— Ну, так, хлопче, дудек, — бо ж Мертвяк не дозволяє нам полювати. Сплати три гроші та йди, куди захочеш.
— Та хай йому чорт! — вилаявся Юрко. — Батька у домовину загнав, а я ще піду до нього!..
— Ой хлопче, не жартуй з огнем, — похитав головою старий.
Але Юрко не слухав і простував уже до лісу.
Ішов Юрко світ за очі, але якийсь одвічний інстинкт гнав його туди, де ловив він у саморобні тенета співочих пташок, де ходив з хлопчиками по гриби. Він хотів розібратися у собі, пережити на самоті свою муку. Так ховається поранений звір у лісну гущавину, щоб зализати, залікувати собі рану. А полювання... про полювання він і нe думав. Та й на що міг він розраховувати у цьому рідкому весняному лісі, де люди ходили по хмиз і звіру було тривожно і незатишно від сусідства із людським житлом!..
Гостра ненависть мучила Юрка набряклим гнійником. І коли б зустрів він зараз людину з обличчям мерця і тонкими пергаментножовтими пальцями, скинув би він з плеча важкий мушкет і з гострою насолодою всадив би в нього метку кулю. Але ліс був пустинний, рідкий, весь в перехресних стежках, вкритий просяклим водою снігом. Зірки звіриних слідів зникали у ніздрястому туфі заметів. І тільки навколо стовбурів чорніли темні кільця таловин.
Ходьба втомлювала і заспокоювала Юрка. Давно минув він глибокий ярок з рідким осичником, де навесні до світанку тьохкають солов'ї, а вдень перегукуються дрозди, іволги і вільшанки. Пішли навкруги присадкуваті, кряжисті граби й дуби всуміш з гіллястими липами у рудих мушках бруньок, густі кулі диких яблунь і груш і де-не-де рудуваті покручені сосни. Стежка була слизька, вода йшла понад льодом, в низовинах стояли великі сині калюжі.
На галявині Юрко зупинився. Тіні помітно довшали. Час було повертати додому. Але як же ж так, без дичини? Юрко озирнувся, скинув з плеча мушкет і рушив убік. Досвідченим оком він помітив на снігу свіжі лисячі сліди. Зусиллям волі примусив він себе думати про дичину і пішов навпроти вітру лекою беззвучною ходою.
Раптом щось майнуло на стежці вдалині легкою пухнастою тінню. Юрко сховався за дуб і відвів курок, а коли та ж чорно-сіра тінь майнула ближче, забув усе на світі і лунким пострілом збудив ліс.
Мушкет димів смердючим пороховим димом, а на галявині билася смертельно поранена лисиця. Юрко попростував до неї. Лиса безсило вишкірилася на нього, але очі її вже скляніли. Ножем порішив він звіра і почав в'язати ще теплі лапи, коли ось, ламаючи хмиз і кущі, рушив до нього бородатий кремезний лісник.
— Ярлик! — простер він Юркові порепану руку.
Юрко зміряв лісника поглядом.
— А ти хто такий? — спитав він замість відповіді.
Питання здалося лісникові кумедним. Він скосив на Юрка одне око, виміряв його невелику, але зграбну і струнку постать, і, сховавши у бороді усмішку, повторив:
— Ну, нема чого зуби шкірити! Давай ярлик.
Замість відповіді, Юрко перекинув на плече лисицю і збив шапку набакир.
— Я тобі не хлоп. Нема в мене ярлика.
Лісник вже не всміхався. Встромив два пальці в рот і пронизливо свиснув, потім вхопив лисицю і ступнув убік.
— Ходімо до пана!
Юрко стрибком догнав його і рвонув лисицю, але в цю мить дві кошлатих вівчарки з гарчанням кинулися до нього.
Юрко випустив звіра, притулився до стовбура і почав відмахуватися мушкетом, як келепом, і за гавканням не почув, як хрустить сніг і поспішає на допомогу другий лісник.
Боротьба була коротка і нерівна. Зв'язаного Юрка виштовхнули на дорогу і, навіть не перев'язавши йому пошматовану литку, потягли до Доліви-Ясенського.
Полк полковника Горленка стояв за дві милі від Кам'янця, на самому кордоні. Взимку і восени не довелося Горленкові одвідати рідні місця, та й не хотілося йому відповідати на жарти і дотепи балакучих панків, а тепер втеча пані Єлі була забута, і інші справи хвилювали брацлавське панство. Одружився Стефан Потоцький, і його бучне весілля надовго стало єдиною темою панських розмов.
Горленко цього не знав, і коли довелося йому поїхати до Брацлава в полкових справах, розмова з Потоцьким здавалася йому важким іспитом. А насправді пройшла вона весело і невимушено, ніби пані Єлі і Доліви-Ясенського ніколи не існувало.
Довго розпитував Потоцький свого полковника про військові справи, порадив набрати ще сотню на випадок війни з Туреччиною, дав на це грошей, а Горленкові подарував чудовий турецький ятаган.
Прийом Потоцького, веселе товариство, за яким Горленко давно скучив, невимушені розмови за келехом старого венгржина без найменших натяків на пані Єлю — все це приємно і несподівано розважило Горленка.
Він переночував у Кніпріца, а вранці довго і cтapaнно вибирав по замкових коморах сідла, ронди, шаблі і стремена для своїх козаків.
Коли остання підвода була навантажена, Горленко доручив валку своєму осавулові і легко скочив на коня.
— З богом, панове! Я їду вперед. Треба завітати по дорозі до Хутірців. Я дожену вас надвечір біля порона.
Кінь ішов легкою інохіддю і іноді, задираючи голову, лунко іржав, наче всміхався весняному сонцю. На придорожніх вербах сіріли оксамитові котики. Калюжі вилискували ясною блакиттю, а паруюча чорноземля чорніла воложно і маслянисто аж до самого обрію, де коливалися опаловою імлою хвилясті випари.
Дорога йшла з гори на гору. В масному багні загрузали підводи до осей. Горленко мчав підсохлою стежкою вздовж дороги. З-під копит летіли грудки землі, а вологий вітер дмухав у ніздрі сонячною теплінню. Ось і останній підйом. Далі починаються ліси, такі густі, багаті на різну дичину. От би колись урвати час і приїхати пополювати...
Кінь форкав і захлинався на крутому підйомі. Треба було б йому перепочити, та Горленкові кортіло швидше дістатися до Хутірців. І ось раптом, разом із вітром і сонцем, розкрилася перед ним з височини перевалу вирубана долина, а над нею — квітне небо у пінявому клоччі хмар.
Несвідомим рухом Горленко стримав коня. Весела польська пісенька урвалася на півноті, а серце стиснулося у кам'яну грудку.
— Ах він, собака! — прохрипів він. — Чуло моє серце...
І обірвав. І забув, що треба відпочити коневі, і до крові рвонув йому боки острогами. Кінь здригнувся від болю і помчав згори коротким нерівним чвалом. Сонце і вітер били йому просто у вічі, а Горленко все шмагав захеканого коня і шалено сварився у просторінь кулаком.
Зникла не тільки стара діброва, грабовий ліс і сосновий бір. Зник і липовий гай, і рибний став, яким так пишався Горленко.
— Зруйнував! Димом розвіяв, собака! Виголив до останнього кущика! — скреготів зубами полковник і люто підострожував знесиленого коня.
Будинок стояв забитий. В садку ще був сніг, і крізь рідкі дерева Горленко помітив двох посполитів, що викопували молоді яблуні.
— Ви що тут робите, падлюки?! — кинувся до них Горленко, перестрибнувши з конем через лісу. — Хто вам дозволив викопувати?!
Селяни здивовано обернулися, але, побачивши пана, скинули шапки.
— Я вам дам красти! — накинувся на них Горленко і оперезав найближчого нагаєм.
— Так це ж нас пан надіслав по яблуні, — розгублено виправдовувалися селяни.
— Який там пан?! Я тут хазяїн! — хрипко гримав Горленко, ляскаючи нагаєм. — Скажи своєму панові, що він мерзотник і злодій! Геть звідси, поки цілі голови!
Посполиті злякано відсахнулися. Один почав поквапливо запрягати стару шкапину, другий кинув у підводу, де вже лежало три-чотири яблуні, стару свитку, торбу з хлібом і якесь дрантя, а Горленко підострожив коня і помчав до хат своїх слобожан і підсусідків.
Селище було невеличке, вcьoгo хатин двадцять, але Горленка одразу вразила мертва тиша на вулиці, де завжди бігали кури і свині і лунко перегукувалися дитячі голоси. Порожньо було навіть біля колодязя з журавлем, де колись з ранку до ночі прали і юрмилися баби. І сама лише стара Мирониха пленталася попід хатами з відерцем.
Вона пізнала Горленка і низько вклонилася.
— А де люди? Невже на оранці? — питав Горленко.
— Нема нікого, паночку рідненький, — забідкалася бабуся. — Кого Мертвяк забрав до себе на фільварок, а кого у підводи, а хто й зовсім пішов, бо ж сили не стало.
— Як-то пішов? Куди?
— А на "слободи" або у Дике Поле, бо ж Мертвяк каже, що наші слободи вже вийшли, і почав ганяти нас на панщину. Ой паночку, що тут робилося!.. Ой царице небесна!..
— Почекай стара! Кажи до пуття. Де Панас? Де Тишко? Де Томаш з Іваном?
— Та Панас пішов до пана Струся на "слободи". Забрав і молодицю і немовля. А Панаса Кривого, що жив край села, Мертвяк приділив робити на смолокурні. Там він і живе. Землянку собі викопав. А Іван у підводах. А Томаш — царство йому небесне — помер, а стара його в Мертвяка робить за ткалю. А Палажку, вдову з дочками, на фільварок взято. Дочок він одружив з своїми хлопами, отже, вони тепер теж його хлопки, а стара пильнує гиндичок. Ой, паночку що тут було!.. Забрав він і коні, і воли, і вівці, і все... Начеб той татар юга проклятий... Діточок без молока залишив. Семеро у пилипівку вмерло. А Мотря мертвенького народила. Адже ж до останнього часу наказував він робити на панщині. В неї вже пологи, а він її не звільняє.. "Поки не дострижеш вівці, кaжe, не відпущу". Так вона на дорозі і розродилася.
(Продовження на наступній сторінці)