— А що ми забули у вашому магістраті [92], щоб знов піти під ваш присуд? — мружить очі Причепа, пихкаючи люлькою.
Худорлявий піп з розчесаним на два боки волоссям під Ісуса Христа докірливо хитає головою:
— Подумай, чадо. Хіба каміння не вопіє проти старост за їх беззаконня?! Не подолаємо ми їх поодинці. Хай же буде єдиний пастир і єдине стадо, як каже святе письмо.
— А чи багато ми здобули прав, бувши під вашим чоботом? — скоса позирає на нього Причепа і поринає в хмару кучерявого диму.
— Здобули б, коли б не оці чвари серед отари Христової.
— Ото ж то й воно, що у кожного пастиря — ножиці на нашу вовну в рукаві. Підступить отакий до нас та й ладиться разом з вовною і шкуру відтяти.
— Але ж старости! — сплеснув у долоні піп, не слухаючи. — Пригадайте, які жадібні вони і немилосерді! Раніш ми вільно рубали дрова в околишніх лісах, а тепер — їжджайте за п'ять миль від міста. А підводи?! А охорона приїжджих?! А коли помре хтось з міщан, забирають у вдовиці з чадами останнє дрантя. Їм і сіно вози, і мед, і віск давай, і рибу, і від кожної крамниці, і від кожної речі, що продано на торгу.
— Хм!.. так на вашу думку, коли ми підемо під ваш присуд, все воно пухом розвіється? — насмішкувато мружиться Хома. — Ні-і, панотче! Ви розумні, та й ми недурні. Що староста з нас тягне зайве, це ми добре знаємо. Але чому ви нас не допускаєте до виборів у раду сорока мужів? Чого вдираєтесь у хати й б'єте смертним боєм за кожне щире слово?! Де ви поділи нашого цехмістра?! 3аморили в ратушній вежі?! А чому пан Хоткевич забирає у міщан вулики і нічого за це не платить? Чому лавники не знанають законів і на суді б'ються, наче перекупки на торгу?
— Так ми ж за бійку на три місяці відлучили їх від засідань.
— Відпочити дали? Роботою не силували, сплачуючи їм гроші? Хороша кара!.. А вони тимчасом загарбали міські хутори, зігнали з них удів міщанських — і ну хазяйнувати. Чому ви не відсудили в них міського майна? І чому батогами забили посполитих, що прийшли з тих хуторів до вас із скаргами на пана війта [93], коли він почав їх на панщину ганяти і данинами душити, як перший-ліпший староста?! А коли помер старий Пущенко, хто підробив тестамент, наче він відказав і садиби і сіножаті на магістрат? Хто його сиріток в самих сорочечках на мороз вигнав?!
— Так, сину, були великі наші провини, — кисло підібрав губи піп. — Тому й братство наше фундовано, хай єдиномисліє і мир запанує серед вірних!
В голові у Причепи шумить. Він забув обережність, перекинув під вуса повний кухоль пива, стукнув його об стіл, витер мокрі вуса і насмішкувато свиснув:
— Вилізла гадюка з старої шкіри та голубицею себе назвала! Чули ми такі казочки! А як дійде до стації [94] або до розрубу [95], знов на цехових все накинете?! А самі — руки за спину та черево наперед? Шукайте інших дурнів, а з нас вистачить!
Кузьменко частує підмайстрів, не шкодує братського пива й меду і тлумачить їм, відраховуючи на товстих червоних пальцях:
— Це ж дуже вигідно, кажу. Артіль за місяць себе покаже. Тільки треба одразу братися, щоб до зими заробити.
— А по скільки дасте на брата, пане майстре? — стріпнувся один з підмайстрів.
— Та що там!.. Дам по сорочці, штани справлю та харч — як завжди. Та ще десяту рибу вилову.
— Тю! — свиснув один з підмайстрів. — Та на уходах [96] п'яту рибу дають та одежу, та ще грошима по сорок грошей.
— Та яка ж це артіль? Адже ж в артілі нема хазяїв, — підхопив другий. — По артілях вилов розподіляють порівну.
Кузьменко люто блиснув на нього очима, але стримався.
— Мало чого!.. Проте у Дикому Полі татари можуть щохвилини напасти або харцизяки. Та я й не вмовляю. Хіба мало є по містах гулящого люду?.. Тільки пальцем кивни...
Гамір, тютюновий дим і молоде пиво сп'янили старого Лейзера.
Сухотний червінь заграв на його щоках, але загальна веселість не захоплює старого майстра.
— Ой пане Остапе, — каже він. — Ви тільки не подумайте, що євреї — це одна отара овечок, з своїм чабаном, як кажуть ваші панотці. Ой, навіть зовсім навпаки! Бо вівці живуть поміж себе без сварок, і одна не їсть травичку, що наскубла собі інша. Ми зовсім, як ви, православні, Їй-бо! Бо є в нас свій магістрат, що зветься кагалом [97], свої тувими — лавники, і свої радці — кагальники, і свій духовний рабин замість вашого головного панотця, що ходить у золотій шапці, схожій на глечик. І по кагалах теж панують багатії, справжні магнати, і крутять нами, як їм корисно. А коли сойм або пан круль накладе на євреїв податок, так у кожному містi кагал робить розруб і виходить, що все сплачує сама біднота, і кагал збирає вп'ятеро проти того, що вимагає круль, і живиться нашими слізьми.
— Проте сплатите раз — і край. А нам щодня лихо, — зітхає Остап.
— Ой! — навіть скрикує Лейзер — наче хтось встромив у нього голку. — Що ви кажете, пане Остане?! Зовсім навпаки. Платимо ми податок замість стації, і, шпильковий [98], і мостовий, і ярмарковий. А зберешся куди поїхати — сплачуй дорожне і різні мита. А за магістратські податки забули? А за біскупські?!
— А це чому? Хіба ж ви католики? —, здивувався дід Омелько, тріпнувши очманілою головою.
— А що ж ви гадаєте! Спробуйте не сплатити козубальця [99], так за три дні від наших бебехів ані порошинки не лишиться. Наскочать школярі і такий зроблять погром, що кісток не донесеш до міської брами. А подарунки?! А хабарі?! Ой, скільки ми на них витрачаємо! Не дай боже приїде нунцій [100] від папежа — піднеси йому голову цукру з пуд вагою. І кожному з ксьондзів з його почту по фунту цукру і по пляшці вина. А на утримання кагалу?! А на викуп невільників? А на хабарі та ралець [101] воєводі, старості та різним панам, щоб вже нас не чіпали?! Що ж ви гадаєте, що такий поважний пурець, як реб Аврум Шмойлович, стане їм щось платити?! Пхе! І не подумає! Бо на це є бідні євреї, а він собі краще купить зайвий діамант або перли дружині. Он подивіться, як він бенкетує.
Дід Омелько зиркає у той бік, куди вказує старий Лейзер.
В глибині зали, ближче до покуття, сидять поважні гості з війтом та радцями. Строкаті — і пишні їх вбрання. Адамашкові, грезетові й саєтові кунтуші міняться розсипом самоцвітів проміж чорними рясами дидасколів [102] і ченців. Гарячою кров'ю палають кармазини старшин, матовочорними мазками відтіняються оксамитові вбрання італійського архітектора Себастіано Браччі і банкіра Аврума Шмойловича. У обох спадають на груди важкі ланцюжки матового золота, тільки у реба Аврума діамантова підвіска утроє більша від підвіски синьйора Браччі. Тут і пан підкоморій [103], і пан коронний підчаший, і архімандрит Терехтемирівського монастиря Єзекіїл Курцевич, що розмовляє з Браччі мовою Бyoнaротті [104] і Данте [105].
— Padre sаntissіmе //Отче святий (італ.)//, — нахиляється до Курцевича Браччі. — Спитайте синьйора бурмистра Балику, як ся має його брат. Моя Антонелла всі очі виплакала, сумуючи за центуріоном [106] Богданом. Проте пробачте: не личить розповідати ченцеві про дівочі мрії.
Архімандрит мовчить. Ні, це йому зрозуміло. П'ятнадцять років тому декламував він у Падуанській остерії сонети Петрарки [107] і Гвінічеллі [108], а потім до упаду кружив на площі у веселому вирі карнавалу, сповитий серпантином і обсипаний конфетті і пелюстками свіжих троянд. Нащо, нащо пішов він у монастир, відштовхнув дівчину з остерії з тонким обличчям тону слонової кості і руками, наче вирізьбленими самим Фідієм?! [109]
Браччі не розуміє, що сталося з суворим архімандритом. Курцевич здригається, наче хтось прочитав його думки, удавано посміхається і питає Созона Балику, чи немає від Богдана звісток.
— Ну, братіку. Рано. На покров обіцяли повернутися. Чути було, що видерлися наші пани-молодці у Чорне море, але де впадуть мокрим рядном, лише Сагайдак відає.
Сп'яніли гості. Дехто спить, купаючи у масних підливах свої оселедці, але гамір не вщухає. Хтось заспівує пісні хрипким голосом. Хтось лається, бо в нього витягли гаманець. Де-не-де спалахують суперечки і також несподівано вщухають догорілою тріскою.
Навколо Лейзера юрбиться купка майстрів, ловить його безладне, але захоплююче оповідання. Одні слухають, як казку про лісовиків та характерників [110], інші з жадібною цікавістю, бо єврейство, закуте у тісні мури гетто і сповите вимогами талмуду [111], живе з ними пліч-о-пліч, невідоме і загадково незрозуміле.
І, жахаючись примари пекельних мук, вірили люди наклепам свого духовенства із огидою цуралися євреїв, не знаючи і не розуміючи їх. А невідоме і незрозуміле завжди лякає і одночасно вабить, як таємниця; І ось, коли один з цих загадкових людей заговорив про своїх одновірців, — заговорив щиро і палко, жаліючись і викриваючи їх, — це пролунало так несподівано і цікаво, що не хотілося загубити ані слова з його безладної гарячої промови.
(Продовження на наступній сторінці)