Але десь жила щохвилинна тривога і непевність у майбутньому. Адже ж поруч, у самому Стамбулі, підростають сини султана Ахмета, і слідом за Мохаммед-ханом прийняв обрізання [244] Сулейман-хан, а за ним — Касім і Ібрагім, наймолодший. Настя часто прокидалася в холодному поті й до світанку не заплющувала очей при думці, що перший-ліпший із них і всі разом можуть позбавити меча предків її сина і навіть засудити його на страту, коли б він перетяв їм дорогу до спадщини. Отже, смерть Назлі-ханум відхилила близьку небезпеку, але не знищила її цілком, поки живі брати падишахові.
Говорити з чоловіком вона не наважувалася. Тільки іноді кидала думку про те, що, мабуть, шовковий зашморг гільсиза колись здушить крихітну шийку дитини. Осман мовчав, рвучким рухом відривався від колиски і йшов до себе, насупивши брови. Настя не настоювала. Вона знала Османову вдачу і не втрачала надії, що насіння підозри влучно кинуте Гасаном і Алі-башею, колись проросте в серці Османовому і він сам дійде до думки, що треба знищити братів.
Надійні люди сповіщали Настю про кожне слово і кожен крок султани Кьозем та інших полонянок Ескі-сарая. Кьозем відчувала і розуміла своє становище і нічим не накликала на себе підозри, але Гюль-Хуррем не заспокоювалася.
Вона затаювала свою душевну рану, боялася, щоб натяком не на штовхнути двірських інтриганів на якусь авантюру, але Гасан, новий кизляр-ага, розумів її думки. — Не турбуйся, господине і володарко сералю, — заспокоював він Гюль-Хуррем. — Небезпечний тільки Мохаммед-хан, а інші мляві і нерухомі, як устриці, прирослі до скель. Не їм володіти трьома суходолами і сотнями тисяч людей!..
Настя знизувала плечима.
— Досить і Мохаммед-хана, щоб позбавити мене сну! Я б дала стільки золота, скільки він важить з усім своїм озброєнням і навіть труною з важкого скутарійського дуба тому, хто звільнить мене від цієї примари.
І Гасан мовчки схилив голову перед своєю господинею.
Осман захоплювався полюванням. Супроводили його булюки з луками і дротиками, карли і велетні-солахи, спагі і яничари. І, виконуючи задуману з Сулейманом справу, вчастив полювати і лінивий Гасан, що не вмів відрізнити дикої кози від лисиці і гави від гуски.
Тепер стояв він на чолі кіннотників-спагі, викликаючи жарти і сміх командирів і презирливе бурчання солдатів. Проте вигляд мав він надзвичайно войовничий: він був увесь обвішаний кинджалами і пістолями, порохівницями і ножами. Розкішний ятаган теліпався у нього на поясі. Золоті остроги, висаджені бірюзою, вилискували на чоботях жовтого сап'яну з зеленими візерунками, а велетенська чалма нагадувала макітру або стиглий гарбуз.
Коли нагоничі розсипалися цепом і вигуками почали підіймати дичину, Гасан наблизився до падишаха і застиг у шанобливому поклоні.
Осман скоса зиркнув на нього, в думках глузуючи з його діжкоподібної постаті, і ледве втримався від бажання дати йому доброго стусана.
— Що тобі? — спитав він. — Кажи швидше; чуєш як женуть?
— Хай простить мені серце всесвіту, — зітхнув Гасан, не звиклий говорити коротко, — тому що обов'язок вірного слуги наказує доповідати своєму володареві саму тільки правду, якою б жахливою вона не була.
Осман здригнувся і, не слухаючи крику нагоничів, труснув Гасана.
— Та кажи до пуття, сальний курдюче! Що трапилося?
— Поки що нічого, світло безсмертя. Але надійні люди вже не вперше доповідають, що яничари незадоволені суворим наказом мудропроменястої слави твоєї про заборону вина і опіуму і скрізь говорять по грецьких тавернах, що коли б Мохаммед-хан був падишахом, ніхто б не видавав таких наказів і вони б спокійно торгували вином і пиячили, наче справжні гяури. А сп'янівши до безсоромності тварин, вони починають проклинати тебе, о джерело одвічного світла, і казати таке, що мій грішний язик ніколи не наважиться повторити навіть десятої долі їх слів.
— А Мохаммед-хан? — урвав падишах, хоча гавкання хортів і крики нагоничів все наближалися.
— Мохаммед-хан тримається осторонь. Але султана Кьозем, мати його, наказала минулого тижня роздати від імені свого сина яничарам двох вогнищ [245] двадцять тисяч дукатів "на спомин душі падишаха Ахмета".
— І яничари?..
— Яничари пили за здоров'я султана і сина її, Мохаммед-хана, спадкоємця меча предків твоїх, як старішого зроду Османів, і вихваляли його сміливість, розум, вдачу і красу, і головне, його войовничість.
По той бік галявини зашарудів сухий дрок. Чорно-сірий вепр вистрибнув з кущів і з грізним хрюканням затрусив на мисливців.
Уперше за своє життя падишах упустив дичину, і вепр промчав повз нього, ламаючи сухий хмиз і кущі. Боягуз Гасан відстрибнув і заховався за падишахову спину, хоч не один раз урочисто присягався покласти за Османа життя. Але коли замовкло хрюкання вепра, а на галявину вистрибнув заєць, він раптом випнув груди і урочисто вказав на нього падишахові:
— Не барися, господарю! Блисни кровоточителем-мечем або смертельною стрілою, тому що не лише дрібна дичина тікає з рук твоїх, але і великий хижак, о велителю. А ми, найвідданіші слуги, мовчимо і чекаємо твого наказу, щоб виконати всемогутню волю твою.
Осман стріпнувся і, коли серед дроку майнула хвостом лисиця, — націлився і пробив її стрілою, потім з люттю і глузуванням звернувся до Гасана:
— Бачиш? Так буде з тими, хто бовкає зайве або чекає добра від моєї мачухи, султани Кьозем.
До вечора тривало полювання. Чимало вепрів і зайців, диких кіз і перелітних пташок впало від стріл падишахових. Осман був один з найкращих стрільців свого війська, але сьогодні стріляв він з якоюсь жорстокою насолодою і забивав звірів і птахів, від полохливого зайченяти до оленя і вепра. Він наближався до поранених тріпотливих ланей та олениць, дивився їм у страдницькі очі, повні сліз і смертельної муки, і сам добивав їх мисливським ножем.
А ввечері, коли спальники роздягли його в селям лику, наказав він негайно викликати муфті Есаада і, коли той з'явився, вислав усіх з опочивальні й наказав йому видати фетву на смерть Мохаммед-хана.
У старого руки затремтіли від жаху.
— Ні, володарю всесвіту, — відповів він тремтячим голосом. — Візьми моє життя, але такої фетви я не дам. Я надто старий, щоб брати такий гріх на душу.
Султан остовпів. Вперше за своє життя слово його — не закон.
Він підвищив тон, почав вимагати, загрожувати. Але старий був непохитний. Багато чого обіцяв йому падишах, звиклий, що все на світі продається, але ніщо не зламало старого, і він вийшов з покою під лайку розлюченого падишаха, написавши на фетві одне лише категоричне слово:
"Олмаз" [246].
Гасан підслухав розмову муфті з падишахом і того ж дня привів до Біюк-сарая Румелійського військового каді, Кемаль-ед-Діна, бо він, як особа духовного сану і муфті, міг заступити великого муфті Есаада, Кемаль-ед-Дін розраховував на білу чалму з двома золотими смужками, символ влади шейх-уль-Ісламу. Він з півслова зрозумів, чого від нього вимагають, і одразу вивів на фетві бажане слово — "Олур".
І другого дня літописець Стамбула вписав у дев'ятсот тридцять третій згорток свого літопису кілька сухих лаконічних рядків:
...І коли Мохаммед-хан побачив гільсизів, що накинулися на нього з зашморгом, він скрикнув:
— Османе, Османе! Благаю аллаха обрубати нитку твого існування так само жорстоко і зневажливо, як ти відбираєш в мене свого рідного брата, моє безвинне життя!
Довідавшись про страту Мохаммед-хана, султана хасекі, Гюль-Хуррем, перша вбралася у жалобний пурпур, посипала попелом голову, розпустила коси свої і наказала роздати на помин душі забитого втроє більше золота, ніж роздала тиждень тому султана Кьозем за спокій душі померлого падишаха.
СПРАВИ МІСЬКІ І ЦЕРКОВНІ
Важкий благовіст гуде і лине Подолом. На сонці тане. Парують дахи, а в тіні ще іскряться замети ніздрюватого снігу. Кришталевим мереживом міняться бурульки, спадають з них прозорі краплі, а вітер, вогкий і м'який, віддає запахом таловин на заплавних луках.
На магістратському майдані — юрба. Строкаті до болю в очах святкові вбрання, і переважно жіночі. Всі пробиваються до ратуші з вежею і балконом, з якого виголошують магістратські такси і постанови, королівські універсали і старостинські та воєводські накази.
Всі дивляться у бік замка. А стрімким схилом гори, з широкої воєводської брами, тече такий же строкатий струмінь людей і повільно спускається до магістрату. Драбанти з списами, перев'язаними стрічками, гарцюють спереду, стримуючи баских коней. За ними сурмачі, гусарія з мідними крилами в орлячому пір'ї, а далі воєводський і старостинський ридвани, оточені вершниками і пішим почтом двірської шляхти та челяді.
Коли перші вершники з'їхали з гори і замайоріли у глибині вулиці, тонко і гомінко залопотіли дзвони домініканського кляштору, а з костьолу Спірито Санкто [247] вийшла процесія католицького біскупа з зеленими і кармазиновими корогвами, іконами і визолоченим балдахіном, під яким поважно виступав біскуп у білому мережаному стихарі.
— Ой матінко! — ахали жінки. — У сорочечці поверх ряси! Наче маленька дитинка.
— І всі ксьондзи — лисі, навіть молоденькі: волосся чорне й густе, а на тім'ї — як у поросяти п'ятачок.
— Так це ж навмисне виголено. Вони ж туди святу чашу становлять.
— А навіщо ж там біскуп знадобився? — не відставали цікаві.
— Чого! Чого! Бо ж наші попи по-нашому правлять, а біскуп по-панському — для панів.
(Продовження на наступній сторінці)