— Та на що ж ви сіли з ним грати? Невже ви не чули, що про нього розповідають по кутках? — щиро ойкнув Кніпріц. — Якщо на те пішло, то справа не в його винятковій вправності в картах чи то в долі... Але всі мовчать, бо він найближчий приятель вельможного пана й багатьох інших. Чорт його зна, на чому грунтується ця чудернацька дружба. Проте, я ухиляюся вбік... Треба знайти гроші, бо інакше — край службі і всьому майбутньому. Тільки не журітъся завчасно. Не ви перший, не ви останній. Опануйте себе і не повертайтеся до гральної зали, бо — хай мене вдарить грім — вони пустять вас у жебри.
— Та хай їм провалитися, цим картам! Який я гравець! Зайшов подивитися з цікавості. Бачу — ніяких мудрощів нема... Але де ж узяти гроші?
Кніпріц замислився.
— От шкода, що в мене немає... А скільки вам треба?
— Та... вісімдесят польських злотих і стільки ж англійських червінців, чи як їх там...
— Трохи забагато. Це все Потоцький підстроїв. Любить розважатися на чужому лихові. Знаю його звичай. Випробував на власній шкурі.
— Як то?! Хіба пан поручик?..
— О ні, я не програвся. Вельможний пан — людина вигадлива і багатостороння. Він не повторюється. Одного зацькує хортами або ведмедя випустить на нього. Другого підведе під програш. А іншому підсуне досвідченого перелесника відбити дружину чи то наречену. Або напоїть на глум усьому товариству. Ні один новак не уникнув його жартів. А завжди вразить він свою жертву в ахіллесову п'яту... Проте де ж узяти гроші? — згадав він. — Загалом вам треба сто шістдесят червінців. Мабуть, ротмістр Іллеш одержав сьогодні фуражні. Спробую позичити в нього нібито для себе. До речі, він мені трохи винний.
І чулий юнак залишив Горленка в кутку зимового саду, помітивши блакитну уніформу угорського ротмістра. Але й тут не пощастило. Іллеш щиро вивернув кишені Кніпріцові в долоню, і вони нарахували тільки тридцять один злотий.
— Почин є, — говорив Кніпріц, який в кожному випадку вмів знайти хорошу сторону. — Позичити сто тридцять злотих легше, ніж сто шістдесят.
Але, хоч до кого він звертався, — всі відмовляли йому. І Кніпріц ставав все хмурніший.
— Не минути вам лабет Доліви-Ясенського, — зітхнув він кінець кінцем. — Візьміть у нього, але пам'ятайте, що це такий павук, з яким небезпечно зв'язуватися.
— Якого Ясенського? Того, що орендував маєтки старого Струся?
— Так. Тепер він головний управитель пана Потоцького.
— Та невже ж він лихварює?
— Так, потай і під величезні проценти. Знає, що бувають безпорадні становища, як от і з вами... А панство сплачує і або мовчки гине в його лабетах, давши слово чecтi мовчати, або звільняється від нього голе і босе. Через нього вкоротив собі віку Стах Оборський та інші. Ви тільки нікому не кажіть, щоб не вийшло скандалу. Дайте слово честі, — захвилювався Кніпріц, боячись за свою балакучість. — Я вам розповів по-приятельському. Не зраджуйте мене.
— Та що я, ворог своєму єдиному приятелеві? — палко відповів Горленко. — Де ж той павук і людожер?
— Я вас зараз познайомлю. Він тут, У палаці.
Доліва-Ясенський справді сидів у кабінеті, щось підраховуючи на клаптиках паперу.
— Пробачте, здається пан не вільний? — чемно дзенькнув острогами Кніпріц.
— Ні, ні, прошу. Я вже кінчив. До ваших послуг, — підвівся Ясенський.
Це був худорлявий пан, років на шістдесят, с пергаментно-жовтим обличчям і глибокими темними западинами, де блищали розумні, але холодні й пронизливі очі. Кніпріц познайомив його з Горленком і перейшов до головного.
— Я знаю, пане Ясенський, що є справи, про які можна говорити тільки проміж порядними людьми, спокушеними на законах честі, — почав він. — Такий і є пан Горленко. Сьогодні йому не пощастило на зеленому полі. Отже, йому треба грошей. Чи не могли б ви позичити кільканадцять злотих?
Доліва мовчки мацав Горленка очима, які дивовижно нагадували двох щурів, що визирають із нори.
— Скільки ж пану треба? — спитав він по хвилі.
І голос його бринів сухо й рипуче.
— Сто тридцять червінців, пане. За два тижня я поверну вам цю суму з глибокою вдячністю.
— О пане... І треба вас виручити, бо це обов'язок кожного шляхтича рятувати один одного, і боязко мені, що ви мене підведете під лихо, — всміхнувся Ясенський, але усмішка його скидалася на гримасу мерця.
— Слово честі!
— Та не в слові тут річ! А що буде, коли пан — бажаю пану добре ся мати сто років — помре наглою смертю? Де я тоді візьму гроші сплатити борг? А що мені скаже вельможний пан, коли виявиться, що я позичив вам його гроші? Та він мене з світу зжене, позбавить честі й посади!.. Це ж так небезпечно, так рисковано...
— Так я дам панові розписку.
— Розписка, пане, розпискою, але це не врятує мене від лиха, бо коли я покажу розписку замість грошей, то вийде, що я не злодій, але шахрай, що крутить його грошима, як лихвар. І знов-таки буде погано. Хай пан дасть мені, крім розписки щось коштовне під заставу, а я зобов'язуюсь словом гонору повернути цю річ під час остаточного розрахунку.
"Ах ти сучий сину, — скипало в грудях у Горленка — Так ти задумав з одного вола дві шкури здерти?"
Але, пригадавши cвoє безпорадне становище, стримався і чемно відповів:
— Добре, пане. Візьміть мою кунячу шубу з бобровою облямівкою та коміром.
Щури знов визирнули з-під пергаментних повік і вмить заховалися. А сухі жовті губи пожували під гачкуватим носом, і рипучий голос відповів:
— Ну, добре, любий юначе... Додайте ще ваш діамантовий перстень — і приходьте. Треба рятувати шляхетний гонор і лицарську гідність. За півгодини чекаю на шановне товариство, але щоб ніхто в світі не знав про цю послугу.
— Підемо, — підхопив Кніпріц Горленка. — Підемо пане, танцювати, бо інакше вашу відсутність помітять, і тоді ви станете ціллю нових витівок нашого сюзерена. Всміхніться! Та не так журно, боже мій!.. Пам'ятайте, що в цьому палаці треба сміятися й жартувати, коли на душі темна ніч і виють голодні вовки. Підемо до панночок. З ними легше дихати. Я познайомлю вас з сестрою моєї Яніни, панною Камілою Хлебцевич. Чудесна дівчина. Коли б не Яніна, я не стояв би перед її очима.
Мазурка ще бриніла в ушах Горленка, коли він вийшов з Кніпріцом з сліпучо освітленого палацу і по прямував крізь темряву, мжичку й калюжі до дому Доліви-Ясенського.
Той вже чекав на гостей.
— Прошу панство до кани. Сюди-сюди, — говорив він розтягуючи мертвою усмішкою свої пергаментно-жовті губи. — Дозвольте келих старого меду?
І поки гості присьорбували мед, Доліва уважно оглянув і обмацав Горленкову шубу, зважив перстень і написав розписку.
— Пробачте, пане. Я просив сто тридцять червінців, а тут сказано сто п'ятдесят, — наївно здивувався Горленко.
— Ну, зрозуміло, пане. Пан полковник і одержить сто тридцять, а решта в рахунок процентів. Як пану відомо, це гроші вельможного пана, а я мушу пильнувати його інтереси і в міру сил збільшувати його майно.
Горленко увесь дрижав з люті. Негідник! Прикривається ім'ям Потоцького, хоча й Потоцький не кращий. Бажалося кинути йому в вічі розписку, вилаяти цю брудну безчесну тварину. Чим він кращий від останнього лихваря? Ця мумія з щурячими очима! Ні, навіть гірший, бо ті не прикрашають свого ганебного ремества пишними словами й гаслами.
"Подавись моїми двадцятьма червінцями", — побажав він йому в думках, підписуючи розписку.
А Кніпріц думав, дивлячись на лихваря, що відраховував гроші чіпкими кістлявими пальцями:
"Так виглядав великий інквізитор, підписуючи смертний вирок Янові Гусу".
Повернувшись до палацу, Горленко розшукав Фалієро. Славетний гравець і політичний інтриган сидів в одній із віталень за келихом вина і щось розповідав по-італійському. Насупроти нього сидів Потоцький. Панії і пани оточили Фалієро і прислухалися до його слів, і, хоча далеко не всі розуміли його, всі удавали ніби розуміють, і коли сміялися ті, що справді говорили по-італійському, удавано реготали й собі.
Горленко — проштовхавс!' наперед і, коли італієць замовк, просто звернувся до нього:
— Дозвольте розрахуватися з вами, пане граб'я. Ось мій борг. Прошу.
І простяг йому тyгo набитий золотом гаманець.
Очі Потоцького потьмарилися. В них спалахнула блискавиця. Яка, нахабність! Яка невихованість!
— Здається, пан полковник міг би знайти інший час і місце для своїх розрахунків, — фиркнyв він у вуса.
Горленко спалахнув. Він ішов сюди, як на штурм. Ішов кинути шахраєві в обличчя свої кровні гроші, разом з усією зненавистю і презирством, що буйно кипіли в душі. А той, кого вважають за законодавця в справах шляхетності, честі й смаку дає йому за це мopaльнoгo ляпаса.
Горленко забув усе, гордо випростався і кинув у вічі пихливому феодалові:
— Так, вельможний пане, але в мурах цього палацу відбулася та шляхетна гра, за яку розраховуємося ми з паном Фалієро.
І, не чекаючи на відповідь, вийшов.
Потоцький зблід, як тоді на соймику, кидаючись із шаблею на старшин.
— Сам винний, — зареготав Ружинський. — Я завжди казав, що з хама не буде пана. Пусти собаку під стіл, вона й лапи на стіл покладе, ще й шматок тобі вирве з рота.
(Продовження на наступній сторінці)