«Людолови (том перший)» Зинаїда Тулуб

Читати онлайн роман Зинаїди Тулуб «Людолови (том перший)»

A- A+ A A1 A2 A3

— А мо, й сотник Косило з Лубен?

— А чому ж у них рукави теліпаються за плечима, як у низовиків?

— Тю, дурню! Де ж ти бачив, щоб у запорожців було пір'я на шапках! — посміхнувся Корж, набиваючи люльку.

Швець Омелько довго вдивлявся у вершників, і раптом ахнув і зблід.

— Матінко! Польський пан зі своїми пахолками!

Юрба заворушилася. Поява польського пана могла бути й випадкова, але козаки з власного досвіду знали, що з неї мало не завжди починалися прикрості. Жінки підхопили на руки дітей, а козаки з'юрбилися біля церковного ганку і, неголосно перемовляючись, спідлоба дивилися на непроханих гостей. Тільки хлопчаки видерлися на старі груші на цвинтарі, і з-за кожної гілки визирали їх цікаві оченята.

— Даниле! Чуєш, Даниле, їдьмо додому! — смикала Горпина Коржа, пригортаючи до себе немовлятко.

Її нервове обличчя відбивало хвилювання і наче важке передчуття.

— Ну, то й їдь до чортів! — обурився Корж. — Чи ж то шаблі в мене немає, або що, дурна бабо?!

Горпина зрозуміла, що краще змовчати. Зітхаючи відійшла вона набік і пірнула в натовп.

Була це струнка й висока на зріст молодиця років двадцяти п'яти, з глибокими чорними очима під довгими віями і білими, як мигдаль, зубами. Вона ще не зовсім видужала після важких пологів, і її змарнілі, схудлі риси яскравіше відбивали її вразливу, чулу вдачу. Мовчки дивилася вона на вершників, і серце її билося, як зляканий птах.

Пани наближалися швидко. Гамір ущух, і козаки з прихованим недовір'ям дивилися на огрядного. пана з сталевими, пукатими очима і пишними вусами.

— Гладкий! Викохався на хлопських сльозах, — із зненавистю прошепотів дід Омелько, несвідомо відступаючи в юрбу, ніби в особі приїжджого виринув його колишній пан, від якого він утік у Дике Поле років. із тридцять тому.

Пан Бжеський щільно наблизився до козаків і спритно та міцно збив коня. Кінь підпав на задні ноги, вищиривши жовті зуби. Вуздечка роздирала йому губи, і він ладився стати дибки під залізною рукою свого господаря. Козаки мовчали. А пан, не привітавшись, штрикнув пальцем у Коржа із пихою спитав:

— Де ваш солтис [27], або як там його?

— Нема солтиса, — флегматично відповів Корж, зсунувши шапку на потилицю. — Одного чорти в степу на тютюн скурили, а іншого не знайшлося.

Пан Бжеський спалахнув.

— Як відповідаєш пся крев! — гримнув він, наїжджаючи на Коржа.

Але Корж спокійно взяв коня за вуздечку, і кінь мов прикипів до місця.

— Правду кажу: Нема в нас солтиса,

— Ну, старшина, або як його?

— Старшина є.

— Поклич його.

— Він тепер у війську Низовому, У поході. Пішли наші пани молодці шарпати береги Анатолії, визволяти бідних невільників, — із смаком відповів Корж.

— Чув — гостро урвав його пан. — Так ось, хай той, хто його заступає, збере громаду вислухати королівську грамоту.

Почувши королівське ім'я, козаки скинули шапки, але пан не відповів на привітання. Він сидів на коні і презирливо оглядав юрбу. Невеличкий почет оточив його, а лякливий Янек Свенціцький, бідний шляхтич, що жив У Бжеського мало не за пахолка, тихо схилився до пана Рогмунда і сполохано зашепотів:

— Ой пане, погана справа! Краще їх не чіпати! Нас жменька, а вони дивляться на нас, як вовки.

— Якщо пан боягуз, як стара кармелітка, хай він сховається до кляштору або вбереться в салоп пані мами та й сидить собі на печі, — відрізав Бжеський, не обертаючись.

Але зрадливий холод пробіг і йому по спині, коли він придивився до козаків. Мовчазні й грізні, як море перед бурею, щільно оточили вони верхівців і спідлоба оглядали худорлявих підпанків. Жінки юрбились осторонь, із жахом чекаючи, що воно буде. І ніхто не слухав старого лірника, який співав біля церкви старовинних псалмів. Дзвеніла, рокотала під пальцями ліра, голос то згасав, то знов здіймався і міцно бринів, а незрячі очі дивилися, просто на сонце, радіючи з його тепла, але не бачачи світла.

— Усі тут? — спитав, нарешті, Бжеський.

— Начебто й усі, — відгукнувся дехто з юрби.

Бжеський манірно розкрив скриньку, яку поквапливо подав йому Свенціцький, і вийняв гpaмоту з печаткою на шнурі. І коли ясно-жовтий пepгaмент задрижав на вітрі і забринів різкий металевий голос огрядного пана, козаки знов скинули шапки і стояли мовчки, похнюпивши чубаті голови.

Ми, Зигмунд Третій — з божої ласки круль польський, великий князь литовський, руський, прусський, жмудський і мазовецький, — викарбовував Бжеський, — ознаймуємо цим вашим листом усіх посполитих і кожного зокрема, кому про це відати належить:

Бив нам чолом шляхетний лицар Рогмунд Бжеський, війська нашого ротмістр, і просив, аби-сьмо ми йому нашу господарську ласку учинили і за вірну службу і геройські подвиги в Московському поході землю по Ворскло від річки Полузори, де вона у Ворскло впадиває,. пожалували...

Козаки глянули на Бжеського, перезирнулися і знов понурили очі. Бжеський удавав, ніби він не помічає їх прихованої ворожнечі, але жах, як величезна п'явка, ссав його під грудьми.

...у повну власність йому, і синам його, і нащадкам їх зо всіма грунтами, пожитками їх і належностями, які та земля, на ім'я Сивера, в собі має, в чому б вони не були, — підкреслив Бжеський, підводячи пальця, — з борами і лісами, з ловами звірячими і гонами бобровими і зо всіма прибутками. І з цього часу врядникам нашим, старостам черкаським, і нікому іншому в тому йому і нащадкам його ніяких препон не чинити.

А за те оний шляхетний пан лицар Рогмунд Бжеський з тими нащадками своїми повинен буде нам і нащадкам нашим, королям польським, службу нашу господарську служити, на що й дали-сьмо йому цей лист, до котрого для твердості і печать нашу привісити єсьмо повеліли.

Бжеський замовк, скрутив грамоту і поклав її в скриньку. Козаки не рухалися.

— Чули? — гримкнув Бжеський, намагаючись опанувати себе.

Але нервовий рух, яким він смикав собі вуса, мимоволі викривав його.

— Оцей пан, — показав він на Свенціцького, — буде тут за управителя. Завтра він запише вас до реманенту разом із худобою і всім, що виявиться. А ви працюйте, як належить хлопам, і покірливо виконуйте його накази. Зрозуміли?

Козаки знов зиркнули на Бжеського, опалюючи його важким від зненависті поглядом, знов перезирнулися і крекнули... Бжеський скажено смикнув поводи. Кінь став дибки, хропучи і гризучи вуздечку. Іскра спалахнула в очах Коржа. Невловимим рухом меча висунувся він наперед і став напроти пана, дивлячись йому просто в зіниці.

— Чому не зрозуміти? Зрозуміли! — відрізав він неквапливо і твердо. — Але вільні козаки хлопами не були і не будуть. Так і запам'ятай! Зачепи нас тільки. Всі підемо геть на Низ або в такі місця, куди ще не наважується панська сила.

І Корж спокійно, але виразно поклав руку на шаблю з розкішним срі6ним держаком, здобуту минулого року в околицях Царгорода.

— Авжеж! — загули козаки. — Ми не будемо твоїми хлопами.

— Не діждеш!

— Запряжи своїх підпанків тай ори ними землю!

— Не здужають! Сухі, як хорти: самі кістки та шкура.

— А земля не твоя, а наша. Ми її орали, вона нашою кров'ю й потом полита.

— Ми боронили її від татар, і ми її не віддамо!

— Не віддамо! — як грім, покотилося натовпом.

І тяглися козацькі руки до шабель. Шапки зсунулися на потилиці. Очі блищали завзяттям.

Янек Свенціцький знов смикнув Бжеського.

— Пане! Вельможний пане!.. Ради бога... Ці звірі роздеруть нас на шматки.

Пополотнів і Бжеський. Він бачив, що, коли справа дійде до бою, півсотні дужих козаків порубають його з почтом на капусту. Але треба було рятувати становище.

— Буде так, як наказує наш ясноосвєнцоний пан круль і закони. Я вам прочитав грамоту — і край. Говоріть із паном Свенціцьким. Я не маю часу втручатися до всіх дрібниць, — з пихою кинув він і підострожив коня.

Але козаки не розступилися і стояли нерухомо, як мур, ворожий і загрозливий.

— Де це чувано, щоб козаків обертати на хлопів! — летіли обурені вигуки.

— Ми теж були в Московському поході!..

— Під Кромами!

— Під Смоленськом!

— Під Москвою!

— І тоді нac мали за лицарство, за передмур'я ойчизни.

— Ляхи завжди так: поки їм треба, вклоняються, чоботи лижуть, а потім за собаку мають.

— Гірше!

— У нас теж є королівські грамоти!

— Авжеж! Так і запам'ятай собі, пане, — сміливо й гордовито кинув Корж, тріпнувши оселедцем, — Ми тобі не хлопи!

Горпина похолола з жаху. Насилу проштовхнулася вона до чоловіка і зашепотіла, смикнувши його за плече:

— Даниле, ради бога!.. Час додому! Корови не доєні! Даниле!

— Відчепись! — гнівно обернувся Корж. — Їдь додому, а я залишаюся тут.

Горпина ще раз смикнула Коржа і в ту ж мить відскочила, побачивши, як скажена лють спотворила його риси. Бліда й розгублена, чекала вона, як розв'яжеться справа.

Шляхтичі дрижали, тулилися до Бжеського і щось стиха сичали йому по-польському. Свенціцький непомітно хрестився, прощаючись із життям.

Бжеський знов підострожив коня.

— Розступіться! Дайте дорогу! — гримнув він, наїжджаючи на козаків.

(Продовження на наступній сторінці)