Заквітчавши осінніми квітами могилу свого друга-чоловіка, я виїхала з хутора. Проїжджаючи повз кладовище, я ще раз зайшла попрощатися з Іваном Карповичем і довго потім озиралась на той хрест, що стояв над ним. На тому хресті, я знала, були написані такі слова: "Люди вмирають — ідеї вічні! Серце твоє, налите правдою і любов'ю до рідного, темного люду, полягло серед них, а дух величний твій — витатиме над ними довіку! Коли ж незрячі тепер прозріють,— тебе в своїй сім'ї вільній, новій — спом'януть".
Думаючи про цей напис і про той хрест, який сумною пам'яткою височів на кладовищі, я тоді дала собі тверду обіцянку, а саме: замість того хреста, який говорив лише про скорботу, поставити інший, "нерукотворний" пам'ятник, який би на довгі роки міг свідчити про те, що на світі був, думав і діяв Іван Карпович Тобілевич — Карпенко-Карий. Тут могила Івана Карповича могла нагадувати лише карлюжанам про те, що у них був друг, а я вирішила тоді написати про нього все те, що пам'ятала, щоб знали широкі кола і нашої молоді, і нашого суспільства.
* *
*
Час, який здавався мені таким байдужим до людського горя, виявився неабияким лікарем. Потроху він почав гоїти мої душевні болі. Він оздоровив мене і пробудив у мені цікавість до життя.
З хутора Богданівна, де хазяйнував мій брат Пілецький, син мого вітчима й моєї матері, я поїхала на курорт Друскеніки (нині — Трускавець), щоб полікувати свою хвору печінку. Під час лікування я взялась до своїх згадок про Івана Карповича. Умови для праці були надзвичайно сприятливі, тим більше, що лікування моє давало хороші наслідки.
Життя Івана Карповича розгорталось перед моїми духовними очима суцільною ниткою, не обриваючись. Моя пам'ять зберегла всі ті розповіді, які я чула від нього в Новочеркаську: і про його батьків, і про його дитинство, і взагалі про все його життя, до знайомства зі мною. Тоді я ще добре про все те пам'ятала, може, тому, що після повернення нашого з заслання на хутір я багато дечого цікавого чула про те саме і від батька Карпа Адамовича.
Нерви мої на той час зовсім заспокоїлись, і я вже перестала чути оте "Соню", що колись кликало мене до спільної роботи з Іваном Карповичем. Я могла вже думати про те, що мені робити далі. Авторський гонорар за твори Івана Карповича я одержувала з Управління захисту авторських прав в достатній кількості, що цілком забезпечувало моє життя від нестатків і будь-якого клопоту за гроші. Але я не могла помиритись зі становищем забезпеченого "рантьє". Не звикла я сидіти без роботи. Театр почав непереможно кликати мене до себе. А тут ще й Панас Карпович писав до мене й просив повернутися якнайшвидше до нього в трупу. Я вже почала збиратися в дорогу на заклик Саксаганського і сіла писати до нього листа, сповіщаючи про те, що швидко буду в нього. Розпочавши свій лист: "Любий мій брате, Панасочку..." — я раптом замислилась: "А чи зовсім я видужала і чи не буде мені у Панаса так само, як і в самотньому кабінеті-опочивальні на хуторі? Адже ж мені доведеться грати в тих п'єсах, в яких я грала разом з Іваном Карповичем. Яке буде моє життя в трупі Саксаганського без Івана? Та я ж збожеволію там від туги. Адже ж кожна п'єса, кожна роль, яку я грала разом з ним, кожна дрібниця мого життя в театрі будуть пекти мене й нагадувати про мою втрату. А з ким же я вертатимусь додому вночі, після вистави?" — І перед моїми очима перебігли, мов живі, різні моменти сценічної діяльності тих часів, коли я ще була з Іваном Карповичем. "Ні! — сказала я собі рішуче. — Несила моя повернутись до трупи Саксаганського. Рана ще не загоїлась, вона надто ще жива і кров ще точиться з неї. Поїду до Києва, — постановила я. — Житиму разом з сестрою Юлькою та її дітьми. Крім того, я зможу там бачитись і з Марійкою (моєю дочкою). Буду продовжувати записувати свої спогади про життя і діяльність Івана Тобілевича. Це треба робити, не відкладаючи, бо пам'ять людини дуже ненадійна річ. Вона велика зрадниця і губить згадки про такі події, які в свій час надзвичайно глибоко хвилювали нас і від яких іноді залежало щастя і весь добробут нашого життя. Захочеться колись поновити в пам'яті давні важливі факти і раптом бачиш, що від тих фактів залишилися лише окремі клаптики, з яких трудно вже скласти одне ціле.
Ну, ось я вже й у Києві, на Тарасівській вулиці, № 30. Приїхала я до сестри своєї Юлії Віталіївни Бродецької, яка давно вже залишилась удовою і, поставивши на ноги своїх дітей, жила в маленькому флігельку з дочкою Манею, років 15 — 16, що вчилась у гімназії. Цей флігельок мав дві невеличкі кімнати, вхід до яких був через маленькі сінечки, та таку ж невеличку кухню. Ґанку при цьому будиночку не було ніякого, з сіней був вихід просто на подвір'я. Тепер ні того флігелька, ні дому № 30 вже давно нема, замість них на тому місці височить великий кількаповерховий будинок. Тіснота нашого приміщення не дуже вразила мене тоді, бо я ніколи не прагнула особливого комфорту. Мені було байдуже, якого розміру були кімнати, аби вони були завжди охайні і оздоблені моїми власними руками.
Іван Карпович колись дуже хвалив мене за уміння утворювати приємний затишок, де йому легко працювалось і вільно думалось і творилось. У постійних мандрівках мені весь час доводилось перетворювати стандартні номери готелів у затишні кімнати в українському стилі. Кожного разу, коли ми приїздили до якого-небудь готелю й заходили до номера, який мусив бути нашим, я, насамперед, як правило, впадала у повний відчай і сідала чи на канапу, чи на крісло в глибокій безнадійності. Іван Карпович, добре знаючи мої звички, негайно виходив з кімнати, ідучи в яких-небудь справах, частіше всього — до театру. Я продовжувала сидіти досить довго, оглядаючи стіни і меблі, що оточували мене. Все мені не подобалось. Через деякий час мій тяжкий настрій зникав, і все те, що дратувало мене й здавалось навдивовижу шаблонним і убогим, змінювало свій вигляд в моїй уяві. Вже не думаючи про те, як жити серед отаких безбарвних стін і трафаретних меблів, я починала енергійно діяти. Кликала номерного і за його допомогою переставляла всі меблі так, як того хотілось мені.
Потім розв'язувалися скрині, чемодани і діставалися з них плахти, килимки, вишивані рушники та інший скарб, що ним можна було прикрасити стіни кімнати.
Народне мистецтво своїми виробами допомагало мені в моїй роботі. До вишиваних руками рушників та скатертин, до домотканих різнокольорових плахт з мистецьки підібраними візерунками приєднувались художні вироби з глини й дерева: глечики, тарілки та інші речі для хатнього вжитку. Перш за все шукалось і знаходилось найкраще освітлене місце на стіні для портрета Тараса Шевченка. Над портретом вішався один з найкращих моїх рушників, а під ним великий вінок із справжньої золотої пшениці, сплетеної з синіми степовими волошками. Біля того вінка веселила око широка шовкова стьожка, на якій золотими буквами була присвята від вдячної публіки артисту Івану Тобілевичу — Карпенку-Карому. На стіл, який мав бути робочим столом Івана Карповича, я ставила весь його срібний письмовий прибор, що складався з ведмежої голови — чорнильниці і двох ведмедиків, які, сп'явшись на задні ноги, підтримували передніми підставки для свічок. У цьому письмовому приборі малася ще й металева вазочка на ручки та на олівці. Окрім цього на столі лежали чисті зшитки, папір та стояло декілька фотографій, серед яких були фотографії драматурга Островського й літературного критика Бєлінського. Коли додому повертався Іван Карпович, він зовсім не впізнавав того номера, який бачив за кілька годин перед тим. Канапи і всі крісла виглядали зовсім по-іншому. Вони всі неначе всміхались яскравими барвами тих домотканих килимів та доріжок, якими я вже встигала прикрасити їх. Наша кімната в новому для неї вбранні була зовсім не схожа на всі інші кімнати готелю.
Приїхавши до сестри з Друскенік, я зараз же розпочала влаштовувати свій куток у маленькому флігелі. Перш за все розпакувала й поставила ліжко Івана Карповича, яке я вислала до Києва, збираючись залишити хутір надовго. Застеливши його різнобарвним рядном, витканим з вовни, я взялася до письмового стола. Поставила на ньому все те, що колись стояло на ньому за життя Івана Карповича. Мені чогось вірилось, що моя праця над згадками про нього піде успішно, коли я працюватиму серед тих речей, які були
свідками його творчості письменника. Досить височенька купка вже списаних листків у Друскеніках та чималий запас чистого паперу давали мені тверду надію на те, що свій задум щодо згадок про Івана Карповича я виконаю успішно.
Робоче місце моє було готове, а видавництво вже почало цікавитись тим, чи немає в мене яких-небудь матеріалів про життя письменника Івана Тобілевича.
Сівши за стіл, щоб відпочити після влаштування свого кутка, я вперше відчула якусь полегкість на душі. Вигляд давно знайомих мені речей збудив у моєму серці бажання працювати й жити. А я думала, що, поховавши свого друга й товариша, я вже ніколи не повернуся до справжнього життя, з його прагненнями й радощами.
У Києві в той час працювала трупа Садовського та Заньковецької. Працювали вони на Великій Васильківській вулиці в будинку "Троїцького народного дому" (там міститься тепер театр Музичної комедії). Ще за життя Івана Карповича ми чули, що Садовський взяв у довготривалу оренду той будинок для своєї трупи. Іван Карпович, почувши про те від одного зі своїх приятелів, дуже радів за Садовського і за український театр також. Адже то було вперше, що українська трупа могла грати на одному місці, та ще в Києві, не думаючи про постійні переїзди з одного міста до другого.
(Продовження на наступній сторінці)