Ханенко, котрий весь час думав, що Гандзя тяжко пе реживає свій полон у димерського полковника, вирішив відбити її зі зброєю в руках. Визволяючи Гандзю, Ханенко вбиває Пива-Запольського, а Гандзя, під тягарем подвійного горя: докорів сумління за зраду батьківщині і православній вірі та відчаю, що коханого чоловіка вбито, — кидається з вікна у прірву. З її останніх перед смертю слів Ханенко довідується про те, що він спричинився до нового нещастя Гандзі і тільки й може сказати: "Скрізь руїна і руїна... Тікаймо, тікаймо — у мене кров холоне в жилах!" — Ці слова, на думку Івана Карповича, мали звучати, як підсумок усієї ідеї п'єси.
Зруйнувалося примарне щастя Гандзі (бо хіба могла б вона тішитись довго своїм коханням, хіба докори сумління не потопили б те щастя у пекучих сльозах?!). Руїна її щастя — це прообраз руїни щастя нашої батьківщини, яку хто тільки не шарпав і хто тільки не силкувався підкорити й топтати під своїм чоботом. Татари, турки, поляки, своя власна старшина, — хіба не шматували вони її, не заливали потоками гарячої крові вірних синів українського народу?
Читаючи мені частинами п'єсу "Гандзя", Іван Карпович старанно підкреслював усі ті місця, де, на його думку, виявлялась спільність долі України з долею бранки Гандзі. На деякий час його задовольняла символічна лінія в його творі. Але чим далі посувалася п'єса до свого закінчення, тим менше задоволення помічала я в нього. А після того, як на папері з'явилися сцени кохання Гандзі до Пива-Запольського, він навіть посмутнів. Очевидно символіка, про яку він мріяв на початку своєї роботи, почала непокоїти його. Не так виходило, як йому хотілося.
На початку третьої дії він ще був задоволений словами Лобеля, коли той казав про Гандзю: "Нещасна Гандзя, життя її руйнують, як і весь край". Але докори, які Гандзя висловлює братові Грицькові наприкінці п'єси, звучали не дуже переконливо для Івана Карповича. "Я вже не Гандзя, — казала вона. — Ви не вміли і не мали сили боронити мене від тих пригод, які дощем лилися на мою бідну голову: шарпали мене, як ту тварюку, зневажали, перекидали з рук в руки, як непотрібний крам". Далі вона у своїх словах до Грицька жаліється на те, що всі тягнули її, хто куди хотів, не питаючи в неї, хотіла вона того, чи ні. Звичайно, що ці ії докори могли цілком стосуватися й України, але Гандзя сама по собі не могла вже бути прообразом покривдженого краю, поскільки автор змалював її зрадницею віри й на роду. Ця кволість, нестійкість у патріотичних почуттях позбавляла образ тотожності зі своєю батьківщиною.
Я навіть дорікала Іванові Карповичу за те, що він дозволив своїй героїні закохатися в Пиво-Запольського. На мій погляд, було б краще, коли б Гандзя зберегла до нього непримириму ненависть. Іван Карпович вислухав мене, поміркував мовчки над моїми закидами, а потім сказав:
"Не можу я зробити так, як ти хочеш. Трудно було б повірити, що нормальна дівчина, яку силкуються зробити іграшкою в руках сильнішого і яка потребує всім серцем опіки і допомоги, могла б не відгукнутися на щире й глибоке кохання Пива-Запольського, що не тільки не насміявся з неї, хоч у нього була повна влада над нею, а взяв її за жінку, оточивши пошаною й різними виявами турботи про її щастя. Це тільки французькі класики і то давніх часів малювали образи своїх героїв не живими істотами, якими вони могли бути в справжньому житті, а ненатуральним втіленням різних високих чеснот. Якісь надприродні люди рухали дію в трагедіях, що вважаються і тепер класичними. Але я волію бачити у своїх п'єсах менше чеснот, а більше життєвої правди, бо тільки правда може зворушити серце глядача, тільки цілком зрозумілі для всіх почуття, хоч вони й ідуть поруч з помилками та відступами від того, що нам здається чесним і благородним".
Отже Гандзя Івана Карповича покохала ворога свого народу. Вона в тих обставинах свого життя не могла не покохати його, якщо в неї билось живе, жіноче серце, та проте, сумління гризе її і невідомо, що б вона зробила пізніше, коли б війна на батьківській землі закінчилась і її життя увійшло в свої звичайні, буденні береги.
Письменник-художник не міг порушити, як він думав, законів живої правди і тому, не дбаючи вже про символічність своєї героїні, показав її такою, якою вона могла б бути, коли б опинилась не на сторінках його твору, а в справжньому житті. Головним девізом у його письменницькій творчості, так само як і в акторському ділі, було: "Правда, щира, непідроблена, така, якою вона буває в житті!"
Погляд Івана Карповича на Гандзю цілком переконав мене, бо ще тоді я пригадала собі, що й уславлена народна героїня Жанна д'Арк теж виявила, так би мовити, кволість духу: жіноче серце спинило озброєну руку і замість того, щоб використати слушну нагоду і вбити ворога своєї країни на полі бою, вона пожаліла його і тим поклала початок своїх злих пригод. Виходить, що серце жіноче по всіх країнах і в різних віках може мати однакову чулість і співчутливість.
Поки "Гандзя" перебувала на далекому засланні у невблаганного цензора, Іван Карпович почав ретельно працювати над п'єсою "Суєта", темою якої повинно було бути питання "батьки й діти", не в тому тільки освітленні, в якому трактував її Тургенєв у своєму романі "Батьки і діти". Український письменник Тобілевич хотів показати перед усіма сумне явище, яке існувало у нас на Україні: інтелігенція, що здобувала освіту на гіркі, мозолями добуті копійки батьків-селян, соромилась здебільшого свого походження.
Водночас Іван Карпович хотів підкреслити у своїй п'єсі ще й те, що земля — це наша рідна матінка, яка годує людину, вчить і робить її щасливою, коли, звичайно, походити біля неї, не лінуючись, з повним знанням справи. Недурно ж у першому плануванні автор хотів назвати цю п'єсу: "Земля", або "Хлібороб".
Щоб краще висвітлити тему "батьки і діти", Іван Карпович обрав для її втілення родину селянина Барильченка, котрий дав змогу всім своїм дітям вибитись "на дворянську лінію". Тільки син Карпо залишився хліборобом і ретельно й розумно допомагав своєму батькові вчити братів і сестру. Карпо теж уже не простий гречкосій: він багато дечого навчився від своїх "вчених" братів і з численних книжок, яких у нього багато в хаті. Отже народна приказка "наука не веде в ліс, а з лісу виведе" справдилась і на членах родини Барильченків. Перед старшим сином Михайлом — перспектива з ушанованого вчителя гімназії стати її директором, один із синів юрист, інший — майбутній відомий артист, сестра їхня закінчила гімназію. Шлях і для неї відкритий. Вона може бути вчителькою (цілком почесне звання) або поступати на курси й здобувати вищу освіту. Але до неї сватається дуже хороша, чесна людина — сільський учитель, — і можна думати, що дівчина, вийшовши заміж, почне працювати з ним разом на користь рідного села. Не буде вона покручей — людиною, яку перенесли на чужий для неї грунт і яка не знає, куди прикласти свої руки і ті знання, що допомогли їй здобути селяни-хлібороби — батько та брат.
Як і завжди, починаючи писати свою п'єсу, Іван Кар пович звернувся у своїх думках до того оточення, серед якого йому доводилось жити і яке він знав досконало, як своє власне життя. І тут, як і в "Мартині Борулі", як і в інших п'єсах, він зумів усе особисте, родинне або близько знайоме узагальнити і зробити малюнком більш широкого значення, що виходив за межі тісного родинного кола або лише невеличкої кількості певних людей. В особі якого-небудь Терешка з його синком Матюшею узагальнювалась батьківська сліпота щодо своїх дітей, зайве й шкідливе захоплення, яке часто-густо виявляють батьки, вихваляючи їхні "таланти". Приклади такого настирливого вихваляння Іванові Карповичу довелось бачити не тільки по чужих родинах, а й у своїй власній.
Одного разу його син Назар мав декламувати якогось вірша, написаного російською мовою, на шкільному святі, а директор школи заборонив хлопцеві вийти перед публікою за його український акцент. Ота маленька подія, яку довго не міг забути бідолашний хлопець, і дала привід автору написати про Матюшу з його байкою "Гуси". Щождо приїзду батьків до Михайла Барильченка в день його іменин, то подібне сталося з самим Карпом Адамовичем. Його менший брат Степан, якому він допоміг учитися і вийти в люди, обіймав досить значну посаду при повітовому суді. Він жив собі, як пан. Одного разу зайшов до нього Карпо Адамович, щоб відвідати його і поскаржитись на свої турботи, але він його не прийняв: у нього були гості, офіцери й чиновники. Побачивши брата Карпа, дуже вбого одягненого та ще й у подертих чоботях, Степан зробив вигляд, що не впізнав його і спитав: "Это что за музыкант?" Тон цих слів був такий, що батько повернувся і пішов з хати. Про цього музиканта довго пам'ятали в родині Тобілевичів.
Отаке трапляється в реальному житті, то чому не показати його на сцені?
Дехто із знайомих Івана Карповича дорікав йому за останню дію, вважаючи сцену з Тарабановим і сцену з переодяганням матері Барильченків гротеском та грубим шаржем. Радили обов'язково викинути оті дві сцени, переробивши останню дію.
Іван Карпович не погоджувався з такими порадами, тим більше, що ніякого гротеску й шаржу він у своїй п'єсі не бачив. Він вважав, що обидві ті сцени цілком можливі і зовсім не подібні, як йому казали, до "циркового трюка".
(Продовження на наступній сторінці)