів Сагайдачного мало не удесятерилося число козаків. Сагайдачний гартував козацьке військо в боях та походах, але про око залишався вірний підданець короля Зигмунда. Спирався він на старшину, але не рвав і з сіромою, бо розумів, що голота — велика сила. І голота обирала його на свого ватажка, ідучи в небезпечний, але принадний і корисний похід на турецькі й татарські береги.
Проте голота часто обурювалася проти Сагайдачного й підозріло та вороже стежила за його дипломатичними кроками. Частенько говорили по шинках буйні голови, що наївся він козацького хліба, викохався на ньому й шиється в пани, а тому — час скинути його геть та обрати на його місце іншу людину, простішу, ближчу й зрозумілішу.
Але після останніх блискучих походів на Сіноп та Царгород Сагайдачний був у зеніті слави. Він знав і відчував свою міць, та зовні й ознаки не виявляв, тільки зважував кожну дрібницю, щоб при першій нагоді скористатися з неї.
Місяць тому дістав він грамоту з Москви, від яснобородого боярина, що їздив до Криму торік викупити невільників.
Не додержав слова лукавий боярин, не написав Сагайдачному про долю Коржеву. Опинившись у Москві, пірнув він з головою у двірські інтриги і забув про зустріч на невільницькому ринку. Добивався боярин воєводства. Але видирали бояри один в одного ласий шматок і діставали "кормленіє" не ті, що краще розумілися на справах, а ті, що нижче вклонялися, не шкодували грошей на хабарі, на частування й подарунки, хто краще прислуговував впливовим людям.
І тільки тоді, коли обминули його, покривдили й забули винагородити, — пригадав боярин, що є на світі Литва, є країна, куди тікають від московського деспота гоноровиті бояри, від катівні або "опали". Пригадав Курбського [216], Глинських [217]. І виплив із небуття флегматичний, простодушний козак з блискучими чорними очима, чорними, як дьоготь, вусами та оселедцем...
"Допоможи нам, боярине, — забринів його щирий голос. — Викупи з жінкою та з дочкою хазяйською. Ще й заробиш на цьому. Є в мене золото, є перли. А панна Повчанська — наречена гетьмана Сагайдачного. Він озолотить тебе, якщо ти нас урятуєш".
І помчав надійний боярський холоп крізь Путивль та Чернігів. Сів він у Києві на козацький байдак і поплив через пороги, здригаючись із жаху перед грізними стромовинами Дніпра-Славути.
Закрутисто й хитро писав боярин. Говорив, що в Москві і заморські купці, і торгові люди тільки й гомонять про подвиги Петра Конашевича. Що славиться він на всесвіт як перший оборонець віри від бусурманства. Що всі вважають його славетним витязем і звитяжцем, який охороняє мечем православні землі від невірних.
І перед тим, як висловити своє прохання — влаштувати його в Литві на вільних і родючих землях, — вплів у свою грамоту те, від чого здригнулосяз агартоване в походах козацьке серце.
"...А еще могу обрадовать тебя, Петр Кононович, зело для тебя радостной весточкой:
Летось біл я в татарской земле послом государевым и на рынке невольничьем, в граде Каффе, земляка твоего, козака Коржа, в добром здравии видел. А его татарва с женой и с дочкой хозяйской в неволю взяли и на продажу, аки тварь бессловесную, бесстыдно вывели.
И просил меня оный Корж-казак от неволи агарянской его вызволить. Хотел я его слезную просьбу уважить, да денег при себе не было, а в деньгах государевых — как тебе ведомо — мы не вольны и за них перед его царским пресветлым величеством ответ держать должны.
И дал я слово Коржу отписать тебе с надежной оказией, да оказии в зимнее время в запорожскую сторону не случилось.
А слышно было, что продал Коржа хозяин его, Caфарбакан, на галеры гребцом, а жену его и твою, пан гетьман, суженую у себя держал, подыскивая богатого покупателя. А что сталося с ними — можно и теперь доведаться: есть в Каффе цыганка Кайтмаза-знахарка. А живет та знахарка и чернокнижница у мечети Биюк-Джама, на самом углу, при дороге. Имеет она доступ во все терема татарские, и женский пол татарский видит без фаты. А если случится на рынке рабыня-красавица, так продают ее через Кайтмазу в гаремы за хорошую цену, и на том Кайтмаза имеет великий барыш".
Ці слова зняли гетьмановому серці бурю. 3гарячу думав він проголосити похід на Каффу, але заперечив Свиридович, військовий осавул, та інші найповажніші старшини, що чекали з Туреччини великі каравани суходолом і кораблі морем. А що можна було вдіяти на Січі, коли старшина не давала згоди? Хоч жменька старшини ніби и танула в морі голоти, але крутила вона нетягами, як хотіла. Повернувшись із походу, нетяги віддавали лев'ячу частку власникам човнів — за човни, за зброю, за військовий припас і всі інші борги. І знов залізали нетяги в борги, голодували, продавали пишні шати, і знову йшли пасти старшинські отари й табуни, шевцювати, робити діжки на рибу, м'яти шкури, косити луки, рибалчити, полювати або працювати на військо...
Скликати раду всупереч волі старшинській і просто розповісти козакам своє лихо — було неможливо. Затюкали б його козаки. А коли б і зважили на його горе, — старшина скористалася б з цієї нагоди, сказала б, що він збабився, що ладен він лити козацьку кров заради власного щастя, і скинули б його, відібрали б владу, яку він так довго й хитро тримає в руках.
І, зціпивши зуби, мовчав Сагайдачний, очікуючи якогось випадку, мало не чуда. І тільки уникав людей, ховав від них своє горе...
— Зажурився наш батько, — говорили проміж себе козаки, хитаючи головами.
— А може, заслаб? — припускав дехто.
— Е, ні, панове. Не така він людина, щоб з хворобою панькатися. Але погано, коли людина мовчить і замислюється: або задумала вона темне діло, або смерть свою чує — ось що!
Погомоніли про це козаки та й забули. Інше хвилювало Січ: уже другий тиждень не приходило до Базавлуку жодного каравану, жодної чумацької валки — і бозна-звідки поповзли чутки, ніби коронний гетьман перехоплює все, що везуть на Січ.
Чутки були правдиві. Магнати та заможніша шляхта вимагали від старого гетьмана вжити суворих заходів, щоб приборкати козацьке свавілля. По соймиках тільки й мови було про те, що треба виконати постанови житомирської комісії, і на адресу Жолкевського лунали образливі й різкі промови.
Жолкевський довго барився, розуміючи, що кілька сотень чоловік кварцяного війська нічого не вдіє проти сорока тисяч запорожців, і, замість походу, звернувся з відозвою до панства Київського, Волинського та Брацлавського воєводства, просячи підтримати й дати військову допомогу.
Кожен магнат мав тоді власне військо — полки кінноти, піхоти і навіть гармати, але магнати принципово не бажали скорятися наказам коронного гетьмана. Почекавши ще трохи, Жолкевський видав наказ, яким забороняв під страхом смерті надвозити або продавати Запорозькому війську будь-яку живність чи харч. Але кожен пан волів краще корисно торгувати з Січчю, і наказ старого гетьмана залишився мертвою літерою.
Тоді Жолкевський надумав діяти на свій страх.
Він розкинув по всіх шляхах невеличкі загони, наказавши їм перехоплювати й вертати всіх, хто їхав до Базавлуку. Захвилювалася Січ. Це било по кишенях і рибальські тафи, і чумаків, і мало не кожного козака. На березі біля порона юрбилися козаки, виглядаючи, чи не з'являться в далечині чумацькі мажі або двогорбі верблюди вірменських купців. За їх розрахунком, минули вже всі строки, і сьогодні вони конче повинні були прибути на Січ. Але порони ніби приросли до татарського берега, марно чекаючи на приїжджих.
— Ану, панове, що там курить? Здається, хтось мчить конем учвал? — стріпнувся Гнат Танцюра, дивлячись у кулак.
— Справді, — відгукнувся хтось, помітивши самотнього вершника біля порона. — Хто б це міг бути?
— Під'їде — побачимо.
Порон повільно наближався, розбиваючи сонне скло води. Тихий і широкий був тут Дніпро. Втомився він ревти, клекотіти, розриваючи свої піняві груди об скелясті зуби порогів. Втомився борсатися з безсилою люттю і тихо, плавко та рівно обтікав острови, ясний і лагідний, як небо після громовиці.
— Іч, вражі сини, як тихо пливуть. Кишки мотають з людини, — вилаявся Танцюра, підходячи до причалу.
— Крутиться, — підморгнув один із рибалок. — Недурно Танцюрою прозвали.
~ Затанцюєш! У нього три човни свіжої риби, а солі катма, — байдуже почухався другий.
Порон повільно наблизився до Базавлуку і м'яко ткнувся в приплав. Єдиний пасажир його насилу підвівся на нетверді ноги й узяв коня під вуздечку.
Він був худий, як кістяк, у лахмітті, і буйна, давно не голена борода поросла аж до очей на його-запалих засмаглих щоках.
— Справжній сірома, як у піснях співається: шапка-бирка, зверху дірка, — напівголосно переговорювалися козаки.
— Певно, харцизи пошарпали. Іч, як світить голими ребрами.
— А мо, й сам пошарпав кого та втік від погоні.
— Та й коня захопив не про своє дрантя.
— А справді! Дивіться, панове: сідло та вуздечка вся у золоті. Важнющий кінь, хоч самому гетьманові.
(Продовження на наступній сторінці)